Дякую за відгук!
На Ніну я звернула увагу ще в аеропорту. Коротко стрижена голова з яскраво-малиновим волоссям, огрядна фігура, яка тонула в тканинах стилю бохо та голосний розкотистий сміх — вона вирізнялася з натовпу, як папуга між ворон. Чоловік, навіть, смикнув мене за руку, щоби не витріщалася. Це була наша перша подорож, і він сильно нервував. У літаку виявилось, що ми сидимо поруч. Ніна відразу встановила контакт та радісно тараторила всю дорогу. Не помітно для себе, я розповіла, що летимо у весільну подорож, що путівку придбали на гроші, які нам подарували на весілля, і що з чоловіком познайомилися в літньому кафе. Поряд Ніни я гостро відчувала власну банальність. У ній вирувало стільки енергії, що здавалося ця жінка заповнює собою весь простір. Я подумала, що теж хотіла б у свої шістдесят бути такою. Звісно, не за розміром, бо габарити нової знайомої вражали. Сидячі поряд, я помітила набряклість рук, яка підкреслювалася масивними срібними браслетами на зап’ястку, жовтаві старечі плями на шкірі, дрібні зморшки на щоках та грубі на лобі й шиї, але це все відходило на задній план, коли Ніна сміялася, показуючи рівні керамічні зуби. — Я зараз трохи погріюся в Шармі, рибок полякаю, а тоді в Європу подамся, — щебетала вона. — Хочу побувати на Фарерах. — Оце ви даєте, — дивувалася, — Ми сюди ледве зібралися, а то якісь далекі острови. — У вас ще багато часу, — мені здалося, що після цієї фрази Ніна якось знітилася, проте швидко перейшла до іншої теми. Наступна наша зустріч відбулася на пляжі. Я побачила, як вона, біла та масивна, ніби айсберг, виходить із води з затиснутою між пухких губ трубкою. — О, вітаю, молодята, — сказала витягуючи трубку. — Вже ската бачили? Я тривожно смикнулася, уявляючи морське отруйне чудовисько. — Ми ще не купалися. Думаємо з басейну розпочати, а завтра, може, маску купимо, — я не наважилася зізнатися, що з дитинства уникаю води. Колись старші діти в таборі затягнули мене на глибину. Якби не вожатий, який вчасно помітив, що захлинаюся, то все б закінчилося трагічно. Мене витягнули, відкачали, але страх залишився назавжди. — Так мою маску беріть, — Ніна стягнула її з голови, і я побачила втиснутий слід на обличчі. — Ні, ні, щиро дякую. Хай іншим разом. Ми після вечері збираємось посидіти на терасі, приєднуйтеся, — я усміхнулася і краєм ока помітила, що мій чоловік скривив невдоволену мармизу. — Нащо ти до неї липнеш? — прошепотів, коли Ніна пішла. — Вона цікава. Я б її намалювала. — Ти ж обіцяла, що покинеш це. У тебе, однак, немає таланту, тільки гроші на фарбу переводиш. Я промовчала. Це була болюча тема наших постійних суперечок. Він консервативний, і не високої думки про митців, особливо жінок. *** Ввечері ми розташувалися за столиком у кутку та тихо говорили. Несподівано горизонт затулила фігура Ніни. — Вітаннячко, голубочки. Не заважатиму? — відсунула ногою стілець та звалилася на подушку. На стіл поставила пузату пляшку каламутного напою. — Зараз нам принесуть фужери — пити Бейліс із пластику — це злочин. Я взагалі то не вживаю, але це, як десерт — насолоджуєшся й дивишся на море. Коли напій розлили, Ніна затихла. Ми споглядали захід сонця та маленькими ковтками смакували тягучий солодкий напій. Він теплою хвилькою розливався в роті, дражнячи смакові рецептори та відлунюючи теплом у шлунку. — Ви такий цікавий спосіб життя ведете, — порушила я мовчанку. — Дякую, але так тривало не завжди. Спершу я накопичувала борги, потім віддавала й лише тепер вільна жити, — кутики блідих безкровних губ опустилися до низу. — Кому ж ви стільки заборгували? — Всім. Знаєте, оце почуття боргу — воно, як лейтмотив мого життя, — обличчя Ніни набуло серйозності, а очі втупилися в порожнечу. — Коли матір померла, мене забрала тітка. Вона була доброю, мабуть, але постійно не проминала випадку нагадати, на які жертви пішла заради мене. Можливо, коли б вийшла заміж, то було б легше, але вона взяла на себе хрест — глядіти небогу, і гордо несла його, як прапор. Так виник мій перший борг. Останні роки тітка сильно хворіла, потребувала постійного догляду, і, лише, коли померла, я відчула, що його сплачено. — Але ж ви не могли присвятити життя тітці, якою б гарною вона не була, — сумна Ніна мені не подобалася. З неї якось відразу спала бохівська мішура й залишилося щось вагоміше та трагічніше. — Коли я вийшла заміж, то з’явився борг перед чоловіком, тоді перед дітьми. А ще борг перед рідною фабрикою. Тридцять років пропрацювала там бухгалтером. Якби ви мене бачили тоді, то не впізнали б. Я спробувала уявити яскраву татуйовану Ніну, увиту чисельними намистами, за грубими бухгалтерськими книгами. — Знаєте, вас послухати, то нічого, крім боргу не було, — у голосі чоловіка прозвучали сварливі ноти. — О, пробачте. Я не хотіла так подати. Звісно, траплялося всяке. Але ключове, що всі ті шістдесят років я жила не так, як хотіла. Мені подобалося подорожувати, спілкуватися, грати на сцені. Не уявляєте, який мала голос, — неочікувано вона затягнула: — Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав… — голос наповнив простір та розлився хвилею, і я відчула, як люди в радіусі двадцяти метрів, разом озирнулися та затамували подих. Ніна закінчила куплет та всміхнулася. Пролунали оплески. — Це неймовірно. Вам потрібно на велику сцену. — Так. Я знаю, та вже запізно. Мені твердили, що борг жінки ростити дітей та підтримувати чоловіка. От я й підтримувала, поки він не склав валізу. Подався до колеги з роботи. — Співчуваю. — То давнішня історія. Я навіть зраділа, бо відтоді він став винен. Погляньте, який захід сонця. Хочу стати такою — яскравою та швидкоплинною. *** Чоловікові не подобався готель, персонал, спека, море, взагалі було важко відшукати бодай щось, щоби він похвалив. Одного разу я не витримала: — Ти постійно скиглиш. — Тому, що тут безлад і неохайність. Бісять ці араби, особливо торговці. Не країна, а смітник якийсь. Не вірю, що ці люди могли побудувати піраміди. — Знаєте, — неочікувано втрутилася Ніна, яка саме проходила повз — Можна зайти в дім із парадного входу, можна з заднього двору, а можна залізти в сміттєвий бак і зробити висновок. Після цього діалогу чоловік засів у кімнаті з книгою і я, нарешті, відчула полегшення. Якось на пляжі Ніна вмовила мене на снорклінг. Їй довелося повозитися. Проте під кінець відпочинку я, тримаючись за її м’яку долоню, наважилася опустити голову у воду та роздивитися яскравих рибок. Цей підводний мультик справив незгладиме враження, бачила його в снах ще багато місяців поспіль. По поверненню ми втратили зв’язок з Ніною. Якось перебираючи телефонну книгу, натрапила на її номер. Спершу прогорнула, а тоді, підкорюючись тривожному відчуттю, набрала. Пролунало кілька гудків і слухавку зняли. — Але, — сказав сухий незнайомий голос. — Я хотіла з Ніною поговорити. — Ви спізнилися. Можете прийти попрощатися. Сьогодні на одинадцяту в Преображенській церкві відспівують. Я здригнулася. Не люблю похорон. Та й Ніна випадкова знайома, тож вирішила не йти, але чим ближче стрілка годинника підбиралася до одинадцятої, тим неспокійніше мені ставало. *** Я запізнилася. З церкви лунав протяжний тужливий спів. Всередині зібралося безліч людей, тож зайти не наважилась, стала скраєчку на високому порозі. — А ви родичка? — звернулася до мене дівчина в чорній хустці. — Знайома. — О, у Ніни безліч знайомих. Ми ще один автобус їхати на кладовище дозамовили, бо вони все йдуть та йдуть. — Але хто ці люди? — Друзі, сусіди, колеги — вона всім допомагала. Тепер прийшли віддати останній борг, — це слово відлунило болем. Я згадала розмову на березі моря. Минуло пів року, хіба могла тоді подумати, що її так швидко не стане. Є в людині прагнення будь-що дізнатися причину смерті. Це додає логіки, дозволяє свідомості прийняти факт втрати. Але цього разу я себе переборола й не стала уточнювати, що сталося. Хотіла утримати в собі образ жінки-спалаху, жінки, яка зрештою змогла жити так, як хотіла. *** Кладовище гнітило невідворотністю. Я стиснула в руці грудку сухої землі й кинула її на віко. «Бум-тум-ту-ум», — розсипчасто відлунило. Відсунулася вбік. Люди йшли і йшли. Вони кидали землю та прямували стежкою, щоби повернутися до свого життя. А я стояла, несила зрушити з місця. Мені здавалося несправедливим залишати Ніну саму. У голові нав’язливо лунав її спів: «Там у вишневому саду…» Троє чоловіків узялися закопувати могилу. Вони працювали швидко та вправно, без жодних емоцій на спітнілих обличчях. — Ходімо, — дівчина, з якою я говорила біля церкви взяла мене під лікоть, і я слухняно побрела стежкою. — Ніна була надзвичайною, але зараз єдине, що ми можемо зробити — це зберегти пам’ять. Я хотіла відповісти, але щоками підступно потекли сльози й забракло дихання. *** Вранці я написала записку та склала речі: трохи одягу, старий мольберт, який не викинула попри бурмотіння чоловіка, та рештки фарб. Я не мала чіткого плану, але вперше за довгий час відчула, що вчиняю правильно. Навіть після смерті Ніна зробила дещо для мене — дала зрозуміти, куди насправді я хочу рухатися й цей шлях був інакшим, ніж від мене очікували. Тож поки мала час, мусила піти за власним покликанням. Якщо колись на художній виставці ви зустрінете портрет жінки в яскравому одязі, яка вдивляється в море, можливо, це буде Ніна.
Розглядати людей у метро неприйнятно, тому Тома опустила очі. Хоча дуже хотіла ще раз поглянути на чоловіка, який стояв у кутку. Любила той куток, бо двері відчинялися лише на станції «Дніпро», й можна стояти, безпечно спершись спиною.
Цього разу їй поступилися місцем. Живіт, схожий на круглобокий весільний коровай, вже помітно випирав з-під тонкої блузи. Короваю у Томиному житті не сталося. Навіть прізвища батька дитини не знала. Це був свідомий вибір, принаймні, хотіла так думати. Коли стрічку Фейсбуку заполонили привітання з сорокаріччям, і серед них жодного побажання зустріти кохання — зрозуміла, прийшов час вибору: чи вона самотня, чи терміново народжує дитину.
Пошук кандидата зайняв майже рік. Активно ходила на побачення, про які домовлялася через сайти знайомств. Проте більшість претендентів не подобалися. Вдивлялася в зморені обличчя й силилася уявити дитину з такими очима, носом, губами. З часом відбір перетворилося на манію. Кожного зустрічного чоловіка оцінювала, як потенційного батька дитини. Разом із тим, повільно втрачала надію. У довгоочікуваній відпустці стався курортний роман. Гуляли пляжем, вбираючи жовтаве світло місяця, а потім він поїхав, не залишивши контактів.
У вагоні стояла задуха. Дитина крутилася, штурхалася, а Тому бентежив чоловік у кутку. Вона повільно сковзнула поглядом по болотяно-зеленій підлозі, глянула на ядучо-салатні кросівки та зупинилася на запорошеному солдатському чоботі. Ніби оточений конвоїрами, він стояв між двома милицями, які закінчувалися гумовими набалдашниками. Тома уявила кінські копита. В дитинстві обожнювала коней.
Погляд несміливо поповз вище, туди, де одна нога закінчувалася підібганою штаниною. Серце боляче стиснулося, але спинитися вже не могла. Рухалася вверх, оглядаючи вицвілий камуфляж, помічаючи найдрібніші зморшки та витіпані нитки. Ліва рука незнайомця лежала на поручні, права трималася за милицю. Він був, немов, сучасний Ісус, розіп’ятий між двох опор, агнець на жертовнику війни.
Тома помітила шрам, який білів крізь щетину підборіддя, і згадала літній теплий день в селі, себе — дівчинку в коротенькій спідничці та сусідського хлопчика, який гарцював на сірому жеребці. Він робив це умисно так, щоб вона бачила. Раптом кінь, сполоханий різким звуком трактора, підкинув круп, і хлопчик злетів на землю, вдарившись об уламок цегли. Підборіддя зашили в міській лікарні, але шрам залишився. Коли бабуся померла, Тома перестала їздити в село, і подальша доля друга дитинства пройшла повз неї.
Нарешті вона наважилася заглянути в його очі. Але погляди не зустрілися, чоловік вдивлявся у власну порожнечу.
«Станція метро Дарниця», — об’явив механічний голос. Тома схопилася й вибігла з вагона.
Він провів її поглядом, радіючи, що не впізнала. Стільки років мріяв про зустріч, але не таким хотів постати перед коханням свого дитинства.
Вона багато разів повертатиметься до тієї випадкової зустрічі, щоб спитати себе, чи часом не проґавила свій шанс, але ж розглядати людей у метро не прийнято.
Витончені довгі пальці надто часто й надто нервово збивають попіл. Виє сирена, проймаючи до кісток невідворотністю, але він сидить незворушно, ніби то все відбувається в телевізорі. Відвідувачі кав’ярні поспішають в укриття, офіціант нервово зиркає, смикає плечем.
— Ви йдіть, ховайтеся, — каже незнайомець, відсьорбуючи каву. — Я, з вашого дозволу, посиджу тут.
Я зчитую на обличчі офіціанта нерішучість. Зрештою він махає рукою і поспішає до підвальчика. Там ще з перших днів війни облаштовано бомбосховище. Тому й кав’ярню не зачинили, навпаки вона процвітає, бо ж зручно, коли схрон поруч.
Я сідаю напроти незнайомця, натягую найзагадковішу усмішку. Мені подобається його схудле обличчя та густа кількаденна щетина, але найбільше зачаровують руки. Засукані рукави, оголили зап’ястя з лабіринтом виразних фіолетових вен. Це руки вмілого коханця, музиканта-віртуоза, або кишенькового злодія. Сирена, нарешті, змовкає і кав'ярню наповнює незвична губчата тиша.
Він підкурює та дивиться впритул, від чого стає незатишно, ніби наперед читає мої думки. Грайливий настрій зникає:
— Мабуть, я все ж піду, — повільно підводжуся.
— Куриш? — простягає відкриту пачку Ротманса, — полегшено приземляюся на стілець, з надією, що не все втрачено. — Я, взагалі то, покинув ще студентом, — повідомляє, розчавлюючи недопалок у попільничці.
— Тут раніше забороняли палити, але зараз всім пофіг. Багато що стало пофіг.
Незнайомець не підхоплює моєї думки, хоча, зазвичай, цю тему люди здатні качати годинами. Його інакшість інтригує.
— Навіщо ти підсіла? — знову цей погляд, який препарує думки.
— Бо почуваюся самотньою. Чоловік завіз мене сюди разом зі свекрухою та кинув, а сам на фронт подався. У неї онко, тож має хтось глядіти. Але це не справедливо, ця жінка з’їдає мій мозок… Ти зараз почнеш казати, що я не права, що треба допомагати…
— Та нормально, коли щось бісить. Не нормально намагатися вдавати того, ким ти не є.
— А ти кого вдаєш? — я набралася нахабства зазирнути йому в очі.
— Хочеш знати? — примружився, — ходімо.
Ми йшли пустим містом і рахували гулкі кроки, які відбивали такт старою бруківкою. Рахувати — чудовий спосіб витіснити зайві думки. А потім був секс. Я не помилилася, його руки знали, що робити, і не тільки руки. Усе тіло, спрагле та упевнене, розгойдувало мій світ, звільняло від усього, що гнітило останні місяці.
Коли він по звірячому заричав, кілька разів конвульсивно здригнувся та відкотився на бік, я гучно вдохнула та озирнулася. Маленька кімната дешевого готелю не сприяла романтичним почуттям. За стіною чувся істеричний жіночий голос, а нюх подразнював настирний запах тушкованої капусти.
— То кого ти вдаєш? Я так і не одержала відповіді.
— Себе минулого. Успішного чоловіка під тридцять, який розуміє життя і впевнено почувається у світі.
— Хм, тобі гарно вдається вдавати. То що тепер не так? Війна?
— Провина. Мені тепер жити з нестерпною провиною.
Я сіла по турецьки склавши ноги та обійняла велику пухку подушку, прикривши нею своє оголене тіло.
У нас усіх провина того, хто вижив. Чув про такий синдром? — подумала, що мимоволі почала вдавати психолога, але не могла зупинитися. — Я от чоловіка зрадила, тепер теж мушу мучитись провиною.
Поглянув скептично, і я відчула, що він не вірить моїй історії. Потягнувся за цигарками, які лежали на тумбочці. Запалив, — у мене все гірше. Я кинув своїх пацієнтів.
— Я знала, що ти хірург. У тебе руки, — спробувала пояснити, але він не чув, заглибився у власні думки і відразу посірів, ніби вкрився порохом.
— Коли почалося війна, я продовжив працювати в клініці. Щодня привозили поранених. Роботи стало стільки, що ми не їздили додому, спали по черзі в ординаторській. Потім зламалося опалення, зробилося нестерпно холодно. Ми одягали під харати куртки й лижні штани. Обстрілювали лікарню постійно, тож звикли та не зважали. Якось вибухом вибило вікна в операційній. Їх затулили плівкою. Але ж надворі мороз, а в нас голі скалічені люди. Вмикали дуйки, поки електрика не зникла.
Його спогад про холод здавався таким реальним, що моя шкіра вкрилася сиротами. Але поворухнутися здавалося не тактовним, менш за все хотілося перервати його монолог.
— Для обігріву операційної використовували генератор. У котельні зберігався запас палива, і кілька разів військові бензин підвозили, поки мали таку змогу. Продукти теж закінчувалися. Хворим урізали пайку до жмені каші та чаю без цукру. Персонал голодував, ходили злі, їли що прийдеться. Нашого зав відділенням вбило уламком на подвір'ї, коли ніс кип’яток в сусідній корпус. Жив на роботі, там і поховали, прямо на клумбі.
Незнайомець говорив спокійно, ніби перерахував якісь буденні події, а перед моїми очима поставали страшні картини пережитого цим чоловіком. Я бачила велике, немов желейне, тіло завідувача, що лежало розкинувши руки. Вкритий темним густим волоссям живіт, немов земна куля тяжів до небес, а навколо сивої голови розтікався кривавий німб.
— Їх привозили дуже багато, скалічених, в основному цивільні. Я не хірург, анестезіолог, ти не вгадала. Знаєш, що найстрашніше? — його репліка не потребувала відповіді, всередині мене все стиснулося від передчуття, що після почутого я більше не зможу спокійно жити, що всі вигадані мною історії збліднуть і стануть тінями. — Найстрашніше, коли привозять дитину, і все, що ти можеш для неї зробити — це знеболити, щоб менше страждала, поки помирає.
Він помітив, що я похапцем витерла очі, і скривив тонкі губи в вимушеній гіркій усмішці:
— Їх привезли разом. Дівчинка та хлопчик. В обох відірвані ноги, велика крововтрата. Поклали поряд, щоб не так холодно, я ввів анестезію та накрив пледом. Кожні десять хвилин підходив перевірити пульс та переконатися, що не прокинуться до того, як помруть.
Я уявляла худі дитячі тіла під брудним закривавленим пледом, бліді знекровлені обличчя та безмежний біль, який став останнім їхнім спогадом.
— Коли закінчилися медикаменти, ми з хлопцями-санітарами пішли до єдиної вцілілої аптеки на території лікарні. Як злодії зламали двері, але того, що принесли, не вистачало. На перевязки використовували старі простині. Поранених везли та везли. Ми не думали про евакуацію, майже не мали зв’язку. Хто молодший, залазили на дерево й там ловили ті жадані «палички». Коли відновився зв’язок, ми дізналися, що є маршрути евакуації. І з того моменту всі тільки про це й говорили. Ті, хто не витримував, поїхали в перших, але потрапили під обстріл і повернулися, добре, що живі залишилися.
— І як ти наважився їхати, вас же постійно бомбили? — я не стрималась.
— Залишатися — означало, або загинути під руїнами лікарні, або потрапити в акупацію, не знаю, що гірше. Мене б рашисти відразу ідентифікували, як ворога, варто подивитися мій мобільний. Мусили їхати. Нас щось берегло, бо попри труднощі, близькість лінії вогню та небезпеку прорвалися, й ось я тут.
— Виїхав весь персонал лікарні?
— Так, вісім автівок. Але ми не могли забрати хворих із собою, — він затулив обличчя руками, й тієї ж миті мене оглушило, підкинуло і світло згасло.
***
Пробираючись крізь гуркіт у власній голові, я розплющила очі. Спершу все пливло, утворювало химерні візерунки, але поступово картинка набула чіткості. Над головою побачила конструкцію, схожу на турнік, до якої припнута моя нерухома, стягнута гіпсом нога та побілену стелю зі світильником, який став кладовищем для мух
— Прийшла до тями, чудово!
Свіже обличчя з рожевими щічками осяяла радісна усмішка. Медсестра, оповита яскравим денним світлом, здавалася школяркою.
— Як я тут опинилася? — гуркіт у голові стихнув, і з’являлася розгубленість. Я згадувала зустріч у кав’ярні, кімнату в готелі, діалог із незнайомцем. Думка, що в момент вибуху я була роздягнена, примусила почервоніти.
— Ракета влучила в будинок. Вас та ще кількох постраждалих, які опинилися у кав’ярні цокольного поверху, привезли до нас. Ті, хто ховався в підвалі, вціліли, а ті, хто проігнорував попередження, — голос медсестри набув менторського тону, — тепер тут.
До мене починало поступово доходити. Я повільно скрутила голову на бік. Там лежало накрите тіло. З під білого простирадла звисала рука, яку я відразу впізнала за тонкими чуттєвими пальцями, які мусили належати ідеальному коханцеві.
— Щоб тобі, — Ганна здригнулася, відчувши, як будинок на мить ніби підскочив та знову став на місце. Від розкотистого звуку вибуху заклало вуха. Потягнулася за бокалом, обхопила пальцями тонку ніжку. Погляд зосередився на відрослій кутикулі: «Якби ж то знала, що таке почнеться, то дотиснула б манікюрницю та змусила зробити мені шилак, а тепер вже й не відомо, чи доживу до нормальних нігтів, — видихнула: — оце ніби й не бухгалтерка.
Наступний вибух пролунав трохи далі, на що дім відізвався зляканим дзвоном шибок. Ганна голосно відсьорбнула з бокала.
— Яка банальщина — кинута жінка заливається шампанським у підвалі, — усміхнулася, уявила себе героїнею роману. Таке давно забуте приємне відчуття нігілізму з легким шаром богемності, — друга пляшка шампанського викликала легке крутіння в голові, надавала фльору напруженій ситуації.
Відтепер вона може собі це дозволити. Взагалі, може, що завгодно. Перші російські ракети ствердили її священне право. Ще місяць тому Ганна, разом з Сергієм, коханим, єдиним, ненаглядним будувала дім, вкладала кожну копійку, затискала свої потреби, вкладалася в жадане майбутнє. Ще тиждень тому, вона переживала, що чоловік пішов до іншої, ще день тому металася: то відкривала вікно другого поверху, щоб відчути, що там, за підвіконням є вибір не страждати, то бралася з методичною наполегливістю вичищати його світлини з терабайтів спільної хмарної пам'яті.
Тепер її світ звузився до підвалу — єдиного приміщення нового будинку, яке не встигли відремонтувати. Нашвидкуруч потиньковані стіни, цементна підлога та маленьке віконечко, скрізь яке видно ледь торкнуте серпанком небо. І вона, закутана в банний халат Сергія — перше, що потрапило під руку, коли прокинулася від гуркоту вибухів. Реальність набула небувалої гостроти. Вона бачила кожну лінію, вкритої сірим цементним тинькуванням стіни. Вони утворювали химерні візерунки, нагадуючи фрески в старій церкві.
В дитинстві мама щоліта відвозила Ганну до родичів в село. Вона вважала, що це корисно для здоров’я, й дівчинка справді почувалася там якнайкраще. Її збуджувало свіже, просякнуте запахом молока та теплого гною повітря туманних ранків, коли боса гнала корів на луг. Веселило перегукування півнів — вічне змагання, хто дзвінкіший. П’янила душу свобода робити все, що заманеться. Якось, сповнившись впевненості у безкарності власних втеч, Ганна пробралась крізь густі зарослі кропиви та чортополоху й відшукала відчинені бічні двері старої напівзруйнованої церкви.
Там було прохолодно, пронизливо тихо та потойбічно. Ганна стояла, закинувши голову та здивовано розглядала напівстерті, вигорілі фрески, з яких до неї усміхався Бог. Вона мало знала про релігію. Її мама не вирізнялася набожністю й не вважала за потрібне говорити про віру з донькою, але у той момент Ганна самотужки підійшла до значно глибшого за формальні ознаки розуміння божественного. Ледве помітна, несмілива усмішка на вустах розіп’ятого Ісуса примусила пережити сакральний момент одкровення, осяяння глибини всеприйняття та всепрощення.
І от тепер, опинившись на підлозі підвалу, вона чітко бачила, як на сірій стіні тіні вимальовують образ, який так глибоко зачепив її в дитинстві. До закинутої церкви вона більше не поверталася, боялася зламати, сполохати те тепло, що тремтливим вогником проникло в її серце. Галинка виявилась мудрою дитиною, значно мудрішою, ніж доросла жінка Ганна.
Ревіння бомбардувальників увірвалося у спогади. Вдих-видих. Ганна відчула, що у підвалі забагато кисню. Здивувалася й відразу почала задихатися. Серце розігналося й щосили закалатало, вдарило пульсом у скроні. Долаючи тремор в руках, Ганна обережно поставила бокал на підлогу. Вибухнуло зовсім поряд, так сильно, що задзвенів посуд у кухні. Замоталася в халат, накрила голову.
Мозок пронизала думка: «Якщо мене живцем поховає в цьому будинку, ті, хто розбиратимуть завали, побачать, що я в старій білизні», — відчула, як кров приплинула до вух і вони запалали. «Що за дурниці, треба абстрагуватися...» — але образ на стіні зник, натомість підступна думка штопором вкручувалась в мозок. Не важливо, чи вона загине, чи кохав її Сергій, стара запрана білизна, яку придбала ще за часів перших побачень з чоловіком, зайняла думки та пекла тіло.
— Боже, тільки не в цих... — авіабомба засвистіла й з гучним грюкотом розірвалася на подвір’ї. Стіни будинку не витримали та обвалилися, — обірвавши її вигук на півслові.
***
— Я захоплююсь вашою спрагою до життя, — молоденька репортерка тараторила впевненою англійською, час від часу відкидаючи за спину важку русу косу та намагаючись зазирнути в очі жінки на лікарняному ліжку.
Вуст Ганни торкнулася легка усмішка, дозволити собі щось більше вона не могла. Боліли розтрощені кістки, постійно гула голова, трубки та прилади, до яких під'єднали її скалічене тіло, день і ніч контролювали стан.
— Пишу про вас статтю для Американського видання. Героїня, яка пролежала під завалами п’ять днів та вижила, достойна перших шпальт. Я в лікарню вже третій місяць ходжу, лише сьогодні мене допустили, — радісно щебетала репортерка. — Вам пощастило з клінікою, це найкраща в цих землях, а може й у всій Європі.
Ганна затримала в собі відчуття від слова «пощастило», ніби пробуючи його на смак, і ще раз усміхнулася. Репортерка помітила:
— Ви можете розповісти як все було, ваша історія, я впевнена, надихне мільйони.
— Що ж… — важко видихнула: — Я не могла померти в старих трусах.
Наступну хвилину Ганна із задоволенням спостерігала за милим личком репортерки, яке набувало форми дині сорту Амал.
— Коли мене нарешті розмотають, — кинула погляд на гіпси, — то перше, що зроблю — куплю найдорожчі мереживні стрінги…
— А друге? — обличчя репортерки засвітилося надією почути те важливе, заради чого вона стільки часу домагалася цього побачення.
— А друге, — замислилась: — куплю жовту соковиту диню і їстиму сама, злизуючи липкий сік з пальців. Про третє Ганна промовчала. Це було лише її, особисте. Вона знала — щойно стане на ноги, поїде до села й навідається в стару церкву, щоб ще раз віднайти усмішку розіп’ятого Бога.