Різдвяна пригода Кіко

Напередодні Різдва завжди трапляються дива. Крокодильчик Кіко, який жив у Київському зоопарку, й щиро в це вірив. Він уже два тижні незворушно лежав у своєму акваріумі й чекав. Що саме має відбутися, малюк не знав, але передчував щось чарівне, неймовірне та захопливе.

Як відомо, крокодили можуть цілісінький рік жити без їжі. Так-так. Вони уповільнюють усі процеси організму, майже не рухаються та не дихають. Отже, лежав наш Кіко, чекаючи Різдвяного чуда. Він — маленький крокодил, і жив в акваріумі, який стояв у закритому приміщенні. Малюк ніколи не був на дворі та вважав, що світ складається з людей, які бродять залами й тицяють у нього пальцем та черепашок, які мешкали по сусідству.

У зоопарку з’явилася нова працівниця — студентка-біологіня Міла. Вона хвилювалася, бо коли приносила їжу для Кіко, помічала його сумний незворушний погляд. Щовечора забирала повну тарілку й не розуміла, що не так із малюком.

Настало Різдво. Усі працівники розійшлися по домівках, а Міла, яка відчувала тривогу, вирішила переконатися, що з Кіко все добре. Вона підійшла до акваріума й побачила, що він не змінив пози.

— Ще трохи, красунчику, і ти перетворишся на колоду. Так не можна.
Дівчина озирнулася, переконалася, чи ніхто не бачить, вдягнула спеціальну рукавичку й пересадила Кіко в переноску для котів. Він здивовано блимнув оком, але не поворушився. Вирішив подивитися, що далі.

Міла вийшла надвір. Сонце сідало, останні промінчики зафарбували свіжий сніг у теплий відтінок рожевого. Кіко кліпнув, засліплений блиском довкола, і зацікавлено підвівся на ніжки.

— Дивився, красунчику, хіба це не чудо.
Якби Кіко вмів говорити, він би сказав, що це найчарівніша картина з усіх побачених, і що він дуже щасливий. Дівчина пройшла доріжкою та зупинилася біля великої нарядної ялинки. Вона вся світилася вогниками, переливалася та пахла хвоєю. «Це, напевно, теж крокодил, тільки різдвяний, — подумав схвильований Кіко».

Міла мешкала з батьками. Вони здивувалися, коли вона повідомила, що з ними святкуватиме крокодильчик. Почесного гостя поставили на окремому столику та пригостили свіжим м’ясом.

Вранці Міла віднесла щасливого Кіко до його акваріуму. Вранці туди підсилили дівчинку-крокодилицю.
— Я називатиму тебе Ялинкою, — сказав Кіко, і вона усміхнулася всією сотнею зубів. От такі дива трапляються на Різдво.

Зірка

Казку написано спільно з Валерією Андрущенко
Високо на небі жила маленька Зірочка. Вона любила дивитися на землю і спостерігати як живуть люди та тварини. Їй було одиноко самій. Зірки, навіть, в одній галактиці, мешкають за мільйони кілометрів одна від одної. Вони спілкуються, відсилаючи світлові сигнали, проте, нашій зірочці хотілося справжнього близького та душевного спілкування.

Одного разу маленька побачила, як з неба падає зірка, яку вона давно знала і вважала своєю подругою. Це було неймовірно прекрасно й водночас жахливо. Зірочка заплакала.

***

Щодня Зірочка думала про далеку землю – голубу планету, яка так разюче вирізнялася поміж інших і про зниклу подругу. Ці думки бентежили її та зовсім позбавили спокою.
Одного разу Зірочка загадала бажання: «Хочу опинитися з подругою на землі». Щойно вона його вимовила, як золоті ниточки, на яких вона висіла мільярди років, обірвалися й відчайдуха полетіла. Вона не падала вниз, бо в космосі немає верху та низу. Вона прямувала до омріяної планети Земля.

***

"Плюх". Перелякані рибки розпливлися в різні боки. Вони побачили сяйво й хмару блискучих бульбашок…

Зрештою, діставшись дна океану, Зірочка спинилася. Почувалася розгубленою та засмученою. Дивилася крізь чисту прозору воду на своїх сестер на небі та сумувала.

− Привіт. Ми давно на тебе чекаємо, − Зірочка здивовано озирнулася. Навкруг неї кружляли морські зірочки, що відливали всіма відтінками червоного й блищали на сонці.
− Ви такі гарні. Та ми не знайомі, − морські зірочки розсміялися і навкруг них утворилися веселі кольорові бульбашки.
− Ти мене не впізнаєш? – звернулася на неї гарна морська зірка з перламутровим відливом. − Я та сама зірочка, що була твоєю подругою. Ми всі, коли падаємо з неба, потрапляємо в океан та перетворюємось на морських зірок. – Маленька Зірочка подивилася на себе і зрозуміла, що вона така, як решта.

Це її так розвеселило, що вона почала ворушити промінчиками в танку, який підхопили подружки. Всі закружляли у хороводі.
Життя зірочки відтепер не триватиме мільярди років, але вона отримала те, чого найбільше хотіла – справжнє душевне спілкування.

Валерія і Ладуся знані вигадниці. Варто мамі вийти за поріг, як вдома починається велике будівництво. У хід йде все: подушки, простирадла, стільці, пуфики, столи, книжки й навіть вазони з квітами. Цього разу дівчата стягнули до вітальні все, що траплялося під руку.— І яку халабуду сьогодні змайструємо? — спитала старшу сестру Ладуся.Валерія почухала потилицю, відкинула довгу косу за спину й підійшла до вікна. Там саме почав падати лапатий сніг. Він засипав усе довкола, ніби приготувався зустрічати Різдво. От уже й асфальтована дорога перетворилася на блискучо-білу, ялинки розкинули віти, щоб спіймати якнайбільше пухкого дива, а будинки відразу стали схожими на казкові хатиночки.
— Ми побудуємо різдвяний потяг.— Який такий різдвотяг? — здивовано уточнила Ладуся.— Ні, не різдвотяг, а різдвяний потяг. Він розвозитиме подарунки.— Ура! — вигукнула Ладуся. — Нумо будувати Різдвотяг!Валерія скривила обличчя, але не стала поправляти сестру, бо вже узялася до роботи.Стільчики зіставили сидіннями один до одного. Зверху накрили простирадлами. Так утворювалися вагончики. Всередину поклали подушки, щоб зручніше сидіти.
— А з чого в нас буде локомотив? — Валерія вперла руки в боки й озиралася.— Локощо?— Локото. Локомотив. Головний вагон, який тягне решту.— Аааа. Вагоновод, — зраділа своїй вигадці Ладуся.Валерія підсунула до стільців чотири пуфики так, що вийшов квадрат. Витягнула із шафи хатню драбинку, розклала й помістила попереду пуфиків. У вагоновода утворився гострий ніс.— Це щоб зручніше їхати крізь замети, — пояснила вдоволено.Ладуся поклала дві подушечки — сидіння для машиніста й помічника. У внутрішній куток носа вагоновода поставила вазон із ялинкою. Мама напередодні купила його і сказала, що навесні висадить біля хвірточки.Ялинку прикрасили іграшками, які заздалегідь зробили в школі.— Чогось не вистачає? — Валерія тричі обійшла довкола потягу й побігла до своєї кімнати. Узяла лист ватману, згорнула конусом і склеїла трубу.
І от нарешті Різдвотяг був готовий.— Що це ви чудите?! — найстарша сестра Віка зайшла до кімнати. Вона тримала під пахвою новеньку книгу «Історії до Різдва». Збиралася сховатися якнайдалі від галасливих сестер і спокійно почитати.— А що таке? — Валерія набундючилася, побоюючись, що сестра примусить розібрати халабуду. — Це чарівний Різдвотяг. Він розвозить подарунки.— Мамі ви вже зробили подарунок, — пробурмотіла Віка.— Ми потім приберемось, чесно-причесно, — Ладуся склала ручки долоньками одна до одної й прохально зазирнула у вічі сестрі. — Не треба поки його розбирати.— Щоб потім навели лад, — Віка вийшла з вітальні й щільно причинила двері. Вона сердилася, що сестри завдають мамі клопоту.
***
Перед тим, як вкластися спати, дівчата вмовили маму залишити Різдвотяг до ранку. Вони чемненько почистили зуби, вдягнули піжамки й не чекали, поки їх тричі попросять, а відразу пішли у свої ліжка.Ладуся заплющила очі й почала уявляти, як їде на Різдвотязі. Раптом почулися дивні звуки. Вони лунали з вітальні. Підскочила. Їй закортіло подивитися, що там відбувається, але вона боялася. Тож побігла сходами на другий поверх, щоб погукати сестру. Валерія вже спала, підклавши руки під щічку.— Прокидайся. Там щось відбувається, — будила сестру Ладуся.— Ааа-ууу, що ти хочеш?— Наш Різдвотяг, ходімо, — Ладуся стягнула ковдру на підлогу.— Ну, добре, добре, — пробуркотіла Валерія і поплелася за сестрою.Дівчата спустилися сходами й завмерли перед дверима вітальні. Крізь матоване скло просочувалося дивне барвисте світло, чулися метушливі звуки. Було моторошно й бентежно відчиняти двері. Раптом там бешкетують злобні монстри, чи десантуються інопланетяни, а, може, служки Мишачого короля шукають Лускунчика. Валерія поклала руку на дверну ручку, наважуючись натиснути. Сонливість зникла, поступившись інтересу і страху.— Знов, малі нишпорки, чудите! — вигукнула Віка, яка вийшла з ванни й прямувала до своєї кімнати.На ній була блакитна піжама, пухнаті капці, а на голові красувався хитро закручений, немов тюрбан, рушник.— Там щось є, — Ладуся ткнула пальцем у бік вітальні.Вікторія пхикнула і штовхнула двері. Дівчата в один голос зойкнули. Різдвотяг, хоч і нагадував збудовану ними халабуду, став схожим на справжній потяг. Він мав колеса, а з труби підійматися димок. Повітря пахло мандаринками й мигдальним печивом.
— Панночки, поспішіть, бо наш Різдвотяг відбуває, — сказав білий плюшевий Ведмедик.Ніби в підтвердження його слів залунав протяжний гудок. Дівчата, як були в піжамах, скочили у вагон.Віка здивовано кліпала, не могла повірити, що це все насправді.— Стійте, у потягу немає керма. Вона швидко обвела поглядом кімнату. Що може згодитися? Помітила різдвяний вінок, що лежав на поличці. Мама хотіла закріпити його на вхідних дверях, але за клопотами забула. Дівчинка схопила цю річ й застрибнула у вагоновод, який повільно рушав.— Вінок відразу ж перетворився на кермо, прикрашене святковою мішурою.— Я кидаю в грубку мандаринки й мигдальне печиво, — прокричав на вухо Віці Ведмедик. І відразу, немов у баскетбольний кошик, поцілив у трубу мандаринкою.Тим часом стіна будинку задрижала. Нею, як поверхнею води, пішли хвильки, й за мить вона зникла. Потяг помчав у білу, як манна каша, імлу.— Треба почистити мандаринки, — ведмедик зайшов до вагона в якому одна напроти одної сиділи на подушках Ладуся і Валерія.Дівчата зачудовано дивилися у вікно й боялися говорити, раптом, якщо пролунають їхні голоси, все це диво зникне. Вони слухняно узялися до роботи. Час від часу Ведмедик брав мандаринку, щоб закинути її в топку. Віка трималася за кермо і вдивлялася в білу далечінь. Здавалося, варто його відпустити й чарівний потяг зіб’ється з путі.
Ведмедик оголосив у гучномовець: «За кілька хвилин прибуваємо на станцію ”Подарункова”».Віка першою побачила обриси перону. Подумала про гальма і відразу біля її ноги з’явилася педаль. Втиснула її в підлогу, і Різдвотяг почав різко спинятися. Пролунало натужне: «Трррииии-и-и». Виснули гальма. Валерія, Ладуся, Ведмедик, мандарини, подушки — усе полетіло шкереберть.— Хух, — Ведмедик перший вистрибнув на перон. — Наступного разу гальмуй плавніше, — кинув до зляканої Віки й пішов у станційну буду. Звідти висипало десять солдатиків, які тягнули величезні пакунки, коробки, пакети й вантажили у вагони. Нарешті, коли подарунки заповнили все, а деякі коробки вже стирчали назовні, вони спинилися. Один із них щось згадав і побіг до буди. Виніс звідти гігантську торбу святкових листівок.До дівчат підійшла дивна пухнаста істота. Вона мала кругле рожеве тіло, маленькі крильця, хвіст, як у лева, довгі вуха і срібний ріг на лобі.
— Круглоріг, — представився.— Твій ріг не круглий, — не змовчала Віка.— То й що, — насупився Круглоріг.— Але ти милий, — сказала Ладуся. — Хочеш із нами?— Звісно! — аж підстрибнув щасливий Круглоріг.Попрощавшись з солдатиками, рушили далі, крізь білий, немов залитий безе, ліс. Дівчата змінювали одна одну біля керма. Ведмедик звіряв маршрут із картою.— Станція «Під старою ялинкою», — оповістив Ведмедик.Валерія плавно натиснула гальма й потяг спинився. На пероні чекала мама білка з білченятами. Круглоріг дістав довгий список, звірився й пішов до вагону з подарунками. Передав пакунки дівчатам, а вони вручили їх щасливим білченятам і мамі білці.— Виявляється дарувати ще приємніше, ніж одержувати подарунки, — сказала Ладуся. Її дуже тішили щасливі мордочки більченят. Різдвотяг рушив далі. Подарунки розвозили, допоки не роздали всі. Одержали свої пакунки і ведмедики, і лисички, і зайчики, і їжачки й буркотуха ворона.— Ой, а нам нічого не лишилося, — сплеснула руками Ладуся, — заглядаючи в порожній вагончик. — Я б теж хотіла маленький подаруночок.— Ми пережили круту пригоду, — обійняла сестру Валерія. Враження —найцінніше.Вікторія згребла сестер до купи:— Хоч ви й буваєте нестерпні, але все ж дуже вас люблю.Вдоволені й втомлені, сіли в потяг, щоби повертатися додому. Кермував Круглоріг, й під рівномірний стукіт коліс всі поснули.
Крізь сон долинув мамин голос:— Оце так! Вклалися в своєму потязі.Віка лежала скрутившись, як кошеня, на пуфиках, Валерія і Ладуся на стільчиках. Сестри прокинулися й здивовано закліпали. До вітальні зазирало сонечко. Пустило зайчика, відбившись в ялинковій іграшці. Одній з тих, яка прикрашала деревце розташовану на носі Різдвотяга.— Дівчата, у нас під дверима хтось залишив сюрприз. Не уявляю, що там, але на ньому написані ваші імена, — мама поставила на підлогу велику коробку.Всі дружно узялися її розпаковувати. Там містилися оперезані бантиками пакунки. На кожному була картка з іменем. Вікі дісталися три нові книжки, Валерії чашка, яку можна самому розмалювати, а для Ладусі невідомий дарувальник поклав кумедну рожеву іграшку.— Це ж Круглоріг! — вигукнула Ладуся і притиснула подарунок.— Сьогодні переддень Різдва, тож вже час поприбирати, — сказала мама.— А, як же наш Різдвотяг? — засмутилася Ладуся.— Наступного року ми знову його побудуємо, — усміхнулася до сестри Віка, — бо треба буде розвести подарунки.І дівчата гуртом узялися наводити лад у кімнаті.