Дім Рози

Терпкий зелений чай викристалізовував свідомість, стирав звичну пелену пустих переживань та зайвих рефлексій. Я спостерігала за Євою, яка граційно жонглювала ложками та розставляла тарілки. Коли вона нахилялася, сукня натягувалася на міцних широких стегнах. Єва завжди ходила вдома в сукнях. Дивна звичка, яка змушувала мене зміщувати фокус сприйняття й переглядати звичні настанови. Я з дитинства засвоїла: вдома мусиш вдягатися спортивно. Носить щось таке, чого не шкода забруднити, щось, у чому однаково зручно мити підлогу, стрибати на табуретку, дістаючи пил із високих полиць і, взагалі, не тривожитися, що тобі — бійцю за чистоту та ідеальний лад, щось стане на заваді.
Єва не вирізнялася практичністю. Вдома насолоджувалася, розслаблялася, збирала себе докупи, щоби наступного дня знову вирушити завойовувати Київ. Справою підкорення столиці займалися її пращури, і тепер вона — гідна дочка свого народу, впевнено йшла їхніми шляхом.Єва відсьорбнула чай і промовила низьким оксамитовим голосом, від якого запалало не одне чоловіче серце:
— Роза повернулася. Учора чула її кроки.— Ти впевнена? — мені не вдалося приховати скепсис.Але вона не зважала, заглиблена у власні думки вела далі:— Пам’ятаєш, як було в цій квартирі? — кивнула в бік просторої вітальні, суміщеної з кухнею.До шикарного ремонту, у який вклався її колишній чоловік, квартира мала кепський вигляд: скрипучі мостини, обдерті двері, фарба, на яких спучилася та звисала друзками, старі розхитані меблі, полчища тарганів, що гуляли кухнею, немов Бродвеєм, і панівний затхлий запах старих речей.Колись квартира належала Розі, прабабці Єви, дивовижній жінці, яка зуміла прожити до сімдесяти п’яти років, знаючи лише одну мову — їдиш. На початку століття єврейська громада Києва була настільки численною, що зайняла Поділ та кілька інших, менш престижних районів, і не потребувала контактів з іновірцями.Чоловік Рози служив чиновником у земській управі й за вислугу отримав квартиру на Кудрявському узвозі. Звідти за пів години можна було дістатися Подолу, але Роза вважала, що її позбавили рідної домівки. Вона настільки болісно переживала переїзд, що запиляла нещасного чоловіка до виразки шлунку, від якої він помер невдовзі.У часи Другої Світової війни єдина донька Рози, акторка виїхала на гастролі на Північ Росії. Це врятувало її від геноциду, а от, як вдалося вижити Розі, моя подруга, від якої я колись почула цю історію, не знала.— І що ти з цим робитимеш? — я удала, що вірю в привида прабабусі.Єва запустила пальці в густі чорні кучері та нервово почухала потилицю.— Не знаю. Мені страшно.
Єва перекинула ногу на ногу, із сумом поглянула на пусту пачку цигарок та відсьорбнула чай:— Ремонт уже зашарпався. Он тріщина на тинькуванні, над стільницею відпадає плитка, у коридорі шпалери здулися. Я знаю, що душа Рози — завжди жила тут. Коли ми з чоловіком усе перепланували та привели до ладу, вона сховалася, а тепер почала знову з’являтися.Висока стеля, товсті, немов у панському маєтку, стіни, вікна-арки з метровими підвіконнями, чинність та надійність, якої не вистачає картонним будиночкам сучасності, тут панувала скрізь. Було не складно повірити, що в цих стінах оселилася душа жінки, яка не знайшла спокою.За розмовами та чаєм, не помітили, як сплив час. Мені не ніяк не вдавалося попрощатися з Євою. З’явилося дивне відчуття, ніби щось тримає. Нарешті вирвалася в прохолодний серпневий вечір та закинула голову, шукаючи зірки. Але їх засліпили яскраві вуличні ліхтарі. Місто готувалося до сну. Коли я підійшла до машини, то виявила, що її наглухо заблокував якийсь мажор автомобілем, схожим на бронетранспортер. Я вилаялася та озирнулася. На пустій вулиці не було від кого чекати допомоги.
Тричі обійшовши навкруг чужого автомобіля, немов навколо казкової хатинки, у пошуку підказки, як діяти, я змирилася й повернулася до Єви. Ми ще випили чаю та вклалися спати. Я зайняла диван у вітальні та вмостилася сподіваючись на довгоочікуваний відпочинок. *** Серед ночі світло місяця нахабно проникло крізь нещільно затулені портьєри й торкнулося моїх очей. Я прокинулася, закліпала і спробувала зміститися вбік. Почулося легке шарудіння, ніби на підлогу просипався пісок. Підвелася спершись на лікті й побачила, що Єва в білій нічній сорочці стоїть поряд із каміном, — вдалою імітацією з вбудованим електронагрівачем, і сама дивовижно схожа на імітацію. Зробилося моторошно. Щоб опанувати ситуацію, я спитала:— Єва, чому не спиш?
Вона мовчала, не змінюючи пози. Мені здалося, що всі мої кістки водночас вкрилися інієм. У ту мить я надбала десяток перших сивих волосин.— З ким ти говориш? — зі спальні вийшла заспана Єва в пухнастій піжамі з ведмедиками.Коли я перевела погляд на камін, виявилось, що фігура в сорочці зникла. Лише портьєра злегка погойдувалася, хоча я пам’ятала, що закривала хвірточку.Я дивилася на Єву, збираючись із думками. Вона сіла на краєчок дивану, випромінюючи тепло щойно осиротілого ліжка.— Чому камін розташований не симетрично відносно вікон? — стіна, до якої він кріпився, містила два вікна. Він стояв між ними, але не рівно, а зі зміщенням вліво. Ця неправильність давно напружувала мою перфекціоністку натуру, а в цей момент перетворилася на питання вселенського значення.— Ти не можеш заснути через криво встановлений камін? Насмішила. На тій стіні постійно відвалювалося тинькування. Ми тричі перетягували наново, а тоді замучилися й затулили діру муляжем каміну. Тоді здавалося, що це дуже стильна деталь інтер’єру. *** Наступний тиждень я не мала спокою. Якщо Роза показалася мені, то, напевне, щось хотіла сказати. Роздуми провокували ще більше запитань. Як Роза вижила в окупованому Києві? Чому не може спочити з миром? І чи не хотіла підказати, що тинькування на стіні між вікнами, відпадає не даремно, Як науковець я знала, що всі відповіді містяться в архівах. Тож щойно з’явився вільний день, попрямувала до бібліотеки Вернадського. Сіра, схожа на фоліант, будівля зустріла знайомим запахом тонких пожовклих сторінок, висохлого в палітурках клею, дешевої кави та пиріжків, якими я марила аспіранткою, а зараз не стала б їсти, навіть, якби це була єдина їжа у світі.
Зізнатися, я приходила туди востаннє п’ять років назад, коли писала дисертацію, але відчуття не змінилися. Здавалося, що переступала цей поріг учора. Ті ж зачовгані червоні килими, ті ж бібліотекарки невизначеного віку в сірих костюмах, ті ж мармурові сходи з пафосними балясинами, і ті ж довгі години очікування замовлення з архіву.
Щоразу простягаючи мені новий стос документів, бібліотекарка з подивом позирала крізь товсті скельця. Я обережно брала ті підшивки та йшла до пустої зали. Там, загубившись між товстих колон, вивчала свідчення трагічної долі людей, які жили колись, раділи, кохали, сподівалися й були розстріляні в останні дні вересня 1941 року. Копирсаючись в архівних документах та свідченнях про долю жертв Бабиного Яру, я намагалася знайти згадки про Розу. Мені здавалося, що зрозумівши, як вона вижила під час німецької окупації, зможу знайти причину її неспокою.
У своїх пошуках я дізналася, що серед розстріляних були не лише євреї, ще сінті, роми, військовополонені, українські патріоти. 27 вересня по Києву розвісили оголошення, у яких наказували євреям з’явитися на ріг Дегтярівської та Мельникова з речами та документами.До цього НКВД використовувало Бабин Яр, як зручне місце для страти, і німці перейняли «корисний досвід попередників». Крутий яр позбавляв від необхідності копати глибокі могили для свіжих трупів. Зараз там охайний парк із лавицями, стежками, клумбами та спортивним майданчиком і пам’ятник худенькій дівчинці, навічно застиглій в оточенні зламаних іграшок. Він — німе нагадування, що жорстокість звичайна для гомо сапієнсів річ. Приречених розстрілював не Гітлер. Підіймали по команді рушниці прості солдати, які мали батьків, дітей та люблячих дружин, гарно ставилися до бродячих собак і могли поділитися обідом із жебраком. Вони стріляли в людей, які схиливши голови покірно підходили до прірви. Ця чітко та методично спланована операція вражала масштабністю. Діловий підхід до винищення п’ятдесяти тисяч людей не залишав місця переживанням. А мозок відмовлявся вірити в цю реальність.Вчитуючись у документи, я хотіла заплакати, розчинити в сльозах відчуття безнадії, але не могла. Ніби остовпіла та втратила це вміння. Оплакуючи одного, змиваємо біль, але де взяти стільки сліз, щоб оплакати цілий народ? Тож кліпаючи пересохлими очима, читала, переглядала документи та шукала Розу Розенцвейг.
Нарешті мені до рук потрапили списки розстріляних, де поряд з іншими, значилося її ім’я. Але відповіді на питання, як сталося, що вона прожила після Бабиного Яру ще понад тридцять років і не може спочити з миром дотепер, не знайшлося.
Коли прибиральниця почала промовисто грюкати відрами, я здала книги та документи й вийшла надвір. На паркування самотньо чекало авто. Я сіла, повернула ключ. На мить мені здалося, що перед автомобілем стоїть жінка з довгими темними кучерами та схвально мені усміхається. Наступної секунди видіння розчинилося в яскравих вогниках кондитерської фабрики, яка колись звалася на честь творця «Капіталу» Карла Маркса, а зараз носить ім’я власника. *** Єва зустріла мене на порозі. Вона здивовано підняла густі чорні брови, коли я з гуркотом звалила їй під ноги важку спортивну сумку.— Що це?— Перфоратор.Кавові очі Єви округлилися, на вустах промайнула розгублена усмішка. Вона підняла сумку і з повагою глянула на мене, зважуючи її в руках.— Ти вмієш із ним поводитися?— Ні, — чесно зізналася, знизуючи плечима. — Пригости мене чимось гарячим, і я все тобі поясню.
Я розповіла Єві про зустріч із привидом, про мій пошук і про здогадку, яка не давала спокою. Вона спробувала чинити супротив, але виглядало невпевнено. Користуючись тим, що Єва засумнівалася, я рішуче попрямувала до каміна й упершись двома руками посунула його в бік.Пляма, яку приховали, виглядала жахливо. Усе тинькування лежало долі. Ми споглядали коряву цегляну кладку. Єва принесла газети, які розіслали на підлозі. Я одягнула позичені в чоловіка захисні окуляри. Узяла до рук перфоратор, міцно обхопила ручку та вперла бойок між двох цеглин, у найбільший люз. На секунду відчула сумнів. Натиснула кнопку й інструмент вдарив по шву. Полетіла пилюка, але я тримала щосили й била… била… била. Коли зупинилася, сходила до сумки по невеличкий ломик, просунула його якомога глибше та навантажила. На газету з гуркотом вивалилися відразу кілька цеглин.
— Чому ти не чоловік, я б вийшла за тебе заміж, — Єва торкнулася мого плеча.— Ти бачиш, що там порожнеча? Зараз вдарю ще по цих крайніх цеглинах і дізнаємося, що тут сховано, — було приємно відчувати себе сильною та вправною.За п’ятнадцять хвилин вдалося роздовбати чималу діру. Цеглини, ніби вибиті зуби, лежали на старій газеті. З одного боку вони були закопчені.— Схоже, що в дореволюційні часи тут була грубка, а тоді її замурували. У мене брудні руки, присвіти телефоном.Єва слухняно піднесла телефон до темної діри й ми побачили порожнину, на дні якої ховалося щось, схоже на велику цеглину. Я просунула руку, обхопила та витягнула це назовні. Шкіра до плеча замастилася жирною густою сажею.Предмет був замотаний у брудну затрушену порохом ганчірку. Єва, здавалося, припинила дихати. Я відійшла в бік і завмерла спостерігаючи. Вона стала навколішки, поклала предмет на газету й обережно, немов святиню, розгорнула стару струхлу мішковину. Ми побачили різьблену дерев’яну скриньку.
Єва обережно підняла віко. Нас не засліпив блиск діамантів, там їх не було. Пожовклий, з вицвілою маркою, перед нами лежав конверт. Під ним стара, у тисненому переплетенні з золотою інкрустацією книга, яку Єва обережно відклала в бік. Конверт відкрила.Я побігла до ванни, щоби змити сажу та бруд із рук, мені кортіло торкнутися тих речей.— Що там?! — нетерпляче вигукувала, намагаючись перекричати звук води.— Це якийсь лист.— Читай уже, несила чекати, — я прудко прибігла та заглянула через плече подруги. Звичайний листочок у лінійку списаний дивними літерами.— Чорт, — не стрималася, а Єва тільки пхикнула. — Це їдиш?— Напевне. І книга на ньому написана, думаю це — Тора.Ми стояли поряд роздовбаної стіни, дивилися на знайдений скарб і кліпали очима, немов ляльки, не тямлячи, як діяти далі.— Знаєш когось здатного це прочитати? — Єва мала широке коло спілкування, і часом вміла здивувати своїми друзями. Але цього разу розгубилася.— Я не підтримую контактів з ортодоксальними громадами, — розвела руками. — Колись спробувала вчити іврит, проте витримала лише місяць.— Тоді нам потрібно знайти місце, де є люди, які зможуть це прочитати. *** Через пів години ми дійшли до вулиці Щекавицької. Вона виглядала сучасно — високі доглянуті будинки, запарковані на узбіччях автомобілі, охайні клумби й Велика Хоральна синагога. Її стіни, кольору стриманого бардо, фасад із колонами, барельєфами та круглою банею над парадним входом, вибивалися з канонічного стилю, притаманного цим спорудам. Вона розташовувалась у колишньому особняку Гесселя Розенберга.Ми несміливо піднялися широкими сходами та смикнули ручку високих респектабельних дверей. Зачинено. Поглянули одна на одну розгублено й за спиною почули хриплий голос зі специфічною трохи гаркавою вимовою.— Ви щось хотіли, шановні? *** У Єві рабин відразу пізнав свою. Його обличчя виражало докір та розуміння водночас, коли переводив на неї погляд. До мене поставився насторожено, але не прогнав, тож я вирішила не перейматися.
Ми сиділи в кімнаті, що слугувала кабінетом і збиваючись пояснювали причину нашого візиту. Він слухав, підтакував та вглядався в наші обличчя прищуреними очима, які зблискували графітовими зіницями. Єва простягнула книгу, яку він уважно оглянув, понюхав і нарешті відгорнув першу сторінку.
− Так, так, — прицмокнув язиком та поправив окуляри в тонкій оправі. — Це — печатка нашої Подільської синагоги. Ось бачите обриси будівлі, в якій перебуваємо.Ми одночасно втупилися в розпливчатий брудно-блакитно силует, який нагадував вицвіле татуювання.
Рабин узяв конверт, обережно витягнув лист і почав читати. Крючкуватий ніс рухався, коли він пробігав поглядом рядки. Кілька разів підтакував сам до себе, морщився та поправляв ярмулку. Закінчивши обережно відклав вбік пожовклий аркуш.— Ви праві, це — їдиш, але застарілий варіант. Мені не всі слова знайомі. Спробую переповісти те, що зрозумів із цього листа.
Ми закивали головами, немов собачки, яких ставлять на торпеду водії маршруток.— Це написала жінка, на ім'я Роза. Коли німці окупували Київ, тодішній рабин роздав усім членам громади скарби на збереження. Він розсудив, що такий розподіл дозволить врятувати, бодай, щось. Розі дісталася Тора, — зробив паузу. — І вона просить її повернути.Я помітила, як Єва смикнулася, ніби хотіла схопити і сховати книгу. Ледве вловима усмішка пробігла обличчям рабина. Він продовжив розповідь.
Перед нами постала картина страшного далекого ранку. Роза прочитала оголошення на стовпі, прибрала у квартирі та склавши невеличку валізу, попрямувала на Лук’янівку. Розуміла, що німці — вороги, але повідомлення, що необхідно взяти речі її заспокоїло, бо натякало на депортацію. Останнім часом євреям важко доводилося в окупованому Києві. Постійно ставалися погроми та побиття, тож виїхати, здавалося не найгіршим варіантом.Прізвище, ім’я та дату народження Рози стриманий блондин записав у блокнот. Наказав залишити на купі речі та кивнув рукою в бік колони, яка вишикувалась, чекаючи команди. Коли їх набралася сотня, замикальний скомандував: «Шнеле», — і вони, немов гусенята, ціпком попрямували до яру, над яким гриміла парадна музика. Раптово крізь мелодію пробився гул пострілів і колона перелякано спинилася. Роза починала усвідомлювати, що відбувається. Знову пролунали постріли.
Останні сумніви зникли. «Чому ніхто не чинить супротив? — промайнула думка, — Чому всі йдуть, як агнці на заклання? Німці озброєні, але нас багато, дуже багато. Нехай жінки, чому чоловіки нічого не роблять? Коли б усі одночасно накинулися на солдатів, то частина б загинула, але решта могла б врятуватися».
Ніби почувши її думки, одна з жінок крикнула: «Нас розстріляють, тікаймо!» — але ніхто не порушив строю. Підійшов охоронець, показано прицілився та вистрелив їй у голову. В один момент кілька десятків жінок із несамовитим вереском накинулися на нього, повиснули на руках, вчепилися у волосся, дерли одяг, впивалися нігтями в шкіру. Це тривало секунди. Пролунала кулеметна черга, і Роза відчула, як падає.
Коли жіночий бунт придушили, тіла звалили на купу обабіч дороги. Роза, привалена трупами, пролежала добу. Перемерзла, кілька разів обмочилася, але в ній прокинулася незнищенна жага життя. Коли розстріли припинилися, вона, дочекавшись ночі, виповзла з-під закляклих тіл. Їй вдалося непоміченою вибратися з гаю й дістатися будинку колишньої клієнтки. До війни Роза шила вишукану білизну на замовлення. Та жінка її сховала.
Рабин змінив тон оповіді, і я поступово оговталася від раптового видіння.— Душа твоєї прабабці, — глянув на Єву, спустивши окуляри, — Прагне повернути борги.— Добре, це — ваше. — Єва видохнула, й опустивши очі додолу, двома пальцями посунула до нього книгу.Рабин неочікувано підморгнув:— Роза залишила тобі подарунок, повертайся та пошукай уважно. *** Глибше в схованці, під слідами попелу та бруду, ми відкопали замотані в рядно прикраси та срібну мінору. Стіну відремонтували й із того часу Роза більше не являлася.Минуло майже шість років. Я часом згадую ту історію й починаю сумніватися, чи бачила Розу насправді, чи то був сон, навіяний попередньою розмовою. І чи тільки старий борг тримав її стільки років поряд Єви, чи, може, це було щось важливіше — бажання передати історію та нагадати онуці, ким вона є.

Перша справа Каріни

Перше оповідання циклу: Аналітична агенція Інфузорія

Каріна завмерла перед дверима офісу з табличкою: «Аналітична агенція Інфузорія». Кілька секунд вгамовувала дихання. Нарешті набралася сміливості й штовхнула важкі дубові двері. «Доброго ранку!» — прокричала в пустий коридор та шугнула до свого кабінету. Окинула поглядом приміщення, торкнулася до великої срібної кульки, яка прикрашала пишну ялинку, спіймала своє віддзеркалення та усміхнулася. Підійшла до робочого місця, ніжно провела пальцями по клавіатурі, немов по клавішах фортеп’яно, видобувши приємний звук легкого поклацування, і плюхнулася в шкіряне крісло.Це був перший робочий день. За місяць до того її звільнили, і пошук нового місця затягнувся, а конверт, у який дбайливо склала заощадження, схуд. Ще трохи й довелося б повернутися до рідної Канави, села на Вінниччині, де мешкали її батьки. Але вчора доля, в образі власниці агенції, їй усміхнулася.Щойно Каріна розташувалася, до кабінету увірвався скуйовджений парубок. Він балансував глиняним кухлем, над яким, немов кучугура снігу, височіла кавова пінка. Прилаштувавши ароматний напій на своєму столі, кивнув до Каріни:— Я — Микола. А тебе, як звати?Вона зашарілася, опустила очі та почервоніла:— Каріна.— В сенсі Каріна? — Брови Миколи повільно поповзли догори. Перед ним сидів худий, коротко стрижений хлопчина, вдягнений у джинси та спортивний светр сірого кольору з каптуром, — Карен, може?— Каріна. Я — дівчина. Просто… — запнулася і підняла сумні очі, — вдягаюся, як мені зручно. Що в цьому дивного?— Нічого, напевно, — зніяковів. — А ти купуєш одяг у чоловічих відділах? — Микола відчув, що верзе дурниці. У його голові утворився хаос, який потребував негайного впорядкування.— Ні, у підліткових. У чоловічих завеликі розміри.— Зрозуміло, — протягнув, немов би це все пояснювало й поспішив сховатися за монітором.За пів години тишу робочого кабінету перервав ніжний шурхіт тканини. Шефиня в багатоярусній спідниці веселковій спідниці та короткому топі, якій оголював засмаглу шкіру, впливла до кабінету. Каріна намагалася не витріщатися, але зображення гусені на животі приковувало погляд. Жирна та зелена, здавалося, вона от-от заповзе до пупа, прикрашеного вигадливим пірсингом.— Квітко-Василино, я б зробив комплімент твоєму зовнішньому вигляду, але естет у мені обурюється. Хіба ж можна вдягати таку кількість різномастих браслетів до такої спідниці? Та ще і взимку, — Микола не виглядав зніяковілим, навпаки здавалося, що нічого дивного в зовнішньому вигляді шефині він не помічає.— Якби ми не працювали разом стільки років, я б тебе звільнила за демонстрацію несмаку та критиканство, тож запам’ятай мою надлюдську толерантність, — усміхнулася, і Каріні здалося, що на язику в неї теж татуювання. Квітка-Василина з вдоволеним виглядом поправила волосся кольору глибокого лісового болота, демонстративно відвернулася від Миколи та поглянула на новеньку.— Микола працює зі мною від заснування агенції, тому ми поводимося, як друзі. До речі, мого батька звуть Джон-Ірвінг. Він — американець. Тож називати мене по батькові невдячна вправа. І кажи мені: «Ти». Коли чую: «Ви», — завжди хвилююся, чи в мене часом не роздвоєння особистості. — Каріні не розуміла, чи кепкує Квітка-Василина, чи говорить серйозно.— Хотіла спитати, чому агенція називається: «Інфузорія»?— Тому, що відповіді на найскладніші питання завжди прості, — Квітка-Василина підморгнула та граційно вийшла з кабінету, замітаючи підлогу подолом шурхітливої спідниці.
***

Каріна поступово втягувалася в робочі процеси агенції. Їй подобалася затишна атмосфера маленького офісу, наповненого артефактами: статуетками, африканськими масками, талісманами, різноманітними вазочками та сувенірами.Шефиня мала дивну звичку губити речі. Каріна часто знаходила гроші, а одного разу на поличці біля умивальника зустріла діамантовий браслет. Її дивувало, як така розсіяна людина справляється зі складними завданнями й миттєво обробляє колосальну кількість інформації.Виконуючи чергове завдання, Каріна почула гучні голоси в коридорі. Хотіла визирнути, щоби подивитися на новоприбулого, але Квітка-Василина стрімко зачинила двері перед її носом. Довелося повернулася на місце.Коли відвідувач пішов, Квітка-Василина зайшла до кабінету аналітиків, пошукала очима стілець, видохнула та сперлася на краєчок Миколиного столу.— В нас гарна новина, бублики мої. Є клієнт готовий щедро платити.— Платити за що? — Микола занурив пальці в кудлату чуприну та насторожився.— О, послуга зовсім дріб’язкова. Він має доньку і просить приглянути з нею кілька днів, поки з’їздить із дружиною у відрядження.— Ти впевнена в тому, що робиш? Ми ж не агенція по догляду за немовлятами.— Дівчинка не немовля. Їй вісім.— Однак, це дивно — батько винаймає трьох дорослих, няньчити одну дитину, — Каріна включилася в розмову.— Ставите забагато запитань. Ми з ним давні знайомі. Не бачу підстав відмовляти. У нас наразі немає інших замовлень, тож, щоб не сидіти голодними, мусимо працювати.Квітка-Василина вийшла з кабінету, демонструючи, що розмова закінчена, а спантеличені аналітики залишилися губитися в здогадках.
***

Червоний Альфа-Ромео, тюнінгований пінгвінами-танцюристами, мчав за місто. Каріна вперше в житті молилася. Манера їзди Квітки-Василини сприяла пробудженню релігійних почуттів. На виїзному КПП їх спинив черговий поліціянт. Він довго та вдумливо вдивлявся у водійське посвідчення, зазирав під капот, обходив машину довкола, стукав ногою по колесу. Квітка-Василина приспустила на кінчик носа темні окуляри та спокійно спостерігала за його діями.— Відчиніть багажник та покажіть аптечку.— Пане, ви витрачаєте на нас забагато часу, між тим, як ваша дружина прямо зараз непогано розважається, — поліціянт отетеріло витріщився на Квітку-Василину, яка провадила своє. — На безіменному пальці обручка, відповідно ви одружені, але форма не випрасувана, сорочка не пралася кілька днів. Коли б із дружиною сталося лихо, чи вона поїхала, то від вас, напевно б, не тхнуло борщем, салом та часником. Я б могла припустити, що ваша дружина завжди так ставилася до одягу, але заважає той факт, що на фото в посвідченні, яке ви мені продемонстрували, форма виглядає значно краще. Тож робимо висновок: дружина до вас збайдужіла, а це трапляється, коли жінка заводить коханця.— Їдьте, шановна, — процідив крізь зуби поліціянт, який втратив цікавість до вмісту аптечки та поквапився в бік цегляної будки з написом: «ДАІ».— Оце ти даєш, — Микола не приховував здивування. — Думаєш, вона насправді його зраджує?— Саме так. Коли він до нас підходив, я бачила в дзеркалі, як його колеги зображували рогатого оленя та реготали.— Ти неймовірна.— Я це знаю, тож нагадування зайві.
***
Заміський будинок, до якого вони зрештою добралися, вражав стильною розкішшю. На широких гранітних сходах їх зустріла покоївка. Вона повідомила, що господар щойно відбув, передала ключі та поїхала.Дівчинку, за якою потрібно було приглянути, звали Соломія. Каріна, яка мала двох молодших сестер, швидко знайшла з нею спільну мову. Коли повечеряли, кожен зайнявся власними справами. Микола занурився в ноутбук, Квітка-Василина читала товсту книгу: «Особливості зимування птахів на Приполярному Уралі», а Каріна грала з Соломією в шашки. Затишно цокав годинник. У каміні потріскували дрова. На круглому столику миготіла вогниками блакитна ялинка. За вікном почалася сніжна буря. Блискучі сніжинки кружляли в хороводі й замітали підвіконня.Раптом блимнуло та пропало світло. Микола піднявся з місця:— Певно, вибило пробки. Спущуся в підвал, пошукаю рубильник. Соломіє, ти знаєш, де така коробочка з важелями, щоб світло увімкнути?— Це вона. Це вона зробила! — вигукнула налякана Соломія. Вона забилася в куток дивану й обхопила себе руками. Каріна підійшла та турботливо обійняла дівчинку за плечі. Нахилилася до вушка:— Соломіє, хто зробив? Покоївка вже пішла.— Ні, то вона, — Соломія тремтіла.«Мабуть, злякалася темноти», — вирішила Каріна, механічно пригладжуючи хвилясте волосся Соломії.Микола, підсвічуючи собі телефоном, спустився до підвалу. За кілька хвилин з’явилося світло, і всі полегшено видихнули. Бліда, налякана Соломія, весь вечір тулилася до Каріни. Коли прийшов час лягати спати, дівчинка не хотіла йти до своєї кімнати, тож довелося її проводжати.
***
Коли Каріна із Соломією залишили вітальню, Микола зауважив:— У підвалі я чув дивний звук, неначе босі ноги ляпали по кахельній підлозі, але коли присвітив, нічого не побачив.— Спостерігай уважно за всім, що відбувається. Ти ж розумієш, що ми сюди не соплі витирати приїхали.— З цією задачею Каріна чудово справляється, але може проясниш хоч щось. Ти ж тоді в офісі навмисне зробила так, щоб ми не бачили клієнта. І тут нас покоївка зустріла.— Звісно, я нічого не роблю просто так. Клієнт — публічна особа й не хоче розголосу. А, як тобі Каріна? — Квітка-Василина мала звичку перестрибувати з предмета на предмет у розмові, особливо коли не хотіла розвивати якусь тему далі.— Ну, спершу, коли я її побачив, то спантеличився, але придивився і, здається, вона мила й чемна дівчина.— Дивися не закохайся, — Квітка-Василина розсміялася, а Микола почервонів так, що веснянки на довгому носі засяяли, немов різдвяні вогники.— Ну, ця дівчина надто, е-е-е, унікальна.— Не на стільки, як я, — Квітка-Василина сховала самовдоволену усмішку за книжкою.
***

Вклавшись у ліжко, Соломія попросила розповісти казку.— В одному красивому замку жила принцеса… — Каріна вмостилася в ногах і задивилася на засніжену шибку. Вона вигадувала романтичну історію і захопилася. Коли нарешті дійшла до весілля принца та принцеси, дівчинка міцно спала.Каріна тихо вийшла з дитячої та прикрила двері. Прямуючи довгим темним коридором, почула ззаду рипіння половиць. Стрімко озирнулася, але нікого не побачила. «Певно, Соломія вибігла зі своєї кімнати», — подумала.Довелося повернутися, щоби перевірити. Але дівчинка тихо посапувала в ліжечку.Каріна розташувалася у своїй кімнаті. Вночі вона прокинулася і побачила, що біля її ліжка стоїть Соломія. Темне розпущене волосся сягало поясу. Безформна нічна сорочка робила її схожою на привида. Каріна пригадала, що Соломія лягала спати в піжамі, і відчула холод, який слизняком проповз вздовж хребта до мозку. Заметіль стихла й на небі сяяв повний місяць. Маленька мовчазна дівчинка, освітлена блідим синюватим сяйвом, здавалася потойбічним створінням.— Соломійко, чому ти не в ліжечку? — Каріна спробувала надати голосу лагідного звучання, але він хрипів.Дівчинка розсміялася рипучим, схожим на каркання, сміхом, та вибігла з кімнати. Каріна зачинила двері на ключ і ще довго не могла заспокоїтись.
***

На сніданок на всіх чекала нашвидкуруч приготована Миколою їжа: сонцеподібна яєчня та вівсяна каша, у якій повільно танув шматочок жовтого вершкового масла.— Соломійко, чому ти спустилася снідати в піжамі? І навіщо приходила до мене вночі?— Я не приходила, — буркнула, не полишаючи жувати, дівчинка.— Ти впевнена? — Каріна намагалася проявляти терплячість, але моторошне нічне переживання не давало спокою.— Я спала й щойно встала.— Вранці, на пробіжці я бачив, що ти блукаєш по саду, — Микола витягнув у бік дівчинки свою довгу шию і питально заглянув в очі.— Я ніколи не виходжу з будинку без дозволу.— Це все дуже дивно, — підсумувала Квітка-Василина.До вітальні увійшла покоївка в червоному фартуху та яскраво-жовтих гумових рукавичках.— Доброго ранку, панове! Смачного. Посуд залишить на столі, я потім приберуся, — вона повернулася та попрямувала на кухню, але Микола гукнув у слід:— А ви коли прийшли?— Щойно, — жінка зникла за дверима.— Я певен, що бачив її з дитиною в саду. Чому вона каже, що прийшла щойно? Тут щось не так.— Соломіє, ця жінка давно у вас працює?— Завжди.Усі зосередилися на їжі, лише дзенькання столового приладдя об фарфорові тарілки, порушувало тишу. Раптом Каріна голосно зойкнула. Її обличчя зблідло, а руки почали дрібно тремтіти. Присутні озирнулися та прослідкували очима в напрямку її погляду.— Т-там за вік-к-к-ном щось було. Воно таке… таке… схоже на Соломію, але ду-у-уже страшне: в-вищирена паща, вирячені очі… Це воно приходило вночі, — Карина не могла себе опанувати, здавалося, от-от і в неї станеться нервовий напад. Нічний кошмар наздоганяв її знову.— Пані, заспокойтеся, — покоївка, яка прибігла на крик, простягнула склянку з водою. — Вам здалося. Може, то віти дерев утворили малюнок.Микола підійшов до вікна і визирнув надвір:— Там купа слідів. І вони маленькі. На свіжому снігу їх гарно видно.Каріна відсторонила руку покоївки зі склянкою і набрала повітря в груди, поступово приходячи до тями. Зібравшись, звернулася до дівчинки:— Тут коїться якась чортівня. Соломіє, розповідай усе. Про що ти намагалася сказати нам учора ввечері? Хто вимкнув світло?— Я, я… я не знаю, — Соломія зіщулилася і стала схожою на кошеня. Каріні зробилося соромно за свій суворий тон. Вона підняла руку й ніжно торкнулася волосся Соломії, ніби вибачаючись за надмірну грубість.— Не лякайте дитини, вона нічого не розповість, — голос покоївки змінився, став впевненим, і присутні вловили цю нову інтонацію.— То ви проллєте світло на цю історію? — втрутилася Квітка-Василина, яка до цього моменту мовчки спостерігала.— Сідайте, — Микола підсунув стілець. Покоївка повалилася на нього, обвела кімнату втомленим поглядом і заговорила. Здавалося, вона давно чекала, цього моменту й от, нарешті, він настав:— Проведіть Соломію нагору, нехай пограється у своїй кімнаті, — кинула багатозначний погляд на всіх.Каріна відвела дівчинку, яка напрочуд легко погодилася піти.На кухні почалася розповідь, яка не в’язалася з веселим блиском різдвяного декору будинку. З мови покоївки зникла послужливість та улесливість тону. Перед ними сиділа інтелігентна, досвідчена жінка, яка багато пережила і знає:— Люди, зазвичай, поспішають засуджувати, бо це — привід звеличитися над іншими. Кидаючи в когось камінь, ми, ніби, кажемо: «Я — кращий, бо так не вчинив би». Проте, варто заглянути за завісу людського вчинку, і з’являється розуміння та співчуття.Одного разу бабуся Соломії — Ксенія, оступилася. Її батько був високопоставленим партійним чиновником. Він видав доньку заміж із власних корисливих міркувань. Вона не терпіла чоловіка і швидше з ненависті, ніж із любові, завела коханця, від якого народила єдину доньку.Минув час, чоловік спочив із миром, й історія забулася. Та так сталося, що її донька, матір Соломії, вдало вийшла заміж. Подружжя побудувало цей будинок і жило щасливо. Була лише одна проблема: Ксенія не зізналася, що її зять — син коханця, від якого колись народила доньку.— Тобто матір Соломії вийшла заміж за звідного брата? — жоден м’яз на обличчі Квітки-Василини не смикнувся. Ніби вона розв’язувала математичну задачу, а не слухала про чужу важку долю.— Саме так, — покоївка набрала в легені повітря та продовжила: — У молодого подружжя народилася двійня. Соломія має сестру, але дитина хвора. Її обличчя спотворено «вовчою пащею». Ксенія вирішила, що це — покарання за гріхи її молодості. Вона сказала доньці, що друга дитина померла при родах, а сама сховала її в інтернаті. Пізніше, переживаючи муки совісті, забрала онуку та ростила потайки від родичів. Ксенія не випускала дівчинку на двір, навчала самотужки. З часом вона втомилася вести подвійне життя і потребувала підтримки, тому довірилася мені.Я допомагала з доглядом за квартирою, у якій утримувалася дівчинка. Ксенія була доброю жінкою, але доля наклала відбиток на її сприйняття світу. Можливо, що це все тривало б і досі, але нещасний випадок на дорозі забрав життя Ксенії, — покоївка притулила краєчок фартуха до очей і шморгнула носом. — Її збив на переході п’яний водій. Коли я дізналася, то поспішила до квартири. Дитина перебувала в жахливому стані. Не їла кілька днів і перелякана ховалася під ліжком. Багато зусиль вартувало забрати її звідти.Квартира була орендована, тож залишитися в ній дівчинка не могла. Я нишком привезла її сюди й обладнала місце на горищі.— Дитину на горище?! Чому ви не забрали її до себе? Чи не сказали про все батькам?— Заспокойся, — Квітка-Василина поплескала схвильовану дівчину по руці. — Вона не могла. Собаки.— Які собаки? — Карина підняла брови.— Подивися на штани цієї жінки. Бачиш, на них кольорові ворсинки?Покоївка нахилилася та почала незграбно обтрушуватися:— Ви маєте рацію, у мене вдома живе бульдог та йоркширський тер’єр. Вони агресивні до чужих. Дівчинка ніколи не бачила собак і могла налякатися.— А батькам ви не сказали, бо боялися, що вас звинуватять у приховуванні цієї таємниці?— Вони впливові люди, а ця робота дуже важлива для мене. Крім собак, на мені ще і хворий син, якого доглядаю. Я вчитель за професією, але працювати повний день не можу. А тут зручний графік і можливість навідуватися додому серед робочого дня. Мені шкода, що…Розповідь покоївки обірвав істеричний крик. Усі підхопилися та поспішили нагору. Заскочивши до кімнати Соломії, побачили палаючи фіранки. Вогонь почав лизати килим і повільно повз до ніг переляканої дівчинки, яка забилася в куток та накрилася подушкою. Микола схопив її, перекинув через плече й побіг до виходу. Квітка-Василина поспішила слідом, на ходу набираючи телефон пожежної служби.— Де вона, де дівчинка?! — кричала Каріна, намагаючись наздогнати стрімкого цибатого Миколу.Він спинився на подвір’ї та поставив Соломію на затрушену снігом доріжку. Квітка-Васелина накинула на неї прихоплений у вітальні плед. Каріна підскочила, схопила її за плечі та почала трусити:— Кажи швидше, де та дівчинка?— П-п-побігла на горище. Це вона запалила свічку в моїй кімнаті, це не…Каріна не слухала. Вона стрімголов кинулася до будинку, проскочила сходи, вибігла на другий поверх. Коридор наповнився димом, стало важко дихати. Каріна заскочила в найближчу спальню, схопила простирадло та подерлася вузькими сходами на горище. Дим пробрався туди крізь шпарини. Каріна відкашлялася:— Гей, сонечко, де ж ти?! Ну, виходь. Треба рятуватися…У відповідь не пролунало жодного звуку. У паніці Каріна почала обшукувати приміщення, перевертати великі ящики з непотребом, розгрібати звалений на купу старий одяг. З кімнати Соломії вогонь продерся нагору й запалив балку. Похмуре горище миттю освітилося яскравим спалахом, і Каріна побачила, що в дальньому кутку сидить дівчинка, укутана, немов палантином, довгим сплутаним волоссям.— Рапунцель, маленька, йди до мене, ну ж бо, швидше. Треба тікати.Каріна схопила дівчинку за руку та потягнула до сходів. Їм вдалося спуститися на другий поверх. Там лютувало полум’я, яке прямувало коридором. Каріна накинула простирадло на голову собі та дитині й поспішила спуститися. На допомогу, задихаючись та кашляючи, біг Микола. Він підхопив дівчинку, і вони стрімголов вибігли на свіже повітря.
***

У затишній ретро-кав’ярні грала спокійна музика. Пахло ваніллю, печивом та смаженим мигдалем. Маленький колектив аналітичної агенції «Інфузорія» зручно вмостився на оксамитових диванчиках та насолоджувався капучино, у якому, немов рожеві буйки, плавало маршмелоу.— Сьогодні клієнт із нами розрахувався, очікуйте на премію — Квітка-Василина потягнула солодкий напій, залишивши на соломинці слід темної помади. — Він шокований. Розповів, що після смерті тещі в будинку почали коїтися дивні речі, через те і звернувся до нас. Як я завжди повторюю: «Якщо відбувається щось загадкове, обов’язково є той, хто знає розгадку». На цей раз усе знала покоївка.— А що буде з хворою дитиною? — Каріна часто поверталася думками до врятованої дитини.— Батьки подбають про неї. Потворність не така тяжка, як вважала її бабуся. Річ у тім, що Ксенія страждала на психологічну проблему, яку я назвала зворотною дисморфофобією. Дисморфофобія — психічний розлад, коли людині здається, що вона виглядає, як чудовисько. Але в цьому випадку Ксенія вважала що дівчинка виглядає жахливою, між тим усе не так страшно. Пластична хірургія зможе все виправити. З неї ще виросте красуня. Набагато важче цій дитині буде впоратися з травматичним досвідом. Але родина заможна, думаю, вони знайдуть кращих спеціалістів.— А, як із будинком? — Микола розворушив правицею свою буйну чуприну. — Він згорів вщент.— Все покриє страховка.Помовчали. Кожен думав про своє.Квітка-Василина подивилася на Карину впритул:— Маю тобі дещо розповісти…Дівчина відчула тривогу й насторожилась.— Кілька місяців тому, твій шеф, з минулої роботи, звернувся до мене з проханням. Він хотів з’ясувати, чи ти могла вкрасти цінну для нього річ. — Каріна витріщилася на Квітку-Василину. Її рот відкрився і здавалося, що ще трохи й щелепа, як у мультфільмі, з грюкотом вдариться об стіл. Каріна ковтала повітря, немов окунь, якого виловили та кинули на траву. — Заспокойся, бубличок, усе добре. Ти чиста, як спиртовий розчин. Але хочу, щоб знала — я винайняла тебе в агенцію задля перевірки. Постійно розкладала цінні речі, але все залишилося на своїх місцях. А після того, як ти кинулася в полум’я рятувати чужу дитину, я остаточно переконалася у твоїй доброчесності. Розумієш, люди схильні підозрювати в поганих вчинках тих, хто вибивається із загальної маси. Твій незвичний вигляд наштовхнув шефа на думку, що між півсотні працівників, саме ти винна в зникненні його гаманця. Ксенія переховувала онуку зі страху, що дитину зацькують через зовнішність. В обох випадках упередження сильніші за здоровий глузд.— Дякую, що зняли з мене підозри, хоча ситуація образлива.— Розумію і хочу перепросити. Твій бос, після перевірки, готовий відновити тебе на посаді й підвищити зарплатню, але я маю кращу пропозицію — залишайся в Агенції. Не можу запропонувати стільки, як він, проте в нас попереду ще багато цікавих справ. — Каріна поглянула на Квітку-Василину, яка у своєму кольоровому безформному вбранні нагадувала тропічну рослину, перевела погляд на довгов’язого рудого Миколу й подумала, що її місце швидше в цій команді диваків, ніж у фешенебельному офісі в центрі Києва. Вона з насолодою допила капучино:— Я згодна. І ти платиш за мій напій. 
Шановні читачі! Цей цикл задуманий давно, але мені не вистачає натхнення, щоб його продовжити. Якщо буде інтерес та позитивні відгуки, то історія Аналітичної агнеції Інфузорія триватиме, якщо ні, значить їй не доля. Відгуки можна залиати в ФБ, або в формі внизу сторінки. Дякую за Ваш час.

Автостопом від болю

Друге оповідання циклу: Аналітична агенція Інфузорія

Каріна у безнадії опустила руку. Автомобілі один за одним пролітали повз дівчину, піднімаючи брудні бризки. Вона змерзла та зневірилась. Хотілося присісти та випити гарячого чаю. Надворі вечоріло. Якщо за найближчі пів години ніхто її не підбере, то шанси зловити попутку зійдуть нанівець.
Каріна поглянула на годинник, підняла з пожовклої трави наплічник та помалу побрела вздовж дороги. Вона не повірила, коли почула, що позаду пригальмовує автомобіль. Зупинилася. Обернулася, намагаючись роздивитися бодай щось крізь світло ввімкнених фар.
— Тобі куди? Сідай підкину.
— Дякую, — Каріна швидко вскочила у відчинені двері. Вона не знала точно куди їй треба, але планувала доїхати до найближчого міста та заночувати там.
— Як тебе звуть, хлопче?
— Карен.
— Незвичне ім’я, а мене Олександр. Банальніше нікуди. То куди їдеш, Карене? Подорожуєш?
— Втікаю, — Каріна простягла замерзлі пальці до радіатора, з якого приємно віяло теплом.
— Зараз увімкну підігрів сидіння. Довго стояв?
— Довгенько. Думав пішки піти, але далеко все ж. Дякую ще раз, що спинилися.
— Хочеш снікерс? — водій потягнувся рукою до бардачка, і дівчина відчула запах якісного парфуму, що тонким шлейфом потягнувся від його жакета. Вона узяла шоколадку, намагаючись не поспішати, розпакувала. Їй хотілося вчепитися в батончик зубами та розідрати, немов голодний звір шмат м’яса, проте присутність незнайомого статечного чоловіка поряд стримувала, і дівчина повільно жувала, вдаючи, що їсть лишень з ввічливості.
Якийсь час їхали мовчки. Каріна відігрілася та заспокоїлась. Тиха класична музика, яку увімкнув Олександр, заколисувала. Вона майже заснула, коли водій звернув на заправку. Дівчина вийшла та потягнулася, випростуючи спину. Їй хотілося пити, але вона знала, що кава коштує дорого, тож вирішила потерпіти до міста та купити там води.
Олександр вийшов з магазинчика при заправці, тримаючи в руках два паперових стаканчики. Один простягнув дівчині.
— Дякую, я сам можу купити, — вона опустила очі.
— Бери. Я теж колись подорожував автостопом. Ех, були часи. Заздрю тобі, стільки свободи.
— Не варто, — вона сказала це дуже тихо, й Олександр її не почув, бо вже сідав за кермо.
Стемніло. З-за хмар виплив повний місяць. Каріні здавалося, що вона зависла у вакуумі між минулим та майбутнім. Вона не хотіла думати, а просто їхати, слухаючи шарудіння шин по асфальту, як раптом: голосний звук гальма… спалах… удар… Каріна втратила свідомість.
,
***

— Хух, ти живий. Все добре? Розплющуй очі, ну, будь ласка, — голос здалеку пробивався до мозку дівчини.
Вона обвела розосередженим поглядом салон автомобіля. Все навколо вкрито сірим пилом. Панував незвичний запах та паморочилося в голові. Вона кліпала очима та хрипіла. До неї поступово доходило, що сталося.
— В нас врізалася автівка — водій пішов на обгін по зустрічній та не розрахував відстань. На щастя, лише чиркнув та виламав дзеркало. Вистрелили подушки безпеки, тому тут уся ця пилюка, — Олександр простягнув руку та почав обтрушувати чорну кофту з капюшоном, вдягнену на дівчині. Вона смикнулася, коли він торкнувся грудей, і різко відкинула його долоню. — Пробач, я тільки хотів… зараз приїде швидка й огляне тебе.
— Не треба, зі мною все гаразд. Трохи злякалася, — дівчина припнула язика, але Олександр відволікся на чоловіка, що йшов у їхній бік, і вона вирішила, що він не помітив її обмовки.
Каріна заплющила очі та відкинулася на сидінні. Її добряче струснуло, але загалом вона почувалася задовільно. Олександр вів перемовини з винуватцем ДТП, а дівчина намагалась зібрати докупи думки, що розбігалися немов зайці на відкритому полі.

***

Коли юридичні питання з винуватцем ДТП, страховою фірмою та поліцією вирішили, Олександр повернувся до Каріни.
— Вибач, що втягнув тебе в цю історію. Зараз доїхати до Одеси ми не зможемо. Машина на ходу, але без дзеркала це — небезпечно. Тут неподалік є мотель. Заночуємо, а зранку зможеш упіймати попутку.
Каріна втягнула голову в плечі.
— А в скільки обійдеться номер?
Олександр легенько плеснув її по плечу й відразу забрав руку.
— Вибач, забув, що ти не любиш, коли тебе торкаються. Звісно, я оплачу рахунок. Це ж через мене ти в біді.
— Не варто… Я сам можу.
— Облиш.

***

Двох вільних номерів у мотелі не знайшлося, і випадковим знайомим довелося розміститися в одній кімнаті. Дівчина почувалася незручно, але виходу не мала. Ресторан мотелю зачинили через карантин, тож Олександр замовив їжу в номер.
— Пригощайся, — відкоркував пляшку з пивом. — Нам треба зняти стрес після ДТП. Я зазвичай не вживаю, але сьогодні можна. На секунду подумав, що все — кінець.
— А я не проти, щоб кінець. Швидко та безболісно, — Каріна смикнулася, розуміючи, що вкотре видала себе.
— Заспокойся, я здогадався, що ти дівчина. Не бійся, я не маніяк і чіплятися до тебе не стану. В мене дружина вдома та діти. І звертайся на «ти», а то почуваюся пенсіонером.
— Покажіть, тобто покажи фото.
Олександр дістав телефон та простягнув дівчині. Зі світлини посміхалася жінка з немовлям на руках. Поруч стояла дівчинка в рожевому платтячку.
— Вони милі, вам пощастило.
— Так. А чому ти маскуєшся під парубка? Заради безпечного автостопу?
— Ні, я так завжди виглядаю. Люблю зручний одяг, — Каріна поправила своє коротко обстрижене волосся. Їй раптом захотілося стати хоч трошечки схожою на дівчину. В глибині душі вона позаздрила жінці з фото. — Я Каріна, до речі.
— Вечір довгий. Я ще не хочу спати, — Олександр присунув до неї солоні горішки, — розповідай.
— Що саме?
— Чому хотіла, щоб кінець?
— Я не певна, що воно вам, тобто тобі треба.
— Я вірю в долю. Якщо ми зустрілися на цій дорозі й разом пережили таку пригоду, то це недарма. Ти кажеш, що втікаєш. Але від кого, чи чого? Ти не маєш грошей і не впевнена в тому, що тобі треба туди, куди їдеш. Але вперто прямуєш. А ще очі. В тебе дивний погляд, як у… — Олександр спинився добираючи слова, — у Бембі… Мені продовжувати? — він помітив, що дівчина напружилася. — Ми зустрілися випадково і розійдемося вранці, тож можеш вилити душу, гріх не скористатися з такої нагоди, — Олександр посміхнувся, і в кутиках його очей розбіглися промінчики зморшок. Його погляд та голос володіли дивною магією. Вони ніби обіймали та ніжно огортали пуховою ковдрою. Каріна не могла чинити супротив. Вона задовго тримала все в собі.
— В мене рак молочної залози, — опустила очі та почервоніла. — Я пішла в тату-салон, хотіла набити один цікавий малюнок. Коли майстер наносив контур, намацав ущільнення, тож я зробила УЗД. Лікар сказав, що ймовірно це — онкологія. Тож я пішла з роботи, на мене там сильно образилися і не заплатили, але це пусте… Я вирішила здійснити давню мрію — поїхати автостопом світ за очі.
— Зачекай. Тобто ти не зробила біопсію, КТ? Просто взяла та поїхала?
— Я й так знаю, що скоро помру. Я завжди це знала. Моя мама помирала від раку. Довго, тяжко, страшно. Ти не уявляєш, як вона кричала. Я ховалася, закривала вуха, але все одно чула цей крик. І тепер моя черга. Але я не можу бути в ліжку. Хочу встигнути ковтнути повітря, щось побачити, відчути крім страху… — очі дівчини блищали, щоки почервоніли.
— Я не збираюся тебе ні в чому переконувати, мені зрозумілий твій вибір, — в цей момент Каріні стало образливо, що Олександр так просто прийняв її позицію, не спробував сказати, що так не варто робити, що треба обстежитися, боротися. Вона розуміла, що коли б він сказав ті дорослі слова, то вона б ще з більшою впевненістю почала відстоювати власну позицію. А від його згоди весь запал згаснув.
— Дякую, — мовила тихо.
— Розкажеш ще щось про себе?
— Давайте по черзі. Тепер ви, тобто ти?
Олександр відставив пляшку з пивом та пильно подивився в сірі очі Каріни. Він почав не відразу. Спершу збирався з думками. Ця дивна дівчина зацікавила його та розбурхала незрозумілі почуття. Вона здавалася по-дитячому беззахисною. Низенька, худа, у чорному балахоні та джинсах, нагадувала хлопчика-підлітка, і першим його поривом було допомогти їй. Якось розв'язати її проблему. До того ж він почувався винним, що хоч і ненавмисне, але втягнув її в історію з ДТП.
— Я теж втікаю. Тільки не від хвороби, а від дружини. Ми посварилися. Не подумай, я кохаю її, але вона постійно ревнує. Колись, за студентських років я, як би це сказати, дружив з багатьма дівчатами. І хоча ми давно разом, їй часом здається, що я зраджую. Вчора до мене приходила пацієнтка, екзальтована особа…
— О, то ти лікар?
— Психіатр. Тільки не лякайся. От так завжди. Варто сказати про свою професію й люди відразу змінюють ставлення. Я такий, як усі. Виписую рецепти на пігулки тим, хто їх потребує, заповнюю картки... І я не ставлю діагнозів кожному зустрічному, тож не напружуйся… Але я розповідав, а ти перебила…
— Вибач, — вона зробила ковток з пляшки. Поруч з цим незнайомим чоловіком Каріна почувалася впевнено та захищено. «Недарма його дружина ревнує. Є в ньому щось надзвичайно привабливе, з ним хочеться знаходитися поруч…» — Каріна здивувалася власним думкам. За двадцять з гаком років вона жодного разу не мала близькості з чоловіком, навіть не цілувалася, а тепер така пригода та ще й раптовий потяг до одруженого чоловіка.
— Так от пацієнтка. Їй здається, що вона закохана в мене. Насправді в неї серйозний розлад та втрата зв’язку з реальністю, та треба ж такому статися, що коли я проводжав її до дверей, вона вирішила мене обійняти та поцілувати на прощання. І як навмисно, моя дружина завітала на чай. Вона часом заходить в офіс. Ну, ти розумієш, що вона подумала. А далі ми почали з'ясовувати стосунки і я не витримав, розізлився, сів у машину та поїхав на південь.
— Вітаю в рядах втікачів, — дівчина підняла пляшку. Олександр повторив її жест,, і вони легенько цокнулися. — Твої проблеми все ж лайтовіші за мої.
— Мабуть. Але цей конфлікт у нас постійно. І це мене душить. Не те щоб мені інші жінки не подобалися, але я не зраджую їй.
«А шкода», — промайнуло в думках Каріни, й вона знову почервоніла.
— Знаєш, я думаю, що зі мною сталося те, що мало статися. Коли матір захворіла, я багато прочитала про рак: симптоми, причини, різновиди. Чим більше я споживала інформації, тим зрозуміліше ставало, що на мене чекає те ж саме. Її не лікували. Ми не мали грошей на хімію. Бабуся тільки хрестилася і повторювала: «На все Божа воля». А батько ховався. Я знала, що він ходить плакати на сінник. Коли вона вже зовсім висохла та лише тихо стогнала від болю, що розривав її зсередини, я молилася. Ні, не про зцілення, а щоб швидше вона пішла. Думала, коли все скінчиться, ми знову будемо жити нормально.
— Візьми, — Олександр простягнув серветку, й дівчина витерла очі.
— Поки бабуся не померла, я не вважала нашу родину щасливою. Батько часто приходив з роботи напідпитку, матір сварилася. В селі більшість людей так жили. Але коли сталася біда, раптово прийшло розуміння, що ті сварки та негаразди лише маленькі хмарки на небі, у порівнянні з бурею, яка до нас завітала. Хоча б ти. Посварився з дружиною. Примотай скотчем дзеркало та їдь до неї. Поки є час стати щасливим, — Каріна розридалась. Більше не приховувала сліз. Вони лилися ріками з накопиченого болю, який вона носила в собі багато років.
Олександр розгубився перед її горем. Зробилося соромно, що він повівся як хлопчисько та втік від дружини. Він підвівся й обійняв Каріну. Вона уткнулася обличчям в його груди й плакала гірко та неспинно.
Він не ворушився. Каріна відчувала його запах, гладку тканину дорогої сорочки, стукіт серця. Поступово заспокоїлася, відсторонилася та повернулася на своє місце. Запхнула руку в пакетик з горішками, але нічого там не знайшла. Тоді облизала сіль з пальців та зробила ковток пива. Їй все здавалося сном: цей вечір, мотель при дорозі, незнайомий чоловік. Карина не звикла до спиртного і почувалася сп’янілою. Тепер вона хотіла говорити.
— Після смерті мами нічого не налагодилося. Батько постійно пив. Я ходила до школи, але припинила рости. Це прозвучить дивно, та я бачила, як мої однокласниці поступово перетворюються на жінок. З часом в кожної з’являвся кавалер, і лишень я, ніби зависла на позначці «тринадцять років». У якийсь момент одна з дівчат помітила, яка я нескладна, і сказала вголос: «У нашої Каріни груди менші, ніж у Василя». І всі сміялися, а я хотіла провалитися. Це може здатися маячнею, але в мене з’явилося переконання, що без мами мені ніколи не стати дорослою жінкою...
Олександр та Каріна ще довго говорили. Вона розповідала про свої печалі, підліткові смутки та образи, а він згадував їхні з дружиною щасливі моменти. Лишень коли зовсім не лишилося сил, він запропонував Каріні ліжко, а собі постелив на розкладному кріслі.

***

Каріна прокинулася від сонячного світла, що прорвалося крізь шпарину в шторах та сліпило очі. Поступово згадувала події минулого вечора. Довкола панувала тиша, і вона вирішила, що він поїхав. Ця думка засмутила. Не могла чітко окреслити, чого очікувала, але його відсутність справила гнітюче враження. Вона ковзнула поглядом по рештках учорашньої вечері та побачила записник.
Огорнутий темною шкірою, він дисонував з пустими пляшками, порваними пакетиками та крихтами на столі. Дівчина взяла його до рук і розгорнула: записи, позначки, розклад. Типовий діловий щоденник. Вона прогорнула ще кілька сторінок і зрештою добралася до останньої. Там майоріла учорашня дата та напис: «Сьогодення — матеріальне втілення минулих думок». Дівчина здригнулася. Від цієї думки їй стало тривожно, спина вкрилася холодними липкими краплинами поту, а в животі, ніби утворився льодова брила. Вона не відразу зреагувала на скрип дверей.
— Доброго ранку, сплюхо. В мене кава та пиріжки. Не боїшся зіпсувати фігуру? — Каріна швидко захлопнула записник. До номера, привітно посміхаючись, увійшов Олександр.
— Думала, ти поїхав та забув це, — простягнула записник.
— Не міг же я тебе тут покинути. Місцеві кулібіни вже прикріпили дзеркало. І я роздобув сніданок. Тож мерщій в душ і вирушаймо.

***

За дві години Олександр та Каріна опинилися на узбережжі. Було вітряно. Море підіймало хвилі й з усієї сили викидало їх на берег. Вони рвалися вперед, а тоді втягувалися, загрібаючи дрібну гальку та змінюючи обриси берега.
Жирні білі мартини з пронизливим криком кружляли над мертвими медузами, що утворили нескінченну смугу рваного желе, перемішаного з ламінарією та сміттям.
Олександр та Каріна деякий час сиділи на жакеті, який він розстелив просто на пляжі. Вони мовчки спостерігали за стихією, заглиблені у власні думки. Зрештою вона підвелася.
— Я замерзла. Дякую тобі за море. Маю одне прохання перед тим, як ми повернемось до Києва.
— Кажи.
— Я, можливо, здамся нахабою, але, якщо тобі не гидко, ти можеш мене поцілувати? Тільки по-справжньому, будь ласка.

***

Минуло шість місяців. Каріна стояла біля вікна та дивилася на затерту візитівку з обшарпаними куточками. Неслухняними пальцями набрала номер. Серце відбивало такт, підлаштовуючись під гудки. Один, два, три... Ніхто не бере слухавку. Відчула занепокоєння. «Добрий день. Це — Олександр. Залиште ваше повідомлення…»
«Привіт. Я — Каріна, дівчина, яку ти підібрав дорогою в Одесу. Хотіла подякувати. Твій приятель, онколог, він суперовий. І в мене чудова новина: я — здорова. Здорова! Ми встигли. Виявилось, що це перша стадія, усе вдалося виправити. Моє волосся тепер ще коротше, ніж було... якщо пам’ятаєш, але це не важливо. Я купила перуку. Приміряю роль блондинки. Хотіла сказати, що та фраза у твоєму щоденнику… Ти записав її після нашої розмови. Вона стала відправною точкою, — Каріна розгладила долонею поділ сукні, мимоволі кинула погляд на свою праву руку, безіменний палець якої прикрашало тоненьке срібне кільце, на секунду завагалася і додала: — Дякую тобі за все».

Шкільна подруга

Ненавиджу зустрічі однокласників. Це якийсь дивний атавізм, не вміння, чи не бажання відпустити минуле. Тому, скільки б мене не запрошували, я неодмінно знаходжу причину уникнути цього гнітючого зібрання. Споглядання чужих зморшок та підтоптаних часом життів, заняття цікаве для короткозорих, чи мазохістів. Перші не в змозі розгледіти змін, а другим в кайф роз’ятрювати рани й повертатися на затоптані кола переживань.
Тому, коли зателефонувала шкільна подруга Лариса, я знайшла тисячу причин, чому не зможу зустрітися. І мої маневри вдалися б, проте прозвучала фраза, яка примусила погодитись.


***



Ми розмістилися за столиком літнього кафе й чекали замовлення. Я з цікавістю вивчала її обличчя. Воно втратило ніжні обриси, притаманні юності, стало виразнішим, риси загострилися. Лариса увійшла в той вік, коли краса, як така, відходить на другий план, стає важливою доглянутість та вміння себе подати.

Я в загальних рисах розповіла про своє життя, і розмова непомітно перейшла до неї.
— Ти пам’ятаєш мого чоловіка? Андрія.
Звісно я пам’ятала. Таких не забувають: широкі плечі, вузька талія, високий зріст, темне густе волосся та очі, які змушують потуплювати погляд. Варто було Андрію заговорити, як моє серце починало відбивати чечітку, щоки палати, а мова перетворювалася на уривчасте бекання. Сказати щось розумне не вистачало сил, вдавалося вичавлювати лише дурнувате хіхікання. А коли він зникав з поля зору, залишалося внутрішнє тремтіння та злість на себе за безглузду поведінку. Проте Лариса з ним впоралася й швидко присвоїла шляхом законного шлюбу. Всі дівчата нашого класу їй заздрили. Але зараз вона не виглядала, як жінка, яка осідлала синю птаху. Видно птаха виявилася павичем.

Не чекаючи на відповідь, Лариса вела далі:
— Ми прожили разом п'ятнадцять років, виростили дитину й закрили всі гештальти подружнього життя.
— Невже розлучилися?
— Поки ні. Але це вже не має значення, — Лариса зам’ялася.
— То що сталося? Розповідай, раз почала.
— Ти ж знаєш, він в мене перший, — поринула у власні думки, — і здавалося єдиний назавжди. Закохана, я ловила найменші порухи його бажань, милувалася кожним кроком, почувалася шалено щасливою. Обшарпана однокімнатна квартира, яку орендували на околицях, стала раєм, — Лариса перевела подих, і в її голосі прозвучали ділові ноти: — після весілля я завагітніла та засіла в декреті.

— Погано уявляю тебе домогосподаркою.
— Довелося вчитися варити борщі та смажити м'ясо. Пам’ятаєш, я не терпіла кухню, але з часом втягнулася і це, здається, мені подобалося. Альбіна часто хворіла, тож доводилося постійно ходити по лікарнях. Андрій поступово будував кар’єру, а згодом влаштувався на гарну роботу, і наші доходи зросли. Спершу ми купили квартиру, потім назбирали й на будинок. Я займалася ремонтами та облаштуванням. Він не вміє розв'язувати практичні питання, — вичавила втомлену усмішку, — тож всім займалася я. Підрядники, рахунки, будівельні матеріали, проєкти, всяке доводилось робити, проте дім став таким, як ми мріяли.

— Схоже на картину ідеального життя.
— Я теж так думала. Провела ці роки в щасливому забутті. Альбіна підросла й перетворилась на самостійну дівчинку, а Андрій очолив відділ. Тоді я прийшла до нього й сказала: «В нас є все, і головне — час, щоб народити ще одну дитину».
Лариса закусила губу. Обличчям пересмикнув больовий спазм. Воно зробилося асиметричним та непривабливим. До нас підійшов офіціант, і ми перемкнулася на тарілки, які він красиво розташував на столі. Коли зник, продовжила:
— Андрій сказав, що одної дитини вистачить, а якщо мені нудно, то можу нарешті почати розвиватися. Уяви, я присвятила життя йому та доньці, й тепер він заявляв, що я не розвинута. Наш шлюб розвалювався, як Союз після путчу. Ми стали чужими. Не мали спільних інтересів, бажань, лише майно та дитину. Андрій вважав, що пішов далеко, а я сиджу, за його словами: «Як квочка на старті».

— Розумію, — я розрізала шніцель.
Лариса навіть не торкнулася їжі, заглиблена у темні липкі думки.
— Я наважилась не відразу. Спершу мучилася, думала, шукала підтримки у друзів, але чим довше в цьому борсалася, тим зрозуміліше ставало — потрібно все змінити.
— І що ти зробила?
— Не повіриш, — Лариса відкинулась на спинку стільця й вперше за вечір щиро усміхнулася. Я згадала, якою вона була в школі, як часто сміялась, і як хлопці ходили слідом в надії спіймати бодай погляд з-під густих вій.

— То що?
— Я влаштувалася перекладачем на круїзний лайнер.
— Не може бути. Це жарт? Ти ж не любила подорожей.
— Знаєш, який світ цікавий. Я бачила тюленів на півночі Данії, Пізанську вежу, Ейфелеву башту, Атлантичний океан. Він не такий, як море, потужніший, немов живий. Коли стоїш на березі й дивишся на хвилі, розумієш, якою нестримною буває стихія й на скільки ми тимчасові на цій планеті. За ці кілька років я пережила більше, ніж за все життя.
— Але як твої рідні?
— Я приїжджаю раз на пів року, щоб побачити Альбіну.
— А чоловік?
— Удає, що в нас все добре, а сам завів кралю. Я поставила жучок в його машину і вичислила до кого зачастив. Тепер споглядаю в ФБ, як вона сидить біля річки за моїм розкладним столиком, п’є каву з моєї філіжанки, красиво викладає мої серветки.
Я мимоволі видала власні почуття, бо обличчя Лариси змінилося, ніби вмить постаріло. Зникла школярка, і на сцену вийшла розчарована жінка.
— Але тебе немає в ФБ.
— Є, — вона криво посміхнулася, — я там інкогніто.
— І хто ж та жінка? — певно, в моєму голосі з’явилися ноти, які насторожили Ларису.
Вона заглянула в очі:
— Ти її знаєш, — зробила паузу, — твоя сусідка Марина.
— Це не можливо.
— Можливо. І мені дивно, що ти не помітила, як Андрій щодня привозить її додому.
Я відчула, що щоки стають, як підошва лабутенів.
— Вибач. Я бачила їх кілька разів. Але подумала, що то випадковість. Якби ж я знала.
— Та не переймайся, — Лариса заспокійливо погладила мою руку. — Це вже не має значення. Післязавтра повертаюся на роботу. Пливемо в Антарктиду. Вже не терпиться зустрітися з пінгвінами та китами.

— Ти ще кохаєш Андрія?
Я зазирнула в її обличчя, намагаючись прочитати те, що сховано за маскою смирення.
— Не знаю. Відчуваю розчарування, образу, біль. Мені шкода сил вкладених в будинок, зруйнованого шлюбу та Альбіни. Але почуття померли.
Ми ще трохи поговорили й розійшлися, обнявшись та домовившись зустрітися, коли вона повернеться.


***



Вдома я скинула запис з диктофона на ноутбук та прокрутила його ще раз. Вирізала шматок, де Лариса говорить про свої почуття до Андрія, та відправила йому. Набрала повідомлення: «Сьогодні зустрілася з твоєю дружиною. Вона думає, що в тебе роман з Мариною. Розповідала про ваш шлюб. Коли я спитала, чи кохає тебе, сказала ось таке. Послухай запис. Думаю, вона готова до розлучення». Перечитала та додала: «Цілую, коханий, і з нетерпінням чекаю на зустріч».

Коли Лариса вийшла заміж за Андрія — це був найгірший день мого життя. Армагедон юнацьких мрій. Я пішла на весілля, танцювала, сміялася, й заливалася сльозами, сховавшись на курилці за рестораном. Їхня родина постійно перебувала під моїм наглядом. Я двічі вийшла заміж, але не випустила їх з поля зору.

Одного разу випадково зустріла Андрія на вулиці. Розговорилися. Я вже не була дурепою, яка від погляду карих очей губиться, хіхікає і не може вичавити бодай слова. Мала досвід заступника директора великої компанії, десяток відвіданих країн, роки психотерапії, занять сальсою та цигун. Мій новий образ справив на нього враження. Спілкуючись, незчулися, як опинилися за столиком вуличної кав’ярні. Проговорили до закриття.
Я посприяла, щоб Андрій перейшов у філіал нашої компанії, а згодом очолив там відділ.
Поступово стосунки з дружніх, стали близькими. Але я відчувала, що він кохає Ларису, тому поступово навіювала думку, що вона відстала, не розвинена, не гідна його. Виявляється — це справило потрібний ефект.

Коли я дізналася, що вона вирішила кинути все й податися на роботу в Європу, то зрозуміла, що переможу. Але Лариса була кращою ученицею класу, й надурити її не легко. Я спрогнозувала, що вона стежитиме за Андрієм. Тож створила «підставну коханку» — мою сусідку Марину. Ми з Андрієм узяли її кілька разів на пікнік, і таким чином я отримала світлини. Створила їй профіль в ФБ й відвела підозри.

Тепер Лариса відкрилася і я можу продовжити гру. Навіювати «потрібні думки» не лише Андрію, а й його дружині. Хоча, останні місяці все частіше відчуваю сумнів, чи потрібен мені чоловік неспроможний розгледіти справжню відданість в жінці. В такі моменти приходить відчуття, що в цій гонитві за примарою, втратила щось важливе. І я вкотре заздрю Ларисі, хочу все кинути, і як вона, податися світ за очі на побачення з китами.

Ой на Івана, ой на Купала

— Бабцю, бабцю! — гукала Орися, на бігу перестрибуючи через курячий послід у дворі.
— Чого тобі, летиш як навіжена, — сварливо відказала Параска, виходячи з хліва. Жінка щойно завершила вечірнє доїння і від неї йшов запах парного молока та корівника. У руках вона тримала відра, а через плече перекинула рушник.
— Сьогодні ж Івана Купала, дівчата вінки пускатимуть, і я хочу, — швидко затараторила дівчинка, відкидаючи неслухняне біляве волосся з загорілого лоба.
— Ще дванадцяти років не має і собі туди ж… — почала глузливо Параска, але онука обвила її шию замурзаними худими руками, рясно обсипаними синцями й подряпинами, та поцілувала у засмаглу щоку. Жінка лишень знизила плечима.
— Та йди вже, гаразд, тільки подивишся на вінки, гляди, через багаття стрибати не лишайся, відразу додому.


***


Параскева — поважна жінка. Її чоловік загинув у сутичці з татарами, коли козакував на Січі багато років тому. Невістка померла, народжуючи єдину дитину – Орисю. Син, як і його батько, звик до вільного способу життя і більшість часу проводив на Січі. Лише часом повертався додому та привозив дорогі подарунки: посуд, прикраси, крам, які мати дбайливо ховала до скрині. За кілька днів починав нудьгувати й вертався до війська. Параска знову лишалася на господарстві зі своєю онукою. Вона давно навчилася обходитися без чоловічої допомоги. Свого часу до неї сватались поважні чоловіки, такі як пан священник і навіть сам пан сільський староста, але вона всім відмовила, не бажаючи підкорюватись сторонній волі.

Ходили чутки, що одного разу розгульні козаки спробували непрохано завітати до Парасчиного обійстя, що стояло край села попід ліс, але жінка дала їм таку відсіч рушницею, яку тримала завжди під рукою, та міцним словом, що вони накивали п’ятами й більше не показувались. Чи то була правда, чи плітки, ніхто достеменно не знав, але з Параскою жартувати не наважувалися.


***


Щойно Орися пішла з хати, її бабуся сіла до столу та, запаливши каганець, почала читати Закон Божий. Мала пристрасть до читання. Окрім неї в селі грамотою володів лише пан священник, який тихенько приносив їй книжки, щоб не бачили інші. Часом книги привозив син, повертаючись з далеких походів. Грамоти жінку навчив батько, не простий козак, а полковий писар. Він не мав синів, тому вирішив передати свої знання та деякі корисні навички доньці. І це ще одна причина, чому її побоювались односельці.
Параска поринула в читання і здригнулася, коли до хати увірвалася розхристана Орися. Її обличчя при світлі каганця було білим як крейда. Параска відчула, що сталося лихо.


— Виплив, з річки виплив… — тараторила злякана дівчинка.
— Хто виплив? Куди? — допитувалась Параска, обіймаючи Орисю. Коли та трохи заспокоїлась, Параска дізналася, що дівчата прийшли до води пускати віночки й одна з них побачила тіло, що прибилося до берега. Сердега зчинила страшний вереск. Більше нічого онука не бачила, бо злякана разом зі старшими подругами побігла до села.
Параска заспокоїла дитину, тоді накинула хустку на голову, ховаючи свої густі коси, та пішла до річки. Орисю взяла із собою. Перелякане дівча відмовилося саме залишатися вдома.


***


Коли дійшли Низького берега, так звалося місце біля річки, яке мало пологий спуск до води, побачили, що утопленика витягли з води й біля нього вже юрмилися люди зі смолоскипами. Надворі було видно як вдень.
Назустріч жінці з дівчинкою з натовпу вискочила Манька та затараторила: — Лихо, таке лихо… то ж треба, такий молодий і така смерть… бідолашний батько, добре, мати-покійниця не дожила сердешна…

Манька — відома пліткарка. Вона знала геть про всіх, навіть таке, що самі люди часом про себе не знали. Чутки були для неї як повітря.
Параска владним рухом відсунула Маньку та пішла в гущу натовпу. Ніби відчуваючи її спокій та впевненість, люди розступилися. На траві лицем догори лежав Петро, старший син місцевого старости. Параска присіла біля мертвого парубка і взяла його за руку. Всі мовчали. Деякий час вона перебувала нерухомою, потім твердим голосом звернулася до чоловіків, які стояли поряд:


— Переверніть Петра, що в нього на волоссі? — двоє обережно повернули тіло набік так, що стало видно кривавий слід та тріщину на потилиці.
— Мабуть, об каміння вдарився, коли течія понесла тіло, — зауважив хтось з натовпу.
— Звідки ти взяв, що тіло несло течією? — жінка звернулася до мовця, шинкаря Йосипа, якого кликали Кривим через те, що одне плече вище за інше.
— А звідки б він тут взявся та ще й з такою дірою в потилиці? Певно, вирішив накласти на себе руки і вже в воді головою об каміння забився, а течія сюди винесла, — шинкар замовк задоволений собою.
Параска нічого не відповіла, тільки поглянула з-під густих вій. Тяжко дихаючи, до натовпу підійшов пан староста. Люди розступилися, пускаючи батька до сина, а Параска підвелася, взяла внучку за руку та пішла додому.


***


Ранок, як завжди, почався з доїння корів. Потім Параска та Орися, снідаючи теплим молоком з хлібом, повели розмову. Дівчинка вже заспокоїлась і її переповнювала цікавість.
— Бабусю, ти ж не думаєш, що Петро втопився навмисне? Я про це всю ніч розмірковувала.
— Ні, не думаю, — відказала Параска, заправляючи волосся під хустку. — Він взагалі не втопився. Якби він купатися пішов, то, певно, одяг би зняв. Самогубство те ж навряд чи він вчинив би. Не така людина. Задиркуватий та самозакоханий, такі на себе руки не накладають. Та й плавав добре. Йому для цього треба було хоча б камінь на шию почепити, а не просто у воду стрибнути. Ще й тріщина на потилиці… скоріше за все вона стала причиною смерті. Коли я була не на багато старша від тебе, довелося побачити потопельника. Дуже вони страшні, опухлі, а Петро гарний лежав, як при житті. Думаю, він у воді пробув недовго.
— Бабуню, а звідки знаєш, що недовго?
— Ти ж бачила, я його за руку взяла, тож не втішити хотіла, певне. У людини, яка довше години у воді перебуває, руки зморщені, як після прання, а в нього тільки-тільки кінчики пальців почали стягуватися. Тож його до берега швидко принесло
— То що це все означає, бабуню?
— Петра вбили й скинули в воду. В нашій річці течія сильна, його й винесло до Низького берега.
— Виходить, вбили найбільше за годину до того, як дівчата його на річці знайшли?
— Можливо, — відказала Параска, глибоко замислившись.
Більше про те вони не говорили. Після сніданку Параска вділася й підхопила кошика. Орися пішла за нею.
— Ти куди, бабусю?
— Сходимо з тобою по чорницю.
— Та ми ж днями ходили, нащо нам стільки?
— Нічого, стане до діла, — відказала жінка й швидко пішла, але не до лісу, а у напрямі річки.
Орися ледь встигала слідом, хоча збоку могло здатися, що Параска йде повільно, стільки величності та впевненості було в її постаті.


***

За п'ятнадцять хвилин вони були біля води. Трава на тому місці, де лежав небіжчик, була сильно витоптана й валялося кілька кинутих смолоскипів. Спочатку Параска пильно оглянула все довкола і лишень похитала головою. Далі пройшла до води й спиталася в онуки, де саме було тіло, коли дівчата його побачили. Дівчинка вказала на вигнутого корча, що стирчав з води. Параска закачала спідницю, увійшла у воду, оглянула дерево, тоді відійшла на десять метрів та кинула у потік невелику гілочку, яку миттєво винесло до місця на якому знайшли потопельника.
— Ходімо, Орисю, нам тут більше немає чого робити, — сказала і покрокувала у напрямку, протилежному течії.


***

За пів години Параска та Орися вийшли до Високого берега – ще одного відомого в селі місця. Там річка робила крутий поворот і підмивала берег, утворюючи урвище. Параска підійшла до кручі, глянула вниз на тонку смужечку піску з крупними валунами й спустилась стрімкою стежкою до води. Уважно оглянула все довкола.

— Іди, Орисю, вчися не просто дивитися, а бачити. Ось об цей камінь Петро вдарився головою. Тут слід крові.
— Я не бачу, бабусю, — засмутившись, відказала дівчинка.
— Не бачиш, тому що слід намагалися змити, але якщо зазирнеш у цю тріщину — всередині червоне, понюхай, не бійся. Цей запах тобі знайомий, – Орися зазирнула в розщелину, обережно підсунула лице, вдихнула залізистий запах й відсахнулась.
— Бабуню, але як ти здогадалась, де шукати кров?
— Тут були сліди, які ти вже затоптала, поки була біля мене. Вони частково стерлись, але впевнено вели до цього місця. А ще я зверху помітила ось це, — Параска простягла яскраву нитку, схожу на ту, з якої зроблені стрічки, які дівчата вплітають у коси та віночки.
— То Петра вбила дівчина і спихнула у воду? А течія принесла його тіло до корча?
— Можливо, можливо… — похитала головою Параска. — Але незрозуміло, як дівчині стало сили на це. Він високий та дужий парубок. Ми з тобою тут ще погуляємо, може помітимо чи знайдемо щось цікаве.


***


За деякий час Орися та Параска піднялися на кручу. Там на стежці дівчинка помітила пучок собачої шерсті, який Параска дбайливо загорнула в хустинку. По обіді повернулися до села. На майдані біля церкви вже зібрався народ.
Надворі була спека, тому всі юрбилися біля старої розлогої липи. Люди судили про вчорашній випадок, вигадували небилиці, наводили різні здогадки. Гуділи як вулик.

Параска підійшла збоку та присіла на траві. Говорив її кум, Михайло. Його гучний голос було чутно на весь майдан. Він розповідав, що ще вчора зранку бачив, як Петро з вудками йшов до річки повз його двір. Мабуть, ловив як завжди на Високому березі, заснув і впав у воду.

— Але, пане Михайле, — зауважив хтось з натовпу, — Він же не міг впасти у воду з кручі, там до води ще цілий метр, а то й більше.
— То, може, купатися пішов, — відказав Михайло.
— Ага, в одязі, — втрутилася Манька, і всі разом зашуміли.
— А я бачив, як шинкар з рибою пообіді йшов, — почувся впевнений голос. Всі розвернулись до кремезного парубка. В селі його кликали козак Гаврило. Він ніколи не їздив на Січ, але славився неспокійно вдачею та постійними бійками.
— А чи не ти днями погрожував прибити Петра за те, що він тебе з шинку п’яного виштовхав? — увернула Манька. Гаврило відразу почав червоніти, що траплялося з ним перед кожним нападом гніву. І невідомо, що було б з Манькою, якби всі не почули стукіт копит.
Здіймаючи куряву на майдані з’явилися вершники. На гнідому коні сидів пан староста, на сірому незнайомий чоловік. Микола Харлампович спішився та привітався з односельцями. Другий не поспішав злізти з коня, тоді все ж подумав і стрибнув на піщаний майдан.
Постава новоприбулого видавала людину впевнену та звичну віддавати накази, одне око зав’язане чорною хусткою, на правій руці не вистачає пальців.
— Це пан пристав, — пан староста, махнув рукою в сторону прибулого чоловіка. — Він буде займатися пошуком винного чи винних у смерті мого сина, — додав вже менш впевненим голосом.
— То він не сам утопився? — увернув хтось з юрби, але інші промовчали і почали тихенько розходитись.


***

Коли майдан спорожнів, Параска підвелася з трави й попрямувала з Орисею до господи. До вечора вона поралась, а онука допомагала. Прийшов час зустрічати корів з паші. Село мало кілька гуртків, до яких господарі вигонили свою худобу, сплачуючи пастухам за випас. Щовечора господині виходили на вулицю, щоб зустріти своїх корів.

Параска стояла, спершись на тин та заглибившись у власні думки.
— Здорово, сусідко! — вигукнула Марфа, огрядна жінка з об’ємним бюстом.
— Здорова і ти будь, — відказала Параска.
— Новину чула? — Марфа не чекаючи відповіді затараторила: — Пристав ходив до Кривого шинкаря, допитував за ту рибу, звідки він її взяв. Шинкар клянеться, що знайшов у лісі, на пеньку, буцім, в сітці стояла, то він і узяв. А ще пристав козака Гаврила допитував, але той каже, що після нічної пиятики цілісінький день спав, і жінка його те підтверджує. Та і то не все. Вудки ті, що з ними Петро зранку ходив, пристав у хліві в старости знайшов. А староста божиться, що нічого про ті вудки не знає... Тільки вони сплутані, а були в Петра завжди в порядку.
Прийшли Парасчині корови й вона мовчки погнала їх у двір. Коли закінчувала доїти другу корову, до хліва забігла збентежена Орися.

— Що знову сталося, дитино? — спитала, не полишаючи роботи.
— Я стрічку бачила, ту, з якої ми нитку знайшли… В Оксани в косі. В неї ж одної така на все село. Їй цю красу Остап у подарунок привіз. Всі дівчата заздрили. Вона бідна, звідки на стрічки гроші візьме. А ще Христя, подруга моя, чула, як Оксана плакала, а Остап її вмовляв і казав, що тепер вони зможуть одружитися і весь спадок батька до нього перейде. Всі ж знають, що староста старшого сина – Петра в спадкоємці призначив, а меншого до війська хотів відправити, — видавши цю тираду, Орися замовкла і з очікуванням поглянула на Параску.


***


Коли Орися та її бабуся закінчили вечеряти й збиралися займатися вивченням грамоти, що було їхньою традицією, вони почули стукіт у двері. До хати увійшов пан пристав. Він зупинився в порозі, ніби не наважуючись піти далі без запрошення.

— Проходьте, пане, — відказала Параска.
Пристав зайшов та сів на лаві. Виглядав стомленим. Параска запропонувала йому свіже молоко та хліб, і він з вдячністю взяв той простий харч.
— Налила б Вам чого міцнішого, але я жінка самотня, то мені горілка в хаті ні до чого, — Параска уважно роздивлялась свого гостя.
— Я не вживаю, то ж красно дякую, пані, молоко — то мені найкращий напій після такого дня, — пристав злегка всміхнувся.
— Розумію, що ви до нас не просто так завітали?
— Не просто. Я багато людей обходив, розпитував, чи хто чого підозрілого не бачив.

— І що змогли довідатись, дозвольте спитати?
— А ви, я бачу, жінка не проста. Всі зазвичай говорити поспішають, а Ви слухати не проти. Що ж, розкажу, але послуга за послугу. Ви мені теж відкриєте, що ви на Високому березі, де Петро завжди рибалив, знайшли.
— Розкажу, якщо ви готові жінку слухати.
— А звідки ви дізналися, що ми там були? — спитала збентежено Орися, яка доти мовчала і лишень дивилася з-під лоба на гостя.
— Думаю, хтось бачив, як ми в тому напрямку йшли, — зауважила Параска, — та й сліди ми свої лишили на піску між камінням.

— Ви маєте рацію, про це мені пані Марія, та яку в селі всі Манькою кличуть, підказала. Цікава, я вам скажу, жіночка… а пес в неї гарний, такий веселий тварюка, як щеня, — на те Параска тільки хмикнула, а пристав вів далі. — То хочете знати, що я довідався? Спершу оглянув небіжчика. Не помітно, щоб насилля якесь з ним чинили. Між тим череп зламаний, вочевидь від того й помер. Думаю, що парубка вже після смерті зіштовхнули у воду. А ще про людей багато дізнався, та певно вас втомив розмовою, тож ваша черга.
— Та ви, пане, якщо на Високому березі були, могли побачити, що місце то непросте, там ріка повертає. Так от небіжчик любив рибу з кручі ловити, там і зараз трава ще не піднялася, де він сидів. Вочевидь, його звідти зіштовхнули й він, коли впав, вдарився головою об камінь. Потім хтось перетягнув тіло у воду, а течія винесла його до корча. От і все, що мені поки відомо, — закінчила свою промову Параска.
Пристав подякував за гостинність та, розпрощавшись, пішов собі геть.


***


З ранку Параска та Орися надягли чорні хустки та пішли на похорон. Сумна то була процесія. Люди, відчуваючи горе батька, мовчали, хоча багато хто сильно хотів поговорити. З кладовища попрямували до хати на поминки. Після третьої чарки розмова поширилась. Односельці вже не соромилися і говорили, хто про що, але тему, яка цікавила всіх, делікатно оминали.
Несподівано всі присутні замовкли, бо до хати увірвалася простоволоса з червоними заплаканими очима Груша. На ній була сама вишита сорочка та строката юбка. Її великі карі очі палали. Навіть така, вона вражала своєю вродою.
— Це ти його вбив, кажи правду! — кричала, кидаючись з дубцем на пана старосту.
— Тримайте цю навіжену! — крикнув Микола Харлампович і двоє дужих хлопців схопили жінку. Вони вже хотіли вивести її геть, як втрутився пристав і зупинив їх. Він звелів всадити Грушу на лаві та дати води.
Вона трохи отямилася й він почав спокійним та впевненим голосом розпитувати, чому вона гадає, що винен Микола Харлампович.
— Я кохала Петра, а він мене, — схвильовано провила. — Хотів зі мною одружитися і мав сказати про це батькові. А староста не прийняв того та й убив сина, — закінчила та вся неначе згасла.
— Ага, до тебе пів села ходило, — відказала Манька, зло глянувши у бік Груші, — та й сам Харлампович частим гостем був, чи я не права?
На те Груша тільки здригнулася і знов заридала.
— А може, ти його вбила, бо він з тобою водитися відмовився? – додала Манька переможно. — Ти ж була на Високому березі того дня.
— Так, я там була зі світанку. Ми говорили й Петро пообіцяв, що коли батько прийде до нього, щоб рибу забрати, він йому скаже про нас, — відказала Груша.
— Я до нього ходив, — включився староста: — Але то було вранці. Ми поговорили. Він нічого про свій намір одружитися не казав. Посиділи трохи разом, обговорили справи, я забрав рибу і пішов собі.
— Виходить, що вранці Петра бачили двоє людей, — підбив підсумок пан пристав, — може, до нього ще хто навідувався?
— Я там була ближче до обіду, — несподівано озвалася Ольга, жінка Кривого шинкаря.
— Та мовчи вже, дурне дівчисько, — скубнула її Манька, що була рідною тіткою молодиці.
— Ні, кажи вже правду, якщо почала, а то я скажу, — втрутився брат небіжчика Остап, але Ольга здригнулася та замовкла.
— Тоді мені говорити, — вийшов на середину кімнати Остап: — Я пішов до брата на берег, щоб переговорити з ним, але побачив, що він не сам, а з Ольгою. Вона плакала. Я підійшов ближче, тінь від дерев мене затуляла. Петро сміявся з неї й погрожував розказати її чоловікові, що…
— Мовчи, мовчи, сучий сину! — кинулася до Остапа Манька, але пристав зупинив її й силою всадив на лаву.
Остап вів далі:
— Дитина, що її Ольга народила, як заміж вийшла, не Кривого, а мого брата покійного.
Шинкар зблід, а Ольга стисла зуби й відказала:
— То ти бачив, що я брата твого не вбивала, а геть побігла, а от ти лишився і вбив його, щоб батьків спадок собі залишити й зі своєю голотою Оксаною одружитися.
Присутні ніби окам’яніли, не сила зрозуміти все, що відбувалося.
— Виходить, що останній, хто бачив Петра живим, його брат, — пристав уважно обвів всіх поглядом: — Отже Остап прийшов до берега, зіштовхнув брата униз, потім стягнув у воду і повернувся додому, забравши вудки. Рибу лишив у лісі, де її знайшов Йосип Кривий та забрав собі. Маю тебе арештувати, юначе.
— Зачекайте, — втрутилася Параска, яка весь час мовчала: — Коли ми з Орисею оглядали каміння, там, де загинув Петро, то знайшли ось це, — і вона витягла з-за пазухи хустку, в якій лежала нитка зі стрічки.
Оксана заридала. Всі погляди звернулися до неї:
— Я теж ходила до Петра, хотіла поговорити, вмовити піти на службу замість Остапа, йому б батько все одно з Грушею одружитися не дозволив би. Але коли я прийшла, він вже лежав на камінні з розбитою головою. Я спустилася і побачила, що він мертвий, і тоді побігла геть.
— Тільки не дуже швидко бігла, бо встигла прихопити вудки й рибу, а ще спихнути тіло у воду, — підказала Параска. Всі присутні здивовано на неї глянули.
— Зараз поясню. Біля води я побачила сліди босих жіночих ніг і знайшла нитку з Оксаниної стрічки. А через те, що вудок та риби не було, я зрозуміла, що їх прибрала Оксана, щоб відвести підозру від коханого. Вона думала, що саме він убив брата, тому і зробила все це. На цю думку мене наштовхнуло ще й те, що господар ніколи б не кинув сплутані вудки до хліва, він би їх розібрав та поставив, але Оксана поспішала, тому просто занесла і втекла.
— То, виходить, вона невинна, — підсумував пристав. В старій хаті всі забули, чого зібралися, так захопило присутніх те, що відбувалося. А Параска вела далі: — Я довго думала: в кожного, хто сьогодні тут говорив, була причина вбити Петра. Кожен до нього приходив того дня і міг прийти ще раз. Крім того є ще козак Гаврило, який стверджує, що спав весь день, але свідчення його жінки не переконливі, бо вона б захищала чоловіка до останнього. І є ще одна людина, яка не зізналася, що була на високому березі…
В хаті стало чути як гуде жирна зелена муха. Параска вже вдруге дістала хустинку і всі побачили на ній шмат рудої собачої шерсті.
— І що то означає? — спитав її кум Михайло.
— А те, що у нас в селі не заведено, щоб собаки бігали по волі, і лишень Манька не прив’язує свого пса…
Манька заголосила:

— Людоньки добрі, я його не вбивала!
Пристав розгубився. Для людини його складу голосіння та зміна декорацій були занадто складним видовищем, але Параску, здавалося, нічого не дивувало, вона провадила далі спокійним голосом: «Коли я знайшла шерсть Маньчиного пса, то зрозуміла, що вона теж там була. Але чому не сказала? Знаючи її багато років як людину, якій важко промовчати бодай кілька хвилин, зустріти таку стриманість було дивно. Що ж то означає, розмірковувала я і вирішила, що Манька захищає когось, хто їй дорогий. Всі знають, що крім пса єдина рідна душа для неї в селі – це її небога Ольга. Тобто Манька бачила чи здогадалась, що Ольга вбила Петра. Але ми з’ясували, що після того, як її небога пішла, парубок був ще живий. Повернутися на високий берег вона не могла, бо після обіду відкривається корчма і їй треба бути з людьми, щоб подавати на стіл, а через те, що в той день було свято Купали, охочих до чарки не бракувало… — Параска замовкла, окинувши поглядом односельців, що сиділи як заворожені. Навіть Манька принишкла і мовчала. — Я думаю, Манька знала про таємницю Ольги й це вона її вмовила вийти за Кривого, щоб приховати сором. Саме заради небоги Манька прикриває Йосипа Кривого. Це його з Петром вона бачила на високому березі.
— Він не винний, — вигукнула Манька. — Йосип прийшов поговорити про дитину Ольги. Він пробачив їй і хотів лишень, щоб Петро мовчав. Але той почав насміхатися з нього та його каліцтва. Вони стояли на самісінькому краю кручі й почали штовхати один одного і, певно, Йосипу не стало б сили впоратись з таким дужим хлопцем, як небіжчик, але мій дурний пес вирвався зі схованки, в якій я весь час з ним тихо сиділа, бо не хотіла втручатись. Петро почув гавкіт, на мить втратив пильність, похитнувшись, злетів униз і там розбив голову об камінь.
— Арештуйте Кривого! — вигукнув староста. Всі почали озиратись, але Йосипа не було. Вибігли у двір, пошукали довкола хати – немає. Йосип пропав.


***


Наступного дня Параска перестріла на дорозі Остапа та запросила до себе. В хату він не увійшов – став при порозі. Тоді жінка просто сіла на призьбі й запитала:
— То ж ти, Остапе, Кривому розповів про Ольгу?
Остап присів, опустив голову та заридав, затуливши обличчя руками, то були сльози сорому.


***


За кілька днів на березі знайшли одяг Йосипа Кривого, але тіла ніхто не бачив. Вже за пів року, коли батько Орисі приїхав з Січі додому, він розповідав, що кілька разів у війську зустрічав чоловіка, схожого на шинкаря. Він мав таке ж каліцтво, але крім того, через усе лице в нього тягнувся шрам від татарського ятагана, тому точно сказати, чи то Йосип, було складно.
Пан пристав перед від’їздом зайшов попрощатися до Параски:
— Я все думав, як ви цю справу розплутали, але так і не зрозумів, чому, знайшовши собачу шерсть, ви вирішили, що Манька там була саме в той день?
— Та я того не знала певно, — всміхнулася Параска, — сказала, щоб перевірити, а, оскільки, Манька натура запальна, то вона відразу і видала себе, от і весь секрет.


***


Ольга заміж більше не виходила, але продовжила справу чоловіка і розвернула її ще з більшим розмахом. Де взяла кошти, про те ніхто достеменно не знав, хоча чутки усякі ходили. Але ж відомо, що народ як щось не знає, то завжди придумає. Свого незаконного сина вона відправила в місто, де він став поважним, заможним чоловіком та одружився з дочкою мирового судді.

***


Оксана та Остап побралися, але жити в хату старости не пішли, а оселились в убогій халупі на краю села, що лишилась Оксані від батьків.
Груша з села поїхала. Односельці пліткували, що вона мала непоганий статок коштом своїх коханців і змогла винайняти будиночок в місті та вийти заміж за місцевого крамаря.
Пан староста ще раз посватався до Параски й, вкотре отримавши відмову, більше пропозицій їй не робив. Лишень іноді заходив порадитись з тих чи інших непростих питань, з якими йому як голові доводилось стикатися у мирному житті сільської громади.

Орися виросла, але так і не вийшла заміж. Вона написала кілька книжок, які були видані в Острозі під чоловічим ім'ям. Відомі вони нам і понині.

Збирач аватарів

Ви дарма так часто змінюєте аватари. Вони стали надто красномовними, й відтепер я знаю вашу таємницю. Прийдіть сьогодні о шістнадцятій в кафе на розі, яке видно з вікна вашого офісу. Я чекатиму.

***

За столиком, накритим мереживною скатертиною, сидів чоловік у старомодному костюмі. Він вдивлявся в екран ноутбука й видавався цілковито зануреним у власні справи. Лише на мить підвів голову й сфокусував погляд на дівчині в легкій сукні, яка швидким кроком наближалася до нього.

Привітавшись, вона завмерла в нерішучості. Чоловік пильним поглядом окинув її струнку постать, злегка підвівся та жестом запросив сідати.

Вона присіла на краєчок стільця, не випускаючи з рук шкіряну сумочку з промовистим крокодилом на емблемі. Чоловік прочистив горло та перейшов до справи.

– Я, можливо, здаюся вам несповна розуму, але не поспішайте з висновками. Зазвичай, я не пишу незнайомим жінкам повідомлення, тим паче не призначаю зустрічей, але виняткові обставини змушують до активних дій… – чоловік не моргаючи дивився на співрозмовницю. Він незвично вимовляв слова і, загалом, його манера говорити була дещо дивною.

– Хто ви й чого хочете?

– Ім'я ні про що не каже. Мені подобається називатися так: Збирач Аватарів. Я їх колекціоную, класифікую, аналізую й роблю висновки. Вам може здатися, що це маячня. Дозвольте все ж пояснити…– фразу обірвала офіціантка, яка завмерла біля столика з відкритим блокнотиком. Чоловік замовив каву з вершками та тістечко, а дівчина склянку води.

– За професією я – художник. Вроджена глухота відмежувала мене від світу звуків, натомість загострила зорове сприйняття. Не хвилюйтеся, я читаю по губах, тож ми можемо вільно спілкуватися. Аватари – моя давня пристрасть. Роздивляючись ці відбитки людської індивідуальності, я помічаю найдрібніші деталі, а вони багато говорять про власника. Не вірите?

Дівчина зробила ковток води, поправила волосся, але нічого не відповіла.

– Сядьте так, щоб бачити монітор мого ноутбука, – він трохи розвернув екран.

– Купа картинок. І що? Їх в Інтернеті безліч, – у голосі дівчини з'явилися дратівливі нотки. На неї чекали справи, важливіші за зустріч із диваком з мережі. Коли він вчора надіслав особисте повідомлення, вона збиралася його проігнорувати, але була одна річ, яка змусила її прийти.

– Погляньте на цей аватар. На ньому справжнє фото власника. З такими все просто. Людина обрала власне зображення, яке вважає прийнятним. Вона впевнена, активно самореалізовується, відкрита для спілкування, в міру невротична, тож нам не цікава. Наступний аватар теж фото, але зі спини. Як би ви схарактеризували цю жінку?

– Ну, можливо, їй не подобається власна зовнішність, чи вона хоче залишитися невпізнаною, – дівчина розтягувала слова, почуваючись як на уроці, коли вчитель викликав до дошки й доводиться вигадувати відповідь, щоб лишень не мовчати.

– Звісно, ваш варіант можливий. Та уявіть, якби, спілкуючись, я сидів до вас спиною, – він розвернувся. – Поговоріть з моєю потилицею. Складно? Саме так. Ви почуєте мову, але не зможете побачити міміки, порухів губ, погляду. Тих знаків, що дають нам дев'яносто відсотків інформації. Людина з таким фото не хоче відкриватися. Вона демонструє відстороненість. Такі натури вразливі, схильні до споглядання та самокопирсання. В глибині душі вони сподіваються на підтримку, але ніколи цього не покажуть. Поводяться як горді та незалежні.

– Добре, а якщо на фото двоє, скажімо, дівчина та хлопець, що тоді? – співрозмовниця підняла брови та посміхнулася самими кутиками губ. Але чоловік, здавалося, не помічав її обличчя, чи навмисне уникав дивитися на неї.

– Маю добірку таких, ось погляньте, – його мова пришвидшилась. – Візьмемо цих двох. Як вони вам?

– Гарна пара. Симпатичні. – Дівчина нахилила голову і вдивлялася в монітор, примружуючи короткозорі очі. Це надало її обличчю беззахисного виразу. Сумочку поклала на стілець поряд, втомившись тримати.

– Власник світлини каже: «Ми гарна пара. Милуйтеся. Заздріть, невдахи», – ймовірно, аватар належить жінці. Вона демонструє свій статус та успіх, символом якого є наявність високоякісного чоловіка поряд.

– А коли поряд сфотографована дитина, чи сестра, чи собака врешті-решт?

– Майже те саме. Матуся хвалиться немовлям. Для неї це найбільше досягнення на цьому етапі життя. Курка теж квокче, коли знесе яйце. Це природно.

Губи дівчини утворили складну лінію, скривившись від такого порівняння. Але чоловік не помітив її реакції та вів далі:

– Бабусі полюбляють фото з онуками. Це теж наочна демонстрація реалізації життєвого призначення. Розмножуватися та продовжуватися в часі – найперша людська потреба. Так ми долаємо страх смерті.

– А цей аватар? Тут лишень ноги. Хіба він щось каже про власника?

– О, він красномовніший за більшість облич. Чому людина не показує лице? Що вона зробила не просто так. І чому себе карає? Коли обирають таке зображення для аватара, то демонструють одразу низку комплексів: страх бути зрадженим, підозрілість, почуття провини, придушене внутрішньою потребою проявити свою індивідуальність. Ось подивіться на зображення жіночої руки.

– Пальці довгі, тонкі, манікюр. Певно, піаністка. Гарна рука, от і зробила з неї аватар.

– Ви бачите, що рука ліва? Загалом, рука – символ влади. Вона діяльна, активна. В ній сила. Людина, яка ототожнює себе з рукою, бере відповідальність за зміну світу. Хіроманти передбачають майбутнє, читаючи лінії на долоні. Наші відбитки пальців унікальні. Відчуваєте, скільки тут всього намішано. Ви бачили ікони? – Він, не чекаючи відповіді, захоплено вів далі: – Христос сидить по праву руку від Бога. За християнськими уявленнями, Бог правою творить милосердя, а лівою справедливий суд. Я думаю, що ця людина бажає справедливості, яка може перерости в помсту.

– Ви стільки знаєте…

– А це що? – чоловік клацнув по жовтій іконці на моніторі.

Дівчина здивовано вигукнула:

– Невже ціла тека з відвертими аватарами? Хтось ставить на профіль такі зображення? – вона допила воду і відставила склянку. І не помітила, що за сусідній столик сів невисокий смаглявий чоловік у потертих джинсах.

– Мені незручно їх демонструвати, але наш невеликий екскурс змушує. Вони досить рідкісні. Я збирав цю колекцію вісім років. Більшість аватарів цього типу менш виразні.

– Я здивована… певно, тут мова про збоченість чи розкутість?

– Не зовсім так. Ми бачимо ознаки хворобливої сексуальності. Пройшовши через статеве дозрівання, людина шукає собі пару. Якщо з якихось причин партнера не знайдено – відчуває неповноцінність. Щоб позбутися цього відчуття, посилено підкреслює сексуальність, демонструючи власне тіло. Такі люди глибоко нещасні та самотні. Вони можуть мати тимчасових партнерів, але побудувати повноцінні стосунки їм не вдається.

– А що з аватарами, створеними не з фотографій? – Очі дівчини блищали. Вона відчувала збудження, немов дитина перед шафою з солодощами.

– О, їх дуже багато. Треба дивитися на символізм конкретного зображення…

– Це все захопливо. Але цікаво знати, навіщо ви мені це все розповідаєте? – Дівчина відкинулась на спинку стільця й глянула на чоловіка.

– Я як міг, відтягував цю хвилину… Ось тека з вашими аватарами. – Чоловік клацнув на значок на робочому столі й перед ними постала низка мініатюр. – Одного разу я побачив цю світлину, – вказав пальцем на її фото, зроблене на любительську камеру. Фокус об'єктива концентрувався на великих небесно-блакитних очах дівчини. На обличчі застиг по-дитячому наївний вираз. – Потім ви постійно змінювали свій аватар і навіть нік. Але я знав, що це – ви. Розумієте, я навчився бачити мікросліди, як відбитки пальців, що їх люди лишають всюди, тож зберігав та нумерував картинки. Ось ваш другий аватар – дівчина поряд з хлопцем. На третьому – чорний квадрат. Потім з'явилася графічна ліва рука, унизана перстнями. Далі бензопилка, пляшечка з ліками, скальпель. І останнє фото зі спини. Погодьтеся, цікавий набір символів.

– І що? Навіть якби це були мої аватари? Я не вкладаюся у вашу дурнувату концепцію? – дівчина скривила губи у посмішці. Її миле личко зробилося неприємним, ніби з-під гладенької шкіри проступило щось інше, важке та жорстоке.

– Ваші зображення справді оригінальні. Але мене хвилювала їхня зміна. Надто швидко та часто. Я іноді співпрацюю з поліцією. Складаю для них психологічний портрет злочинця…

– Знаєте, було цікаво, але ви перегнули палицю, прощавайте, – дівчина різко підхопилася, потягнулася рукою за сумочкою. Чоловік помітив її жест і накрив своєю долонею крокодила на емблемі.

– Сядьте, ще хвилину, і я закінчу. Від мого друга-поліціянта я дізнався про низку вбивств. Перше здійснили бензопилкою, друге, як ви вже здогадалися, за допомогою отрути, третю жертву зарізали скальпелем.

– Віддайте сумку, інакше я буду кричати, – погляд дівчини бігав, вона розчервонілася і, здавалося, була готова здійснити погрозу.

– Що ж, починайте, – на обличчі чоловіка не ворухнувся жоден м'яз.

– А знаєте що – це я вбила тих покидьків. Після того, що вони зробили зі мною тієї ночі, їх наздогнала справедлива кара. Нехай горять у пеклі… – дівчина якось обм'якла і впала на стілець, похиливши голову. До столика наблизився чоловік, який сидів неподалік. Він вправно перехопив руку дівчини та застібнув наручники.

– Пані, вас заарештовано за підозрою у вбивстві трьох осіб. Ви маєте право мовчати...



***

За кілька днів Збирач Аватарів зустрівся зі своїм приятелем-слідчим.

– Друже, тобі респект. Майстерно підвів дівчину до зізнання. Але досі не розумію, як вдалося здогадатися, що це саме вона.

– Якось полюючи на аватари, натрапив на це фото, – він відкрив гаманець, у якому лежала світлина. З неї усміхалася гарненька дівчина. – Я закохався, як школяр. Тому і стежив так пильно. Думав, може випаде нагода познайомитися. Випала, – опустив погляд. Я бачив трансформації, й вони почали насторожувати. Точно не знав, але відчував, що відбувається щось лихе. А коли від тебе почув про загадкові вбивства, то все зрозумів.

– Шкода, що так вийшло. Їй світить років десять, якщо суд візьме до уваги пом'якшувальні обставини.

Двоє замислених чоловіків сиділи в кафе, де Збирач Аватарів назавжди втратив єдине в своєму житті кохання.

Вічність з присмаком кремнію

Блакитне мерехтіння монітора – відтепер єдине джерело світла в кімнаті. «З добрим ранком», − повідомляє картинка. На столику сервірованому мереживними серветками, який розташували посеред квітучого саду, стоять маленькі філіжанки. На секунду здається, що я відчув тонкий аромат, який йде від намальованої чашки. Вдихаю уявну весну, чую дитячі голоси та щебет пташок.

Наступний пост безапеляційно повідомляє: «Всі жінки відьми». Всміхаюся чи то сумнівній істинності закладеній в цій фразі, чи то заяложеності виразу. Кілька секунд споглядаю молодицю з пишними формами, що летить над нічним містом, стиснувши держак мітлі поміж міцних стегон.

Гортаю далі. Ще далі. Вбираю чужі емоції та враження. Ось моя колишня дружина сидить біля басейну та намагається зобразити млосний вираз обличчя. Вона щосили втягує живіт, щоб довести всім, але найперше собі, що вона гарна і роки не торкнулися її колись стрункого тіла. Але я бачу втому в очах, зморшки заретушовані програмою телефону, і посмішку, що колись не давала спокою, а тепер викликає легкий сентиментальний сум за минулим.

Пости на політичні теми пропускаю. Мені більше не цікаво, як вигадає черговий кандидат на місце біля елітного корита. Це шоу втратило привабливість, залишивши гидкий присмак безсилля та розчарування.

У стрічці насправді шукаю лишень одне: те, що для мене залишилося важливим, але між тим відкладаю момент. Ніби енофіл, що відтягує перший ковток дорогого вина, я задивляюся на чужі фото, читаю незначущі статуси та поглинаю непотрібну інформацію.

В стрічці чекаю на родину. Я спостерігаю чим живе мій син. Як він із запалом вступає у суперечки та доводить власну думку. Я милуюся його дружиною, такою ще молодою та непосидючою. Вона постійно носиться із безліччю нових ідей та проєктів. Але найбільше чекаю зустрічі з онуками. Годинами вдивляюся в їхні світлини. Внучка йде у третій клас. Вона підросла з того часу, коли я востаннє цілував її лобик з вертикальним шрамом від падіння зі сходів. Тепер в неї модна зачіска, але очі ще по дитячому наївні та широко відкриті, а широка посмішка нагадує мою маму.

Я годинами носив її на руках, втішав, коли плакала, водив до дитячого садочка. В ті часи я радів й сумував разом із нею. Вже зовсім скоро стане дорослою, і я боюся, що не зможу згадати, якою вона була.

Внука пам’ятаю щокатим бутсом, що кидав в мене кубиками та постійно вимагав уваги. Бідна невістка зовсім змучилася з цим вередою. Я допомагав, як міг, хоча часом цей чоловічок доводив до стану паніки своїми капризами та палачем. Тепер він перетворився на серйозного хлопчика і всі вважають його слухняним, лишень я знаю цей погляд з-під насуплених брів. Так дивився його тато, коли замислював шкоду. На всіх світлинах він тримає в руках маленького блакитного коника – мій подарунок.

Це − окрема історія. Того дня мені поставили діагноз – лімфома. Четверта стадія. Тож я пішов до магазину і на всі гроші, які мав у гаманці, набрав онукам подарунків. Дружина сварила мене, але я знав, що немає сенсу купувати ліки, треба встигнути придбати радості. Ніколи не забуду, як світилися очі малого, коли він побачив того коника…

***

Коли помираєш має значення лишень любов, яку ти зміг зберегти. Тепер я не можу вийти назовні. Навіть, не знаю, чи існує це зовні. Я постійно перебуваю в темній кімнаті перед монітором комп’ютера, але не певен, що це все насправді. Я ні в чому не певен. Навіть не знаю, чи справжні пости в моїй стрічці.
Мені більше не потрібна їжа, сон, гроші, розваги, визнання. Я перебуваю тут і постійно гортаю стрічку. Я пишу коментарі, особисті повідомлення, але вони не з’являються в адресатів. Мені не відомо — це персональний рай, чи пекло.
Я помирав повільно. Хвороба поступово заволодівала тілом. За два тижні припинив їсти, за три дні пити. Останню добу рідні вважали, що я непритомний. Вони заходили до кімнати, шепотілися, важко зітхали й виходили. Я хотів сказати, що все добре, але не міг.

А потім опинився перед цим монітором. Чи знаю я більше за живих? Ні, не знаю. Не відомо як довго це триватиме, але поки я можу бачити як живуть люди, яких люблю, я радітиму кожній листівці: «З добрим ранком».

***
− Милий. Facebook знову висвічує у вкладенні: «люди які є неподалік» твого батька. Мені від того моторошно.
− Я хотів написати у техпідтримку, щоб профіль видалили, але, коли бачу його аватар, мені здається, що він, як і раніше, з нами й від того стає тепліше на душі.

− Будемо думати, що він живий, але переїхав в інше місто і звідти спостерігає за нами.

− Хто знає, може так і є. – молодий чоловік обійняв дружину, і вони пішли в сад пити каву, попутно гукаючи дітей.

Залишаючи сліди

Якщо в цьому світі існує «орел», то неодмінно повинна бути «решка». У всього є зворотний бік, але люди одночасно можуть бачити лишень одну сторону, проте, я інакший. Я ніколи не виходжу з дому через гемофілію. Те, що для звичайної дитини перетворювалось на кілька хвилин плачу, мені могло вартувати життя. Моя бідна матуся, як могла оберігала своє дитя. Її не стало й тепер я сам повинен подбати про себе.
Постійне перебування у чотирьох стінах розвинуло в мені особливий талант. Я бачу те, що приховано від інших.
Захожу на Facebook. Ось, наприклад, моя однокласниця Марина. Колись всі хлопчаки в класі марили її високим бюстом та глибокими синіми очима. Зараз для неї світ замкнувся на чоловікові та маленькому синові. Вона пишається своєю родиною, постійно публікує гарні сімейні світлини, пече пироги, виховує дитину та гуляє вечорами з білим пуделем.
Час від часу вона з чоловіком усамітнюється в спальні. От тільки коли вони разом, Марина закриває очі та бачить себе з іншим. Він сильний, мужній та зухвалий, не схожий на її тридцяти річного Сергійка, який встиг посивіти та відростити чимале пузце. З тим, іншим, вона ніколи не була. Він дивиться на неї палким поглядом сірих очей з екрана монітора, і Марина відчуває, як всередині неї лопаються мільярди мильних бульбашок і заливають теплом її нутрощі, від чого стає лоскотно і трохи соромно.
Красень теж має тіньову сторону – це наркотики, алкоголь та дитинство, в якому скалічили душу. Його успіх ніщо інше, ніж прагнення довести собі та світу, що він на щось здатний.
Звідки я це все знаю? Я вмію відшукувати сліди, які люди залишають в мережі. Марина часта гостя жіночих форумів. Вона вважає, що під ніком «Маріша 1998» її не впізнають. Там вона ділиться потаємним з такими ж звичайними жінками, які розкололи своє життя навпіл. Вона, немов слимак, залишає «блискучу доріжку» зі слів, картинок та фраз, яка привела мене туди.
Я дізнався багато цікавого про прихований світ жіночих мрій. Їм не так багато треба для того, щоб почуватися щасливими, але вони мовчать, бережуть свої таємниці, сподіваючись, що чоловіки самі здогадаються. Жінки сивіють, вкриваються зморшками, але назавжди залишаються наївними дівчатками в очікуванні принца.
У мережі хтось виставляє на показ власне життя, а хтось маскується, але хай там як, варто увійти в Інтернет і вже неможливо залишитися непоміченим. Аватари, ніки, комети, лайки, перехресні соціальні зв’язки – все легко зчитується та зводиться до купи.
Люблю переглядати ці потаємні архіви. Почуваюся важливим та розумним. Та я не лишень мовчазний спостерігач, часом стимулюю події. Це набагато цікавіше, ніж просто спостерігати.
Нащодавно мене зацікавила одна дівчина. Її звати Оксана. Я давно спостерігав за її сторінкою, проте нічого неординарного там не було: студентка, двадцять років, вивчає китайську мову, освоює програмування, займається танцями, симпатична та товариська. Має багато друзів з якими обмінюється пустими повідомленнями та незначущими фразами, зустрічається з симпатичним хлопцем, який працює помічником юриста, грає у футбол та пишається своєю дівчиною. Досить нудні люди, які мають всі шанси побудувати сім’ю на кшталт моєї однокласниці Марини, народити дитину і ховатися у власних світах один від одного.
Але вчора я помітив цікаву річ − Оксана змінила аватар. Раніше там була вона зі своїм хлопцем, сфотографовані десь в теплих краях, а тепер сама, але не тільки це. Мені впав в око макіяж: сильно наведені очі та губи. На мене зі світлини поглянула інша людина. Я побачив, що за маскою милої дівчини ховається щось значно цікавіше, тож почав шукати сліди.
Мене збуджують загадки. Коли мій мозок працює, я переживаю стан хвилювання та небувалого піднесення, так почувається мисливець на полюванні. Я переглянув світлини Оксани. Вони не змінилися, лишень ця, що на аватарі, стала інакша. Жодних пояснень, статусів, чи постів. Раніше вона була активною. Постійно викладала якісь жарти, яскраві світлини, тепер тиша.
Перейшов на сторінку її хлопця: там все без змін, жодної активності. Я почав пошуки. Завантажив її аватар та натиснув в браузері: «шукати подібні зображення». Гугл видав результати. Кілька варіантів я відкинув одразу, але один здався мені значущим. Це була картинка з дівчиною. Попри те, що героїня мальована, в ній було багато життя і макіяж інтенсивний, як в Оксани. Я перейшов за посиланням і потрапив на сторінку. Вона звалася: «Ти в грі». Я уважно вивчив її зміст. Сторінка розповідала про новий проєкт, сутність якого зводилася до психологічної гри, яка за словами організатора: «Змінить твоє життя назавжди».
Це було цікаво, але я не знайшов жодних правил, чи подробиць. Виникало питання: чому Оксана стала схожою на дівчину зі сторінки? Замислився. Мав різні гіпотези, але ще потрібно було їх перевірити.

***



− 12.55. Вітаю у грі. Відтепер зміни незворотні. Учасники, які не пройдуть випробування, зникнуть. Удачі, − невисока русява дівчина закінчила читати й простягнула телефон. − Ось. Це перше повідомлення. Я отримую завдання щодня. Спочатку вони були потішні. Треба було вимити посуд шампунем для волосся, або купити торт для вуличного музики. Це було весело і погроза у першому повідомленні забулася, але з часом завдання ставали складнішими, вимагали часу та зусиль. Мій хлопець, Олег, ми з ним посварилися. Він бачив, що зі мною щось коїться, проте не розумів, що саме, а я не могла наражати його на небезпеку, − Оксана заплакала. Сльози змивали косметику, яка залишала брудні сліди на щоках.
− Будь ласка, візьміть серветку. Розумію ваш стан, але не зможу допомогти, якщо будете рюмсати. Сконцентруйтеся, – чоловік з блідим обличчям сидів у шкіряному кріслі та уважно дивився на дівчину, яка мостилася на краєчку стільця.
− Я почну з початку. В мене було все добре, але часом здавалося, що якось занадто, − вона на мить спинилася добираючи слова, − прісно. Почувалася «сірою». В моєму житті не було якихось визначних подій, тріумфів, чи хоча б поразок… Ви розумієте про що я? Коли б довелося написати автобіографію, там не було б нічого крім нудних типових фактів. Ця думка мене мучила. Як навмисне, в стрічці ФБ почало з’являтися все більше постів, як люди кудись подорожують, займаються цікавими речами, виграють змагання, підкорюють вершини, вчаться керувати літаками... І разом з тим постійно спливала реклама. Там була дівчина з таким, як це сказати, проникним поглядом. Відчувалося, що вона багато бачила, і її життя не пусте. Слоган був приблизно такий: «Хочеш яскравого насиченого життя», або такий: «Прийшов час змінитися». Я подумала, що рекламують тренінги особистісного зростання. Коли перейшла на сторінку, все так і виглядало. Обіцянки змін, яскравого життя, переходу від мрій до реальності, тож я підписалася. Першим було це повідомлення. Мене воно трохи здивувало, але я вирішила, що це якийсь особливий інструмент впливу.
− Ви пам’ятаєте дату реєстрації в цій програмі?
− Так. Це був мій день народження, отже, минуло два місяці.
− Ви відповіли на моє запрошення, тож, напевно, ситуація зайшла далеко.
− Так. Я розійшлася з хлопцем, фарбуюся мов відьма, вбила власного кота. Та це все ще не так страшно, як моє сьогоднішнє завдання. – Промовивши це дівчина здригнулася. Її обличчя нагадало японську маску – бліде та незворушно-лякаюче. Вона глибоко вдихнула і дістала з кишені скальпель.
− Що ви збираєтесь робити?
− Виконаю завдання. Мені потрібен людський палець. Ваш підійде, – очі дівчини зблиснули й вона впритул наблизилась до чоловіка.
− Попрошу, не робити цього. В мене не згортається кров. Я помру від кровотечі.
− Ви все одно повинні померти. Ваше життя нічого не варте. Нудне сидіння у квартирі під монітором. Кому і навіщо ви потрібні? Сміття на дорогах історії. Тільки ті, хто здатен на вчинки, гідні жити, − з цими словами вона замахнулася скальпелем.
Раптово її руку перехопили та заламали назад. Вона зойкнула, спробувала викрутитися, але новоприбулий вправно застібнув наручники на її зап’ястку, силою відтягнув Оксану в бік, всадив на вільне крісло та пристебнув до бильця.
− Олег, якого біса, що ти тут робиш?
− До тебе в мене теж багато запитань. Вадиме, як ви? Я сидів в схованці до останнього, але мені здалося, що Оксана перейшла критичну межу.
− Дякую. Ти все правильно вчинив. І, напевно, жадаєш пояснень?
− Це те, чого я прагну останні кілька місяців.

***


Не звертаючи уваги на принишклу дівчину, Вадим почав говорити. Олег уважно слухав, вмостившись на дерев’яному стільці та намагаючись не дивитися на свою колишню кохану.
− Передісторію ти вже знаєш. Я побачив зміни в аватарі Оксани, з якою випадково колись потоваришував на ФБ, і вирішив дізнатися причини. Тож прослідкував її зв'язок з одною закритою Групою, яка позиціонувала себе як «інструмент для змін». Думаю, там таких легковірних як вона з десяток. Я проникнув туди під вигаданим ім’ям та деякий час спостерігав. Ідея така: кожен учасник по колу дає завдання іншому та контролює виконання. Чим далі завдання стають складнішими. Той, хто не витримує, зникає.
− В сенсі зникає?
− Просто його не стає. При мені один хлопець відмовився виконувати завдання і на наступний день зникла з мережі вся інформація про нього. Нічого не залишилося. Мені не вдалося відкопати жодного сліду. Чи сталося з ним щось у реальному житті, доведеться перевіряти поліції.
− Ви мене лякаєте.
−Дозвольте продовжити. Я поступово зміг відшукати всіх активних членів групи. В мене на них зібрана окрема тека, проте мене цікавив Модератор. Той, хто створив цю Групу та маніпулює слабкими особистостями, як ця дівчинка, − кивнув в бік Оксани, яка принишкла і не моргаючи дивилася на Вадима. – Модератор використовує різні засоби впливу. Найперше − це схильність учасників до конформізму та залежність від думки групи. Ті, хто успішно виконує завдання та ставить складні, жорстокі задачі, отримують заохочення у вигляді балів, статусів тощо. Наша Оксана там «висхідна зірка». Учасники годинами переглядали відео виконаних завдань та різні гіпнотичні кадри. Одного разу навіть мене це ввело в легкий транс. Розумієш, друже, якщо людина довгий час перебуває в межах закритої соціальної групи, вона неодмінно починає приймати та наслідувати її цінності.
− Припустимо ви вичислите та нейтралізуєте учасників, але, як вийти на Модератора?
− Для цього я заманив сюди Оксану. Я написав їй повідомлення, в якому натякнув, що багато знаю та можу їй допомогти, і вона прийшла. Я знав, що її завдання роздобути людський палець і саме через це вона погодиться. Так і вийшло.
− Оксано, ти розумієш, що всі твої дії було записано на відео і враховуючи особливості стану здоров’я цього пана, суд інкримінує тобі замах на вбивство. Тож, мила, − Олег осікся, та швидко опанував себе. − Час розказати нам все, що ти знаєш. – Оксана мовчала, міцно стуливши губи.
− Ти дуже швидкий. Зачекай. Вона не знає прямої відповіді. Але ми їй допоможемо. Оксано, зараз ти маєш зайти в групу з мого комп’ютера та повідомити, що не будеш виконувати завдання.
− З чого ви взяли, що я це робитиму? Самі сказали, що попередній учасник, який відмовився зник. Я не хочу бути наступною.
− Ми підстрахуємо. Я відстежуватиму активність твоїх профілів в соціальних мережах та все, що буде відбуватися.

***


Я вважав себе розумним, бо вмів бачити більше за інших. Але після останніх подій зрозумів, що люди не плоскі. Аналогія з «орлом та решкою» не працює. Всі відповіді були в мене під носом, а я ходив кругами, бачив тільки тінь і думав, що то зворотний бік.
Після того, як ми вмовили Оксану нам допомагати, вона написала в Групі, що не виконає завдання. Спершу її профіль зник з групового чату. Далі почали відбуватися невідворотні речі − вірус стирав її сліди. Зникали профілі в соціальних мережах, резюме на сайтах роботи, коментарі на форумах. Я не встигав відстежувати активність. Все відбувалося надто швидко. За кілька хвилин мій вінчестер було відформатовано. Пропало все, в тому числі й відео з камери спостереження. Щось пішло не так і тут я зрозумів: Оксані нічого не загрожує. Це вона − небезпека для всіх. Вона – Модератор.
Оксана усвідомлювала, що її рано, чи пізно викриють, тому заклала в програму Групи механізм самознищення. Він запускався її заявкою: «Я не виконуватиму завдання». Цей код стирав файли не залишаючи слідів.
Коли я це зрозумів, було вже пізно. Зникли доказу існування Групи. Її код знищив все. Олег відмовився свідчити проти колишньої нареченої, тож довелося її відпустити. Вона все врахувала. Давши згоду на включення в Групу я, як й інші учасники, відкрив вхід вірусу до мого комп’ютера. Я − йолоп, який заглядав на зворотний бік, але не бачив глибини, істинної сутності.
Оксана хотіла мене вбити, і мені тепер жити з цим знанням. Вона розуміє, що я не спущу з неї очей, буду постійно шукати сліди, але не зупиниться. Вона вже одного разу почувалася особливою й захоче повторення. Нехай про неї не дізналися інші люди, та це п’янке відчуття зверхності не дасть їй спокою, мені, як нікому це відомо.
Проте, життя не спиняється. За кілька хвилин до мене завітає Марина. Вона, як і раніше, неймовірно приваблива жінка, яку з’їдає жага, а я єдиний, крім безликих ніків з жіночого форуму, знаю чого вона хоче насправді. Тож передчуваю цікавий вечір, а може й ніч.