Дякую за відгук!
Матвій сильний. Третій рік займається карате і вже виборов десяток нагород. Матвій швидкий. Жоден хлопчик не обжене, коли він мчить футбольним полем. Матвій гарно вчиться, бо звик перемагати. Але Матвія ніхто не любить, бо він злий. Побачить, що в Сашка нова ручка, забере не спитавшись і пише цілий день. А Сашко не перечить, бо боїться. Знає, що варто заперечити й дістанеш щигля, а ще того гірше, причепиться й кепкуватиме. Краще мовчати.
Дівчата Матвія стороняться. Вони, хоча і третьокласниці, але, як захиститися від настирного хлопчика, не знають. То за косу смикне, то зошит відбере, може в книжці погане слово написати. Таких слів знає безліч. Здається він дістає їх з якоїсь бездонної криниці. А найбільше любить образливі прізвиська вигадувати. От скаже, як зав’яже. Прилипне те гидке прізвисько, не позбудешся й до десятого класу.
Одного дня, прямо посеред уроку, завітав директор. За руку він тримав гарненьку дівчинку.
— Дозвольте представити нову ученицю. Це Поліна.
Дівчинка потупилася та почервоніла. Двадцять пар уважних очей оглядали її охайну сукню, тонкі кіски та миле личко. Діти не відразу зрозуміли, що не так. Однією рукою вона притримувала лямку рюкзака, а інша просто звисала. Лише, коли зайняла вільне місце й почала розкладати речі, зрозуміли, в Поліни немає руки.
Матвій завжди сидів сам, бо хто ж захоче сусідити з таким хлопцем, тому новенька опинилася поряд нього. Спершу придивлявся, зацікавився, як вона справлятиметься без руки. Але дівчинка напрочуд вправно тримала ручку лівою і строчила за вчителькою рівненькі округлі літери. Їй не вистачало лише кисті, тому часом допомагала собі куксою.
— Чуєш, новенька, де ти правицю згубила? — прошепотів, коли вчителька відвернулася, Матвій.
— Я народилася без неї.
— А я думав хтось відкусив, — розсміявся. — Однак будеш у нас Недогризком.
Хтось позаду захихикав. Поліна почервоніла та потупилась у зошит. Щойно пролунав дзвоник, вчитель вийшов із класу, і Матвій розвеселився. Він стрибав довкола новенької й вигукував:
— Недогризок, Недогризок, дай п’ять! — підставляючи долоню, ніби для того, щоб дівчинка по ній плеснула.
Решта дітей спостерігали, але не втручалися, побоюючись, щоб не перекинувся на них. Сашко, який ховався на останній парті, з полегшенням видихнув. Тепер Матвій його облишить, бо знайшов нову жертву. Віка, яка читала товсту книжку, відірвалася й підійшла до зніяковілої Поліни, яка ледве стримувала сльози образи.
— Ходімо, погуляємо надворі. Перерва велика, встигнемо подихати свіжим повітрям, — ігноруючи Матвія, який кривив обличчя та глузував, Віка взяла Поліну за ліву руку й повела за собою.
Коли дівчата пішли, Матвій занудьгував. Обвів поглядом клас і не помітивши бодай когось вартого уваги, схопив кофту й подався надвір. Тієї осені стояла напрочуд гарна погода. У повітрі літали сріблясті павутинки, дмухав легкий вітерець і хотілося насолодитися цим останнім теплом. Дітлахи з радістю тікали з класів і юрмилися на майданчику.
Матвій пошукав поглядом дівчат і помітив, що вони сіли на карусель і про щось шепочуться. Тихенько підкрався ззаду, ухопився за поручень і побіг по колу, усе сильніше й сильніше розкручуючи громіздку конструкцію. Дівчата злякано ухопилися за залізні бильця й запищали.
— Матвій, зупинися, не треба! — Віка намагалася докричатися до однокласника, але він розійшовся і, немов несамовитий, біг, запалюючись бешкетним настроєм.
У якийсь момент відчув, що вже не встигає переставляти ноги, хотів відскочити, але пальці прилипнули до залізної ручки. Не припиняючи перебирати ногами, смикнувся, ще раз. Ніяк. Сили закінчувалися, а карусель, як гігантська дзиґа, лише пришвидшувалася. Матвія тягнуло слідом, і здавалося, от-от відірве руку.
— Ой, ой, зу-у-пе-ніть! До-по-мо-жіть! — волав, але однокласники думали, що то чергова витівка, і ніхто не зважав.
У дівчат запаморочилося в голові. Усе кружляло, майоріло, зливалося. Раптом карусель зірвалася та, немов летюча тарілка, помчала в небо. Зойкнула злякана Поліна, міцніше вчепилася в бильце Віка, а Матвій бовтався в повітрі й метелів ногами, ніби шукав опору.
З неймовірною швидкістю вони пролетіли над містом, над пожовклими соняшниковими полями, над смарагдово-синім озером і густим лісом. Поступово карусель почала сповільнилася і, немов паперовий літачок, спланувала на галявину. Спантеличені діти ще кілька хвилин приходили до тями. Віка перша підвелася й зіскочила на землю. Матвій здивовано відпустив поручень і зрозумів, що його ніщо не тримає.
— І що нам тепер робити? — Віка вперла руки в боки й суворо дивилася на однокласника. — Якби не ти, то зараз би на математиці сиділи, а після в столову пішли…
— Ми що котлет не бачили, — Матвій озирнувся, — тут свобода. Е-ге-гей!
Затріщали гілки й з кущів вистрибнув величезний жовтий вовчисько. Його червоні очі палали кровожерним вогнем.
— Тікаємо! — Матвій метнувся в кущі, дівчата слідом.
Біг першим і думав, що коли вовк і схопить, то котрусь із них. Не помітив грубий корінь, перечепився й полетів долілиць. Колючі кущі боляче обдерли шкіру. Перекрутився, сів і зустрівся зі страшними очима. В обличчя дмухала смердюча роззявлена паща. З рота звіра капала слина, а гострі ікла виблискували, немов кинджали.
Матвій зіщулився, заплющив очі й почув гучне плескання. Моргнув не в змозі повірити в те, що бачив. По вовчій морді ляскала велика долоня, затягнута в чорну латексну рукавичку. Вона пурхала, уверталася від його зубів і завдавала ударів. Нарешті, стиснувшись у кулак, вдарила по чорному вологому носу. Звір заскавчав, немов щеня, якому наступили на хвіст, і побіг у лісову хащу.
Здивований Матвій озирнувся й побачив Віку, блакитні очі якої зробилися великими, як в аніме. Поліна здавалася спокійною. З ніжною усмішкою на губах, спостерігала за розкуйовдженим здивованим Матвієм.
— Що це таке? — вичавив спантеличено.
— Ти про Рукобійку?
— Що?
— Ну, рука, яка б’ється — Рукобійка.
— Угу, — промукав, не відриваючи здивованого погляду від Поліни. Дівчинка здавалася гарненькою, немов лялька, яка сидить у бабусі на шафі.
— Хай там що, треба йти, — рішуче мовила Віка та перша ступила на стежку.
— Дай п’ять! — гукнула Поліна.
Віка озирнулася й побачила, що до неї підлетіла розпростана долонька в білій сітчастій рукавичці. Дівчинка із гучним звуком плеснула по ній, від чого бідолашний Матвій зовсім зблід.
— А це що?
— Ну, так Дайп’ятка, — Поліна тішилася, спостерігаючи реакцію однокласника.
— А ще які є?
— Їх не дуже багато. Ще Рукоручка, щоб писати, Рукоплеска, щоб плескати, Рукорулька…
— Щоб рулювати… — здогадалася Віка.
— Ага. А ще Рукомивка, Рукохватка… Може й інші існують, але поки їх не зустрічала.
— І вони всі твої? Як? — Матвій не міг збагнути, що коїться.
— Це складно. У нашому світі я народилася такою, — Поліна закачала рукав, і діти побачили гладеньку, немов коліно, кістку, обтягнуту шкірою, — але коли я потрапляю в Закрай, то з’являються ці руки.
— Ого! — Матвій із повагою присвиснув. — Ти крута.
Поліна дуже серйозно поглянула й тихо промовила:
— Крутість не в тому, щоб мати якусь особливість, чи здібність, а в тому, щоб застосовувати її во благо. От ти — сильний, швидкий, кмітливий, але не крутий. Бо те все на шкоду.
Матвій присоромлено потупив очі, і товариство мовчки попрямувало в’юнкою стежкою. За пів години опинилися біля озера, наповненого малиновою водою з бульбашками. Матвій присів, обережно занурив палець у воду й понюхав:
— Сітро, — став на коліна, і, немов песик, почав сьорбати. Дівчата й собі взялися черпати й пити солодку газовану воду.
У повітрі з’явилася рука, яка показувала пальцем у бік озера.
— Що вона хоче? — Віка перша помітила той жест.
— Це Руковказ, — показує напрям. Нам потрібно переправитись.
Щойно Поліна договорила, як інша рука полетіла через озеро, схопила за мотузку човника й підтягнула до дітей. Вони застрибнули всередину, і рука потягнула їх на протилежний берег.
— А це руководка? — Матвій не відриваючись стежив за дивною помічницею.
— Ні. Рукотяг. — Поліна милувалася яскравими кольоровими деревами, які росли на березі. Переправившись, діти відшукали стежку й пішли за Руковказом.
— Поліно, — погукав Матвій. — А ми зараз у Закраї? Тому в озері сітро, вовки жовті, а дерева взагалі, як веселка?
— Ага. Закрай щоразу різний, але я коли сюди потрапляю, завжди знаю, що це він. Якщо хочете повернутися додому, доведеться пройти всі випробування, які він нам підготував.
Поліна зробила крок і провалилася під землю. Перед Вікою та Матвієм відкрилася глибока темна нора.
— Поліно, Поліно! — покликали. Відповіли лише шуліки, які з гортанним тривожним криком, кружляли над головами, — Поліно! Поліно!
— Що робитимемо? — Віка вдивилася в обличчя Матвія.
— Мусимо лізти за нею.
— Я тебе не впізнаю. Ти ж дражнив Поліну та ображав, а тепер готовий зануритися в цю страшну нору?
Матвій мовчки сів на край ями, спустив ноги й полетів униз. Віка озирнулася, важко видихнула й подалася слідом. Вони неслися крізь темноту, немов з’їжджали з величезної гирки в аквапарку, поки не приземлилися в копицю сіна.
— Я вже зачекалася, — Поліна жувала стеблинку, і в її очах бігали бісики.
— Як ми могли падати під землю, а опинитися на лузі?
— Це ж Закрай. Тут всяке трапляється. Он наша школа. Махнула рукою на горизонт, де височіла знайома будівля.
Дорогою говорили про різне, згадували веселі шкільні випадки, але чим довше йшли, тим більшою ставала відстань. Зморившись, присіли на узбіччі.
— Чому ми не можемо дістатися місця? — турбувалася Віка.
— Я не знаю, — втомлена Поліна сумно потупила погляд.
Раптом Матвій побачив, що до них зі скаженою швидкістю летить карусель. Він не розмірковуючи стрибнув, відпихаючи Поліну, і важка конструкція приземлилася в сантиметрі від її голови.
Віка зойкнула і злякано закліпала. Матвій та Поліна підвелися, обтрушуючи налиплу до одягу траву.
— Ти щойно врятував мені життя, — Поліна опустила очі, підійшла до Матвія та легенько торкнулася губами щоки.
Він почервонів і запишався. Карусель не стояла на місці, вона зарипіла й почала повільно обертатися.
— Думаєте, нам треба на неї сісти? — Матвій згадав, як вони неслися по небу, і в нього нестерпно боліли руки та паморочилося в голові.
— Ходімо, — Віка ступила на платформу каруселі першою, слідом Поліна, а Матвій застигнув вагаючись.
— Швидше, вона відривається від землі! — вигукнули в один голос дівчата.
Карусель трохи піднялася й повільно почала розкручуватися. Матвій щодуху кинувся до неї й встигнув схопитися за бильця. Вона набрала шалену швидкість і метнулася в небо.
***
Матвій тихо застогнав, відчувши, що його плескають по щоках.
— Розплющив очі! Розплющив очі! — лунали радісні голоси.
Хлопчик повільно підвівся. Він сидів на майданчику, а довкола юрмилися діти. Скрізь натовп проштовхнулася вчителька:
— Що тут трапилося?
— Матвій бісився. Розкрутив карусель так сильно, що не зміг втриматись і впав, забившись головою. Якби не дівчата, які зістрибнули та зупинили, то може б і загинув, — серйозно доповів Сашко.
— Добре. Я зателефоную його мамі, нехай відвезе його в лікарню, — вчителька взяла за руку притихлого Матвія та повела до медпункту.
***
Наступного дня Матвій прийшов із пастирем на лобі, чемно привітався та сів на своє місце. Помітивши, що Поліна зайняла останню парту й розклала там речі, підійшов:
— Повернись на своє місце, — вона здивовано поглянула з-під лоба, і він додав: — будь ласка.
Діти, які чули цю розмову, удавали, що нічого не помітили, а самі здивовано стежили за подіями. З того часу Матвія, як підмінили. Він не задирається до однокласників, не дражниться. Коли бачить, що хтось ображає слабших, поспішає на допомогу. Щодня носить Полінин рюкзак, а на свята пригощає її цукерками. Спитати не наважується, але постійно чекає, раптом вона розкаже бодай щось про Закрай, чи з’являться її чарівні руки. Але Поліна поводиться, як звичайна дівчинка, а може не поспішає ділитися таємницею.
Кіт і професор жили в маленькому будиночку на краю міста. Професор закінчив академію, прочитав безліч філософських книжок, а кіт був просто мудрим. Вони сиділи й милувалися заходом сонця, сьорбаючи терпкий трав’яний чай.
Перед тим як лягти спати, друзі завжди зазирали в чарівне дзеркало, щоб переконатися, що в їхньому світі все добре. Цього разу побачили, що на місто суне величезна зграя драконів. «Біда!» - вигукнув професор і схопивши кота під пахву, як був в халаті та капцях, вибіг на вулицю. За рогом жив оракул. До нього зверталися лишень у випадках, коли ніхто інший не міг дати ради. Оракулу було понад тисячу років. Ніхто не знав звідки взявся і що він за істота. Коли професор увірвався в його покої, Оракул сидів на терасі й погойдувався в плетеному кріслі. Він давно втратив здатність дивуватися, якщо вона в нього й була колись. Поява пізніх гостей його не стурбувала. Він спокійно вислухав переривчату оповідь професора, млосно подивився в далечінь і мовив:
− Тобі потрібен хтось, в кого чисте серце й розум. Після цієї фрази оракул закрив очі, що означало – розмову скінчено. Професор не скидаючи темпу побіг далі. Він прямував до центральної площі міста, посеред якої стояв портал. Через нього ходили не часто, бо ніхто не знав, як він працює, а ризику містяни не любили. Але не цього разу. Професор притиснув кота і тихо прошепотів: «Хтось з чистим серцем і розумом».
***
В дитячому будинку був відбій. Малята тихо сопіли у своїх ліжечках. Не спала, лишень, Катруся. Боялась страхів, що приходили до неї, коли засинала. Дівчинка не мала тата, а нещодавно захворіла та померла мама. Її відправили в дитячий будинок, де кожну ніч чекав кошмар. Катруся з усієї сили намагалась не спати. «Все ж заснула», − подумала Катруся, коли побачила посеред кімнати сивого чоловіка в халаті, капцях та котом під пахвою.
− Ми шукаємо того, хто не боїться драконів, − випалив професор. − Я не боюся, − сказала Катруся і додала: − Мої кошмари набагато страшніші. − Ходімо з нами, треба поспішати, − професор простягнув руку, Катруся подала маленьку долоньку й за мить всі опинилась на міській площі. Професор тягнув Катрусю за руку і біг на захід, туди де таборилися страшні дракони.
Дівчинка ледве встигала. Кіт нарешті вирвався з міцних обіймів і чимчикував слідом, гордовито піднявши пухнастого хвоста. За кілька хвилин товариші вийшли за місто. Сонце сіло і на небі панував повний місяць. Здалеку виднілося поле на якому отаборилися чудовиська.
Професор спинився. Його коліна тремтіли. − Далі ти сама, будь ласка, − сказав і заплакав. Катруся пішла. Вона повільно наблизилась до величезних рептилій: − Добрий вечір, панове дракони. Дракони відповіли: − Добрий, а ти хто така? − Я − Катерина Іванівна, − Катруся зробила реверанс.
Драконів зацікавила ця маленька невідома їм істота. Вони посадили її біля багаття та почали розпитувати. Катруся розповіла про дитячий будинок, про маму й тата, про свій світ, про мобільні телефони та Інтернет… Дракони уважно слухали, кивали головою, кілька разів нишком утирали сльози, ставили питання та щиро дивувалися.
Коли дівчинка вибилась з сил і заснула, дракони дбайливо вклали її на картатий плед та прикрили пухнастою ковдрою з шерсті єдинорога. Вперше Катруся бачила веселі кольорові сни. Кошмари пішли назавжди, бо нарешті знайшлися ті, хто її вислухав.
На ранок дракони сказали, що не збиралися нападати на місто, а просто подорожують, спостерігають природу, дивуються. У них такий стиль життя. Головний дракон, що носив червоний шарфик й завжди усміхався, запропонував Катрусі стати їхньою принцесою і дівчинка погодилася. З того часу вони подорожують разом: маленька дівчинка та сім драконів.
***
Кіт та професор вечорами п'ють чай з яблучним пирогом та заглядають в чарівне дзеркало, щоб переконатися, що в Катрусі все добре
Галинка гарно навчалася, слухалася, допомагала мамі, поливала квіти та малювала олівцями, а ще вона мала чарівну силу. Її бабусю люди вважали відьмою і прапрабабусю, і прапрапрабабусю. Відьмівство передавалося в їхній родині через покоління по жіночій лінії. Мама в це не вірила, і з часом, Галинка перестала розповідати про свої здібності.
Одного разу мама занедужала. З ранку вона не пішла на роботу, а лежала в ліжку і тихенько стогнала. Дівчинка підійшла та торкнулася лоба. Він був гарячим. Мама не відповідала на її запитання і Галинка зрозуміла, що сталася біда.
Дівчинка зайшла до комори та узяла віник, відкрила вікно, осідлала свого «коня» й вилетіла на двір. Голуби, що полюбляли підвіконня їхньої квартири для філософських бесід, перелякано розлетілися, а стара ворона Клара невдоволено сказала: «Кар, літають тут всякі…»
Маленька відьмочка набрала висоту та сховалася від сторонніх поглядів за хмарами. Це був її перший політ, але розмірковувати над його механікою вона не мала часу.
***
Приземлилася в лісі. Щойно босі ноги дівчинки, яка забулася взути черевики, так поспішала допомогти мамі, торкнулися землі, на зустріч їй вийшов сірий вовк.
− Мої вітання, юна пані, − проказав здивовано розглядаючи незнайомку.
− Добрий день, пане вовк, − ввічливо привіталася, перекидаючи ногу через потріпаний віник.
− Ви у справі тут, чи проїздом?
− У дуже важливій справі, вовчику. Моя мама тяжко хвора. Потрібні цілющі трави.
− Я знаюся на травах. Ми − вовки завжди лікуємося за допомогою рослин. Ходімо зі мною.
Дівчинка поспішила за сірим вовком. Вона знала, що з незнайомцями не варто розмовляти, але була настільки схвильована долею матусі, що зовсім забулася про це правило. Дорогою вони спілкувалися і Галинка дізналася, що вовк має діточок − трьох маленьких вовченят та красуню-дружину.
Він виявився дуже люб'язним і показав Галинці трави, які знімають жар, знижують температуру, лікують горло та позбавляють від нежиті.
За пів години дівчинка назбирала цілий пакет цілющого зілля. Вона подякувала новому другові та обіцяла завітати на гостину і принести щось смачненьке для його вовченят.
***
Мамі стало гірше. Галинка не витрачаючи часу побігла на кухню. Вона вже вміла запалювати плиту, тож поставила на вогонь велику каструлю та почала готувати відвар. Маленька відьмочка не мала рецепту, але її несвідоме містило знання накопичені пращурами, тож вона відключила логіку та віддалася відчуттям.
Зілля остудила на балконі та налила в чашечку. Перший ковток до маминих стулених вуст вдалося залити не відразу. Далі пішло легше. Змучена хвора випила все і відразу заснула.
Заснула маленька Галинка, скрутившись, немов кошеня, на килимку біля ліжка. Зранку мама прокинулася та позвала доню, яка вже поралася в хаті. Почувалася краще і Галинка налила їй ще цілющого чаю. Мама швидко одужувала, але дівчинка не зізналася, що літала в ліс, а сказала, що купила чай в аптеці біля будинку.
Коли мама остаточно одужала та пішла на роботу, Галинка дістала свій віник, пакет цукерок та пачку сосисок і полетіла в гості до нового друга. Так дівчинка та вовчик потоваришували. На них ще чекало безліч цікавих пригод разом.
Ілюстрація Ярини Мартин