Чарівні казки

Чарівні руки

Матвій сильний. Третій рік займається карате і вже виборов десяток нагород. Матвій швидкий. Жоден хлопчик не обжене, коли він мчить футбольним полем. Матвій гарно вчиться, бо звик перемагати. Але Матвія ніхто не любить, бо він злий. Побачить, що в Сашка нова ручка, забере не спитавшись і пише цілий день. А Сашко не перечить, бо боїться. Знає, що варто заперечити й дістанеш щигля, а ще того гірше, причепиться й кепкуватиме. Краще мовчати.

Дівчата Матвія стороняться. Вони, хоча і третьокласниці, але, як захиститися від настирного хлопчика, не знають. То за косу смикне, то зошит відбере, може в книжці погане слово написати. Таких слів знає безліч. Здається він дістає їх з якоїсь бездонної криниці. А найбільше любить образливі прізвиська вигадувати. От скаже, як зав’яже. Прилипне те гидке прізвисько, не позбудешся й до десятого класу.

Одного дня, прямо посеред уроку, завітав директор. За руку він тримав гарненьку дівчинку.
— Дозвольте представити нову ученицю. Це Поліна.
Дівчинка потупилася та почервоніла. Двадцять пар уважних очей оглядали її охайну сукню, тонкі кіски та миле личко. Діти не відразу зрозуміли, що не так. Однією рукою вона притримувала лямку рюкзака, а інша просто звисала. Лише, коли зайняла вільне місце й почала розкладати речі, зрозуміли, в Поліни немає руки.
Матвій завжди сидів сам, бо хто ж захоче сусідити з таким хлопцем, тому новенька опинилася поряд нього. Спершу придивлявся, зацікавився, як вона справлятиметься без руки. Але дівчинка напрочуд вправно тримала ручку лівою і строчила за вчителькою рівненькі округлі літери. Їй не вистачало лише кисті, тому часом допомагала собі куксою.

— Чуєш, новенька, де ти правицю згубила? — прошепотів, коли вчителька відвернулася, Матвій.
— Я народилася без неї.
— А я думав хтось відкусив, — розсміявся. — Однак будеш у нас Недогризком.
Хтось позаду захихикав. Поліна почервоніла та потупилась у зошит. Щойно пролунав дзвоник, вчитель вийшов із класу, і Матвій розвеселився. Він стрибав довкола новенької й вигукував:
— Недогризок, Недогризок, дай п’ять! — підставляючи долоню, ніби для того, щоб дівчинка по ній плеснула.

Решта дітей спостерігали, але не втручалися, побоюючись, щоб не перекинувся на них. Сашко, який ховався на останній парті, з полегшенням видихнув. Тепер Матвій його облишить, бо знайшов нову жертву. Віка, яка читала товсту книжку, відірвалася й підійшла до зніяковілої Поліни, яка ледве стримувала сльози образи.
— Ходімо, погуляємо надворі. Перерва велика, встигнемо подихати свіжим повітрям, — ігноруючи Матвія, який кривив обличчя та глузував, Віка взяла Поліну за ліву руку й повела за собою.

Коли дівчата пішли, Матвій занудьгував. Обвів поглядом клас і не помітивши бодай когось вартого уваги, схопив кофту й подався надвір. Тієї осені стояла напрочуд гарна погода. У повітрі літали сріблясті павутинки, дмухав легкий вітерець і хотілося насолодитися цим останнім теплом. Дітлахи з радістю тікали з класів і юрмилися на майданчику.
Матвій пошукав поглядом дівчат і помітив, що вони сіли на карусель і про щось шепочуться. Тихенько підкрався ззаду, ухопився за поручень і побіг по колу, усе сильніше й сильніше розкручуючи громіздку конструкцію. Дівчата злякано ухопилися за залізні бильця й запищали.

— Матвій, зупинися, не треба! — Віка намагалася докричатися до однокласника, але він розійшовся і, немов несамовитий, біг, запалюючись бешкетним настроєм.
У якийсь момент відчув, що вже не встигає переставляти ноги, хотів відскочити, але пальці прилипнули до залізної ручки. Не припиняючи перебирати ногами, смикнувся, ще раз. Ніяк. Сили закінчувалися, а карусель, як гігантська дзиґа, лише пришвидшувалася. Матвія тягнуло слідом, і здавалося, от-от відірве руку.
— Ой, ой, зу-у-пе-ніть! До-по-мо-жіть! — волав, але однокласники думали, що то чергова витівка, і ніхто не зважав.

У дівчат запаморочилося в голові. Усе кружляло, майоріло, зливалося. Раптом карусель зірвалася та, немов летюча тарілка, помчала в небо. Зойкнула злякана Поліна, міцніше вчепилася в бильце Віка, а Матвій бовтався в повітрі й метелів ногами, ніби шукав опору.
З неймовірною швидкістю вони пролетіли над містом, над пожовклими соняшниковими полями, над смарагдово-синім озером і густим лісом. Поступово карусель почала сповільнилася і, немов паперовий літачок, спланувала на галявину. Спантеличені діти ще кілька хвилин приходили до тями. Віка перша підвелася й зіскочила на землю. Матвій здивовано відпустив поручень і зрозумів, що його ніщо не тримає.

— І що нам тепер робити? — Віка вперла руки в боки й суворо дивилася на однокласника. — Якби не ти, то зараз би на математиці сиділи, а після в столову пішли…
— Ми що котлет не бачили, — Матвій озирнувся, — тут свобода. Е-ге-гей!
Затріщали гілки й з кущів вистрибнув величезний жовтий вовчисько. Його червоні очі палали кровожерним вогнем.

— Тікаємо! — Матвій метнувся в кущі, дівчата слідом.
Біг першим і думав, що коли вовк і схопить, то котрусь із них. Не помітив грубий корінь, перечепився й полетів долілиць. Колючі кущі боляче обдерли шкіру. Перекрутився, сів і зустрівся зі страшними очима. В обличчя дмухала смердюча роззявлена паща. З рота звіра капала слина, а гострі ікла виблискували, немов кинджали.

Матвій зіщулився, заплющив очі й почув гучне плескання. Моргнув не в змозі повірити в те, що бачив. По вовчій морді ляскала велика долоня, затягнута в чорну латексну рукавичку. Вона пурхала, уверталася від його зубів і завдавала ударів. Нарешті, стиснувшись у кулак, вдарила по чорному вологому носу. Звір заскавчав, немов щеня, якому наступили на хвіст, і побіг у лісову хащу.

Здивований Матвій озирнувся й побачив Віку, блакитні очі якої зробилися великими, як в аніме. Поліна здавалася спокійною. З ніжною усмішкою на губах, спостерігала за розкуйовдженим здивованим Матвієм.
— Що це таке? — вичавив спантеличено.
— Ти про Рукобійку?
— Що?
— Ну, рука, яка б’ється — Рукобійка.
— Угу, — промукав, не відриваючи здивованого погляду від Поліни. Дівчинка здавалася гарненькою, немов лялька, яка сидить у бабусі на шафі.
— Хай там що, треба йти, — рішуче мовила Віка та перша ступила на стежку.
— Дай п’ять! — гукнула Поліна.
Віка озирнулася й побачила, що до неї підлетіла розпростана долонька в білій сітчастій рукавичці. Дівчинка із гучним звуком плеснула по ній, від чого бідолашний Матвій зовсім зблід.
— А це що?
— Ну, так Дайп’ятка, — Поліна тішилася, спостерігаючи реакцію однокласника.
— А ще які є?
— Їх не дуже багато. Ще Рукоручка, щоб писати, Рукоплеска, щоб плескати, Рукорулька…
— Щоб рулювати… — здогадалася Віка.
— Ага. А ще Рукомивка, Рукохватка… Може й інші існують, але поки їх не зустрічала.
— І вони всі твої? Як? — Матвій не міг збагнути, що коїться.
— Це складно. У нашому світі я народилася такою, — Поліна закачала рукав, і діти побачили гладеньку, немов коліно, кістку, обтягнуту шкірою, — але коли я потрапляю в Закрай, то з’являються ці руки.

— Ого! — Матвій із повагою присвиснув. — Ти крута.
Поліна дуже серйозно поглянула й тихо промовила:
— Крутість не в тому, щоб мати якусь особливість, чи здібність, а в тому, щоб застосовувати її во благо. От ти — сильний, швидкий, кмітливий, але не крутий. Бо те все на шкоду.
Матвій присоромлено потупив очі, і товариство мовчки попрямувало в’юнкою стежкою. За пів години опинилися біля озера, наповненого малиновою водою з бульбашками. Матвій присів, обережно занурив палець у воду й понюхав:
— Сітро, — став на коліна, і, немов песик, почав сьорбати. Дівчата й собі взялися черпати й пити солодку газовану воду.

У повітрі з’явилася рука, яка показувала пальцем у бік озера.
— Що вона хоче? — Віка перша помітила той жест.
— Це Руковказ, — показує напрям. Нам потрібно переправитись.
Щойно Поліна договорила, як інша рука полетіла через озеро, схопила за мотузку човника й підтягнула до дітей. Вони застрибнули всередину, і рука потягнула їх на протилежний берег.
— А це руководка? — Матвій не відриваючись стежив за дивною помічницею.
— Ні. Рукотяг. — Поліна милувалася яскравими кольоровими деревами, які росли на березі. Переправившись, діти відшукали стежку й пішли за Руковказом.
— Поліно, — погукав Матвій. — А ми зараз у Закраї? Тому в озері сітро, вовки жовті, а дерева взагалі, як веселка?

— Ага. Закрай щоразу різний, але я коли сюди потрапляю, завжди знаю, що це він. Якщо хочете повернутися додому, доведеться пройти всі випробування, які він нам підготував.
Поліна зробила крок і провалилася під землю. Перед Вікою та Матвієм відкрилася глибока темна нора.

— Поліно, Поліно! — покликали. Відповіли лише шуліки, які з гортанним тривожним криком, кружляли над головами, — Поліно! Поліно!
— Що робитимемо? — Віка вдивилася в обличчя Матвія.
— Мусимо лізти за нею.

— Я тебе не впізнаю. Ти ж дражнив Поліну та ображав, а тепер готовий зануритися в цю страшну нору?

Матвій мовчки сів на край ями, спустив ноги й полетів униз. Віка озирнулася, важко видихнула й подалася слідом. Вони неслися крізь темноту, немов з’їжджали з величезної гирки в аквапарку, поки не приземлилися в копицю сіна.

— Я вже зачекалася, — Поліна жувала стеблинку, і в її очах бігали бісики.
— Як ми могли падати під землю, а опинитися на лузі?
— Це ж Закрай. Тут всяке трапляється. Он наша школа. Махнула рукою на горизонт, де височіла знайома будівля.

Дорогою говорили про різне, згадували веселі шкільні випадки, але чим довше йшли, тим більшою ставала відстань. Зморившись, присіли на узбіччі.

— Чому ми не можемо дістатися місця? — турбувалася Віка.
— Я не знаю, — втомлена Поліна сумно потупила погляд.
Раптом Матвій побачив, що до них зі скаженою швидкістю летить карусель. Він не розмірковуючи стрибнув, відпихаючи Поліну, і важка конструкція приземлилася в сантиметрі від її голови.

Віка зойкнула і злякано закліпала. Матвій та Поліна підвелися, обтрушуючи налиплу до одягу траву. 

— Ти щойно врятував мені життя, — Поліна опустила очі, підійшла до Матвія та легенько торкнулася губами щоки.
Він почервонів і запишався. Карусель не стояла на місці, вона зарипіла й почала повільно обертатися.

— Думаєте, нам треба на неї сісти? — Матвій згадав, як вони неслися по небу, і в нього нестерпно боліли руки та паморочилося в голові.
— Ходімо, — Віка ступила на платформу каруселі першою, слідом Поліна, а Матвій застигнув вагаючись.

— Швидше, вона відривається від землі! — вигукнули в один голос дівчата.
Карусель трохи піднялася й повільно почала розкручуватися. Матвій щодуху кинувся до неї й встигнув схопитися за бильця. Вона набрала шалену швидкість і метнулася в небо.
 
***
 
Матвій тихо застогнав, відчувши, що його плескають по щоках.
— Розплющив очі! Розплющив очі! — лунали радісні голоси.
Хлопчик повільно підвівся. Він сидів на майданчику, а довкола юрмилися діти. Скрізь натовп проштовхнулася вчителька:

— Що тут трапилося?
— Матвій бісився. Розкрутив карусель так сильно, що не зміг втриматись і впав, забившись головою. Якби не дівчата, які зістрибнули та зупинили, то може б і загинув, — серйозно доповів Сашко.
— Добре. Я зателефоную його мамі, нехай відвезе його в лікарню, — вчителька взяла за руку притихлого Матвія та повела до медпункту.
 
***
 
Наступного дня Матвій прийшов із пастирем на лобі, чемно привітався та сів на своє місце. Помітивши, що Поліна зайняла останню парту й розклала там речі, підійшов:

— Повернись на своє місце, — вона здивовано поглянула з-під лоба, і він додав: — будь ласка.
Діти, які чули цю розмову, удавали, що нічого не помітили, а самі здивовано стежили за подіями. З того часу Матвія, як підмінили. Він не задирається до однокласників, не дражниться. Коли бачить, що хтось ображає слабших, поспішає на допомогу. Щодня носить Полінин рюкзак, а на свята пригощає її цукерками. Спитати не наважується, але постійно чекає, раптом вона розкаже бодай щось про Закрай, чи з’являться її чарівні руки. Але Поліна поводиться, як звичайна дівчинка, а може не поспішає ділитися таємницею. 

Кіт, професор і дракони

Кіт і професор жили в маленькому будиночку на краю міста. Професор закінчив академію, прочитав безліч філософських книжок, а кіт був просто мудрим. Вони сиділи й милувалися заходом сонця, сьорбаючи терпкий трав’яний чай.
Перед тим як лягти спати, друзі завжди зазирали в чарівне дзеркало, щоб переконатися, що в їхньому світі все добре. Цього разу побачили, що на місто суне величезна зграя драконів. «Біда!» - вигукнув професор і схопивши кота під пахву, як був в халаті та капцях, вибіг на вулицю. За рогом жив оракул. До нього зверталися лишень у випадках, коли ніхто інший не міг дати ради. Оракулу було понад тисячу років. Ніхто не знав звідки взявся і що він за істота. Коли професор увірвався в його покої, Оракул сидів на терасі й погойдувався в плетеному кріслі. Він давно втратив здатність дивуватися, якщо вона в нього й була колись. Поява пізніх гостей його не стурбувала. Він спокійно вислухав переривчату оповідь професора, млосно подивився в далечінь і мовив:

− Тобі потрібен хтось, в кого чисте серце й розум. Після цієї фрази оракул закрив очі, що означало – розмову скінчено. Професор не скидаючи темпу побіг далі. Він прямував до центральної площі міста, посеред якої стояв портал. Через нього ходили не часто, бо ніхто не знав, як він працює, а ризику містяни не любили. Але не цього разу. Професор притиснув кота і тихо прошепотів: «Хтось з чистим серцем і розумом».
  ***
В дитячому будинку був відбій. Малята тихо сопіли у своїх ліжечках. Не спала, лишень, Катруся. Боялась страхів, що приходили до неї, коли засинала. Дівчинка не мала тата, а нещодавно захворіла та померла мама. Її відправили в дитячий будинок, де кожну ніч чекав кошмар. Катруся з усієї сили намагалась не спати. «Все ж заснула», − подумала Катруся, коли побачила посеред кімнати сивого чоловіка в халаті, капцях та котом під пахвою.
− Ми шукаємо того, хто не боїться драконів, − випалив професор. − Я не боюся, − сказала Катруся і додала: − Мої кошмари набагато страшніші. − Ходімо з нами, треба поспішати, − професор простягнув руку, Катруся подала маленьку долоньку й за мить всі опинилась на міській площі. Професор тягнув Катрусю за руку і біг на захід, туди де таборилися страшні дракони.
Дівчинка ледве встигала. Кіт нарешті вирвався з міцних обіймів і чимчикував слідом, гордовито піднявши пухнастого хвоста. За кілька хвилин товариші вийшли за місто. Сонце сіло і на небі панував повний місяць. Здалеку виднілося поле на якому отаборилися чудовиська.
Професор спинився. Його коліна тремтіли. − Далі ти сама, будь ласка, − сказав і заплакав. Катруся пішла. Вона повільно наблизилась до величезних рептилій: − Добрий вечір, панове дракони. Дракони відповіли: − Добрий, а ти хто така? − Я − Катерина Іванівна, − Катруся зробила реверанс.
Драконів зацікавила ця маленька невідома їм істота. Вони посадили її біля багаття та почали розпитувати. Катруся розповіла про дитячий будинок, про маму й тата, про свій світ, про мобільні телефони та Інтернет… Дракони уважно слухали, кивали головою, кілька разів нишком утирали сльози, ставили питання та щиро дивувалися.
Коли дівчинка вибилась з сил і заснула, дракони дбайливо вклали її на картатий плед та прикрили пухнастою ковдрою з шерсті єдинорога. Вперше Катруся бачила веселі кольорові сни. Кошмари пішли назавжди, бо нарешті знайшлися ті, хто її вислухав.
На ранок дракони сказали, що не збиралися нападати на місто, а просто подорожують, спостерігають природу, дивуються. У них такий стиль життя. Головний дракон, що носив червоний шарфик й завжди усміхався, запропонував Катрусі стати їхньою принцесою і дівчинка погодилася. З того часу вони подорожують разом: маленька дівчинка та сім драконів.
  ***
Кіт та професор вечорами п'ють чай з яблучним пирогом та заглядають в чарівне дзеркало, щоб переконатися, що в Катрусі все добре

Маленька Відьмочка

Галинка гарно навчалася, слухалася, допомагала мамі, поливала квіти та малювала олівцями, а ще вона мала чарівну силу. Її бабусю люди вважали відьмою і прапрабабусю, і прапрапрабабусю. Відьмівство передавалося в їхній родині через покоління по жіночій лінії. Мама в це не вірила, і з часом, Галинка перестала розповідати про свої здібності.

Одного разу мама занедужала. З ранку вона не пішла на роботу, а лежала в ліжку і тихенько стогнала. Дівчинка підійшла та торкнулася лоба. Він був гарячим. Мама не відповідала на її запитання і Галинка зрозуміла, що сталася біда.
Дівчинка зайшла до комори та узяла віник, відкрила вікно, осідлала свого «коня» й вилетіла на двір. Голуби, що полюбляли підвіконня їхньої квартири для філософських бесід, перелякано розлетілися, а стара ворона Клара невдоволено сказала: «Кар, літають тут всякі…»

Маленька відьмочка набрала висоту та сховалася від сторонніх поглядів за хмарами. Це був її перший політ, але розмірковувати над його механікою вона не мала часу.

***

Приземлилася в лісі. Щойно босі ноги дівчинки, яка забулася взути черевики, так поспішала допомогти мамі, торкнулися землі, на зустріч їй вийшов сірий вовк.
− Мої вітання, юна пані, − проказав здивовано розглядаючи незнайомку.
− Добрий день, пане вовк, − ввічливо привіталася, перекидаючи ногу через потріпаний віник.
− Ви у справі тут, чи проїздом?
− У дуже важливій справі, вовчику. Моя мама тяжко хвора. Потрібні цілющі трави.
− Я знаюся на травах. Ми − вовки завжди лікуємося за допомогою рослин. Ходімо зі мною.
Дівчинка поспішила за сірим вовком. Вона знала, що з незнайомцями не варто розмовляти, але була настільки схвильована долею матусі, що зовсім забулася про це правило. Дорогою вони спілкувалися і Галинка дізналася, що вовк має діточок − трьох маленьких вовченят та красуню-дружину.
Він виявився дуже люб'язним і показав Галинці трави, які знімають жар, знижують температуру, лікують горло та позбавляють від нежиті.
За пів години дівчинка назбирала цілий пакет цілющого зілля. Вона подякувала новому другові та обіцяла завітати на гостину і принести щось смачненьке для його вовченят.

***
Мамі стало гірше. Галинка не витрачаючи часу побігла на кухню. Вона вже вміла запалювати плиту, тож поставила на вогонь велику каструлю та почала готувати відвар. Маленька відьмочка не мала рецепту, але її несвідоме містило знання накопичені пращурами, тож вона відключила логіку та віддалася відчуттям.
Зілля остудила на балконі та налила в чашечку. Перший ковток до маминих стулених вуст вдалося залити не відразу. Далі пішло легше. Змучена хвора випила все і відразу заснула.

Заснула маленька Галинка, скрутившись, немов кошеня, на килимку біля ліжка. Зранку мама прокинулася та позвала доню, яка вже поралася в хаті. Почувалася краще і Галинка налила їй ще цілющого чаю. Мама швидко одужувала, але дівчинка не зізналася, що літала в ліс, а сказала, що купила чай в аптеці біля будинку.

Коли мама остаточно одужала та пішла на роботу, Галинка дістала свій віник, пакет цукерок та пачку сосисок і полетіла в гості до нового друга. Так дівчинка та вовчик потоваришували. На них ще чекало безліч цікавих пригод разом.

Маленька Відьмочка та самокат

Галинка дуже хотіла самокат. Щоб був блискучий, аж до осліпу й з рожевими колесами, які світяться вночі. І от нарешті тато приніс подарунок.
Він був ще гарніший, ніж в її мріях. Галинка вдягнула новеньку спідничку, зав'язала коси стрічкою та поїхала в парк кататися. Вона мчала назустріч вітру і їй здавалося, що перехожі обертаються та дивуються, яка вона стрімка та гарненька. Спідничка розвивалася і ніжно тулилася до голих ніжок. Катаючись парковими доріжками, вона помітила, що на лаві одиноко сидить повненький хлопчик з кирпатим носом вкритим веснянками.

«Він, мабуть, не займається спортом, раз так розтовстів, − думала дівчинка, − буду кататися повз нього, нехай дивиться та заздрить. Може, теж почне чимось займатися».

Вона пролетіла повз хлопчика разів з десять. Минаючи кирпатого товстуна вдавала, що не помічає, як він дивиться на неї. Галинка думала, що хлопчик захоплюється її вправністю та почувалася зіркою.

Замріявшись та остаточно зарозумівшись, дівчинка не помітила кошеня, яке вибігло на переріз. Було пізно спинятися, й щоб не задавити малого, Галинка різко крутнула руля в бік та злетіла з самоката, прошкрябавши колінами по асфальту. Лежала розтягнувшись посеред доріжки й почувалася нещасною.
Зі стогоном перевернулася й сіла роздивляючись зчесані коліна з яких сочилася кров.

− Забилася? Дай руку, допоможу стати, − Галинка підняла очі й побачила, що поряд неї стоїть той самий хлопчик. Під пахвою в нього була милиця, на яку він спирався всім тілом. Вільну руку простягнув їй назустріч, пропонуючи допомогу.
Галинка відчула нестерпний сором. Цей хлопчик виявився хворим, а вона вважала його ледачим. Він набагато кращий за неї, такий добрий та уважний. Дівчинка взяла простягнуту руку, підвелася й пошкутильгала до лавки. Хлопчик йшов слідом.

Присівши, діти розговорилися й Галинка дізналася, що хлопчика звуть Лесиком, і він раніше дуже любив грати у футбол. Мріяв стати чемпіоном як Роналдо, але захворів й тепер прогнози невтішні. Лікарі кажуть, що скоро він не зможе ходити навіть на милицях.

Галинка щиро шкодувала цього милого хлопчика. Ввечері за Лесиком прийшла мама, і він повільно, спираючись на милиці, пішов додому. Галинка теж пішла, тримаючи самокат в руках. Кататися їй не хотілося.

***
Наступного дня Галинка цілеспрямовано мчала на самокаті в бік знайомої лавки. Лесик вже був на місці. Дівчинка сіла поряд і показала замазані зеленкою коліна. Діти говорили. Лесик, який через хворобу мав багато часу, прочитав безліч книг. Він розповідав Галинці про далекі острови, піратів та неймовірні пригоди.

Відтепер Галинка їздила в парк не просто так. На неї чекав друг. Коли вона думала про нього, на душі ставало тепло та радісно. Так минув місяць.
Одного разу Галинка приїхала на знайоме місце, але Лесика не знайшла. Вона чекала майже годину, зрештою втомилася й поїхала додому. Настрій відразу зіпсувався. Наступного дня дівчинка знову поїхала шукати Лесика, але хлопчик не з'явився, і вона зрозуміла − сталася біда.

****

Коли мама поцілувала доню та побажавши: «На добраніч», − вийшла з кімнати, Галинка скочила з ліжка та витягнула з-за шафи віник. Вона відкрила вікно, осідлала свого «коня» й вилетіла в ніч. На небі стояв повний місяць. Галинка задумала складну справу. Вона знала, що в лісі живе Головна відьма й саме до неї направлялася смілива дівчинка.

Діставшись лісу Галинка приземлилася. З-за кущів вийшов вовчик:
− Мої вітання, шановній відьмочці.
− Привіт, вовчику. Мені конче необхідна Головна відьма, проведеш мене до неї?
− Ти знаєш, що Головна відьма, насправді ніяка не відьма. Вона значно давніша. Колись була слов'янським божеством, на ім’я Дана, але люди забули про неї й тепер вона живе тут. Будь з нею обережна.

За пів години друзі опинилися на галявині біля річки. Хата Головної відьми була схожа на невеликий дерев'яний теремок. Галинка піднялася скрипучими сходами й несміливо прочинила двері.

Посеред кімнати стояла висока струнка жінка. Її розпущене волосся відливало синім кольором, а очі були такі голубі та глибокі, що дівчина задивилася. Вона уявляла її старенькою бабусею.

− Заходь, якщо прийшла. Й Сірого клич. Знаю, що він на дворі чекає.
− Добрий вечір, − проказала Галинка та гукнула на двір: − Вовчику, заходь!
Сірий нехотя бочком увійшов до кімнати. На нього зашипів великий чорний кіт, що спав на лаві біля вікна.
− Я тут посиджу, − вклався на передні лапи в кутку.
− Розповідай з чим прийшла.
− Хочу попросити допомоги. Мій друг тяжко хворий і крім вас ніхто не здатен його врятувати.
− Подивимось. − Жінка дістала залізний тазик, плеснула води й проказала заклинання. За мить, як на екрані телевізора, з'явилося зображення. Дівчинка побачила Лесика, який сидіть на лікарняній койці, його маму та чоловіка в білому халаті. Лікар говорив, а мама плакала. Галинка не чула слів, але Дана сказала, що прочитала по губах:

− Хлопчику завтра ампутують ногу. У твого друга, дуже важка хвороба, але я можу йому допомогти.
− Будь ласка, дуже вас прошу, − благально склала рученята Галинка.
− Ти майбутня відьма і знаєш, що за все в житті доводиться платити. Ціна буде високою.
− Що завгодно, − відповіла не розмірковуючи.
− Я хочу твій вказівний палець, − Головна відьма дивилася серйозно і Галинці стало страшно. Як це віддати палець? Але ж вона сама пообіцяла що завгодно. Вовчик, який чув цю розмову, підвівся і його шерсть стала дибки. Він відчув небезпеку, а кіт знову вигнув спину та зашипів.
− Беріть, − дівчинка простягнула руку відьмі. Та взяла з полички великі ножиці й піднесла їх до пухкої дитячої долоньки. Вовчик приготувався стрибати, Галинка закусила губу та замружила очі...
Раптом Головна відьма розсміялася.
− Забирай свою руку. Бачу, що ти смілива дівчинка і щиро прагнеш врятувати друга. Я візьму іншу плату. Хочу твій самокат.
− Добре, відказала з полегшенням Галинка, − їй було шкода новенький татів подарунок, але це ж це не палець, а звичайна іграшка. Головна відьма махнула рукою, і самокат з'явився в кімнаті, ппроказала чарівні слова і він зробився зовсім маленьким. Вона поклала його в банку й закрила кришкою.
− Консерви на майбутнє, − хмикнула. Узяла іншу банку, відлила в маленьку пляшечку рідину з неї, щось прошепотіла й дала дівчинці. − Сьогодні вночі маєш оббризкати цим зіллям свого друга, але треба поспішати, поки не заспівали півні. Зараз ти увійдеш в ці двері й опинишся в палаті Лесика. Прощавай, − Головна відьма показала на різьблені дверцята великої шафи, що стояла в кутку.
Дівчинка підійшла до дверей, і вони відчинилися. Вона подякувала та ступила в темряву, а вовчик стрибнув слідом.

***

Друзі опинилися в лікарняній палаті. На ліжечку тихо посапував Лесик. Глинка відкрила пляшку та збризкала хлопчика чарівним зіллям.
Коли вибралися на двір, Галинка згадала, що віник залишився в лісі.
− Як же я потраплю додому?
− Я тебе підкину, сідай, − вовк підставив свою блискучу чорну спину, а Галинка сіла верхи, як на коня, і вони помчали нічними вулицями.

***

Наступного дня в парку Лесика не було. Не з'явився він і через день. Галинка ходила до їхньої лави в надії його зустріти цілий тиждень.
Одного разу поверталася зі школи й побачила, що на майданчику хлопці ганяють у футбол. Вона зупинилася та стала спостерігати. Серед спітнілих червоних хлопчаків ледве впізнала Лесика. Він виглядав цілковито захопленим грою й більше не здавався товстим, навпаки став спортивним та підтягнутим.
Дівчинка вилізла на парканчик та всілася звісивши ноги. Їй було цікаво, з яким рахунком закінчиться тайм. Нарешті хлопчаки награлися й Лесик помітив Галинку.

− Привіт, − загукав радісно. − Я зараз перевдягнуся й проведу тебе додому, хочу розказати цікаву історію. Почекаєш?

− Звісно почекаю, − сказала посміхаючись Маленька відьмочка.

Хлопчик, який вдивлявся у темряву

Яринка мешкала з мамою та татом в новій трикімнатній квартирі. Дівчинці подобався світлий інтер'єр та сонечко, яке заглядало у вікна. Раніше вони жили в гуртожитку, спали втрьох на розкладному дивані й вона звикла тулитися до теплої маминої спини. Тепер мала власну кімнату. Там було багато повітря та місця для ігор, проте, вночі, залишаючись наодинці, Яринка думала про страхи.

Щойно світло згасало, великий плюшевий ведмідь перетворювався на монстра з ртутними очима, ляльки на скелети, а за шторами ховалися привиди. Яринка залазила під ковдру й лежала так всю ніч.


***


Ввечері мама почитала Яринці казочку й прочинила двері балкону, щоб впустити свіже повітря. Побажавши: «На добраніч», − вона вийшла та вимкнула світло. Дівчинка хотіла швидко сховатися з головою під ковдру, коли раптом почула дивний звук. Він не лякав, навпроти зачаровував мелодійністю. Прислухалася. Хтось грав не сопілці. Яринка сіла на ліжку, спустила ніжки додолу, зіскочила й вийшла на балкон.

На сусідньому балконі стояв хлопчик. Яринка заслухалась, такою дивовижною здавалася його гра. Коли мелодія стихла, дівчинка почала плескати в долоньки. Вона хотіла винагородити музиканта.

− Привіт. Чому ще не спиш? − звернувся до неї хлопчик.
− Я почула твою музику й прийшла. А сам, чому ще не в ліжку?
− Вдивляюся в темряву.
− Що робиш?
− Колись, коли я був маленьким, як ти, то дуже боявся залишатися на самоті. − Яринка подумала, що він не набагато старший, але промовчала, бо сама ж щойно боялася. − Мені скрізь ввижалися страхи. Одного разу я втомився боятися й вирішив поглянути на них. Було дуже моторошно, але я розплющив очі та зробив це.

В моїй кімнаті стояв великий іграшковий кінь. Вночі він перетворювався на людожера. Кінь став першим, на кого я поглянув крізь темряву. Дивився допоки людожер знову не перетворився на коника. Тоді встав з ліжка і зазирнув під нього. Завжди думав, що там хтось живе, але коли присвітив ліхтариком, виявилось, що нікого там немає.

Так робив з кожним предметом, який мене лякав. Коли обстежив кімнату, вийшов надвір. Ми тоді жили в приватному будинку. Поступово, день за днем, я вдивлявся в темряву. І, знаєш, одного разу відчув, що страхів не залишилося, натомість темрява дарує чудові образи. З того часу я вдивляюся в неї, щоб побачити історії про інші світи, загадкових істот та веселі пригоди. Якщо не будеш боятися, то розповім тобі якось.

− Я нічого не боюся. Тепер теж вдивлятимусь в темряву, як ти. Розкажи історію, будь ласка, − Яринка сіла на плетене крісло, що стояло на балконі, та підтягнула ніжки, а хлопчик перехилився зі свого балкону, щоб вона краще його чула.
− Я розповім тобі про піратів та таємничі острови, а потім ти підеш спати й вже ніколи не бачитимеш страхів, а лише чарівні історії. Домовилися?
− Так.

З того часу в Яринки з'явилася таємниця − темрява приховує багато цікавих речей, тож варто подолати страхи та вдивитися в неї.

Книжкова крамниця

Яринка дуже любила книжки. В три роки вивчила алфавіт, в п'ять вже самостійно читала великі казки. Дівчинка прочитала все, що містила домашня бібліотека і засумувала.

Одного дня вона йшла зі школи й побачила книжковий магазин. Він завжди стояв на тому місці, але вона знала, що книжки дорогі, тож заходити не наважувалася.
Цього дня Яринка не купувала булочку в шкільній їдальні, тож вирішила завітати до магазину і подивитися, чи не вистачить їй коштів на книжку. Вона несміливо штовхнула двері й потрапила в чудовий світ. Навкруг неї височіли сотні полиць з різноманітними книжками. Були там і товсті енциклопедії в тиснених обкладинках, і солідні багатотомники класиків давнини, філософські трактати та господарські посібники. В кутку біля вікна містилися шафи з дитячими книжечками.

Біля них спинилася Яринка. Вона брала то одну книгу, то другу, і кожна містила загадку й запрошувала до пригод. Дівчинка незчулася, як настав вечір.
До неї підійшов господар. Всі його кликали Книжкар. Ще його дід відкрив цю крамницю.

− Я можу чимось допомогти маленькій пані?
− Вибачте, хотіла купити книжку, але вони всі такі чудові, що вибрати не змогла, − дівчинка потупила оченята додолу, − А ще вони дорогі, а в мене лишень це, − і вона розгорнула долоньку на якій лежав дріб'язок.
− Мені подобаються дівчатка, які люблять читати. Можу запропонувати угоду: ти замітатимеш підлогу та витиратимеш пил на полицях, а я дозволю читати ті книжки, які забажаєш.

***

З того часу Яринка кожен день ходила допомагати Книжкареві. Часом, коли не було покупців, вони разом читали цікаві історії про захопливі пригоди.
Одного дня Яринка, як завжди, прибігла до крамниці, але на дверях висів великий амбарний замок. Вона постукала, позаглядала у вікна, Книжкаря ніде не було. Сумна дівчинка повернулася додому. Ввечері мама повідомила, що вйого забрала швидка допомога.

***

На ранок Яринка пішла до лікарні. Кремезна тітка у білому халаті сказала, що чоловік, який схожий за описом на того, якого шукає дівчинка, лежить в третій палаті. Він справді був там. Тяжко дихав, а до тіла було приєднано різні трубочки.

− В нього трапився серцевий напад, і він без свідомості, − повідомив лікар, що саме прийшов на обхід.

Яринка засумувала. Вона дістала з сумки книжку, яку вони напередодні розглядали удвох і почала читати вголос. Минуло кілька годин й лікар знову зазирнув до палати:
− Серцебиття нормалізувалося, стан стабільний, і хворий зараз може прийти до тями. Ти щось зробила?
− Я йому читала.
− Продовжуй. Не розумію як, але це гарно на нього впливає.

Яринка почала читати далі, але книжка скінчилася. Їй дуже хотілося врятувати Книжкаря, тож вона продовжила історію вигадуючи на ходу. І от вже до Маленької відьмочки, героїні тієї книжки, прилетіли в гості дракони та їхня принцеса Катруся з іншої. Всі казки змішалися та закрутилися в новій історії вигаданій Яринкою.
Запищав апарат і хворий відкрив очі. Яринка відразу гукнула лікаря.

***

За тиждень Книжкаря виписали і Яринка знову завітала до магазину. Вона була дуже рада обійняти свого друга.
− Я чув все, що ти мені читала, але так і не зрозумів як Маленька відьмочка потрапила в одну казку з Катрусею принцесою драконів? – Книжкар примружив очі й хитро поглянув на Яринку, а вона усміхнулася у відповідь.
− У казках і не таке трапляється.

Чарівний світ карамбоболиків

Літнього сонячного ранку Лесик забіг на Яринчине подвір’я та голосно загукав. Півень ледве не впав з паркану, на який заскочив, щоб проспівати: «Кук-ка-рі-ку!»

— Яринко! Яринко!
— Чого розшумівся? − вибігла на ґанок босонога дівчинка й сонно закліпала очима.
— Забулася? Ми сьогодні ідемо на риболовлю.
Яринці хотілося спати, але вона завжди слухалася Лесика, який був старшим й вмів вигадувати цікаві ігри. Тож швидко зібралася, схопила зі столу шматок свіжоспеченої паляниці та вибігла на двір.

— А де ми ловитимемо рибу?
— Звісно де, в Генівці (так звався невеликий ставок, який викопав дід Гена, коли працював трактористом).
— Так там води по коліно, — не заспокоювалася Яринка.
— Ну той що. Тато цього року туди коропів запустив. Вчора хлопці отакого зловили, — розвів широко руки задля драматичного ефекту.

Діти швидко опинилися на березі. Від води підіймався легкий туман й озерце набувало казкової таємничості. Яринка здригнулася від сирого холодного повітря, але Лесик не зважав. Його оченята світилися азартом. Він вдягнув черв’яка спершу на свій гачок, а тоді допоміг подрузі. Закинули вудки та сіли чекати.

З кущів, вигнувши пухнасту спинку, вийшла й всілася поряд Мурка. Сподівалась, що і їй щось дістанеться.

Якийсь час нічого не відбувалося, і Яринці стало нудно.
— Лесику, може рибки сплять?
— Не вигадуй, — буркнув хлопчик. — Найкраще клює зранку.
І раптом діти побачили, що Яринчина вудка смикнулася. Лесик напружився і вдивився у каламутну воду. Яринка несміливо взялася за вудилище.
— Давай краще я, треба підсікти.
Лесик вправно потягнув важку здобич, від якої аж вудилище прогнулося, але коли діти побачили, що вполювали, то здивовано видихнули.
Це була велика, обліплена мулом та дрібними молюсками мушля схожа на рапана.

— Ух ти! Може там перлинка, чи равлик-монстр, — скорчила страшну мордочку та приклала руки до голови, немов ріжки, Яринка.
— Я сподівався, що це короп, — сумно зітхнув Лесик.
Яринка узяла мокру мушлю та приклала до вушка.
— Зараз послухаємо шум моря.
— Привітосіки! — почулося з мушлі.

Від несподіванки дівчинка впустила мушлю на травичку, а Мурка сторожко вигнула спинку та випустила кігтики. Здивовані діти побачили, що з мушлі вийшло малесеньке створіння розміром з ляльку Лол.

— Ой. Це що за комаха? — діти нахилилися, щоб краще його розгледіти.
— Я не комаха, — створіння вперло в боки відразу чотири ручки-лапки. — Я — карамбоболик.

На широкій округлій мордочці з великими очима, обрамленими довгими віями, з’явився насуплений вираз.

— Ніяких карамбо-бо-босиків не існує, — авторитетно заявив Лесик.
— Як не існує? — створіння почало мотляти туди-сюди довгим, зігнутим крючечком на кінчику, хвостиком. — Я існую, мій тато існує, моя мама існує, мій дід існує, моя бабуся існує, мій братик існує, моя…
— Добре, добре, — погодився Лесик, злякавшись, що зараз вони почують про всіх карамбоболиків світу до третього коліна. — То ти живеш в мушлі?

— Так. Живу. А ще живе мій тато карамбоболик, моя мама карамбаболик, мій дід карам…
— Зрозуміло, зрозуміло — Лесик здогадався, що зараз знову почує перелік всіх родичів.
— А хочете до мене в гості? Вся моя родина: тато карам…
— Хочемо! Дуже хочемо! — застрибала Яринка. — Але ж ми не помістимось у мушлю, я навіть дивуюся, що ти помістився.
— А ви тричі її потріть, — карамбоболик підморгнув своїм дивовижним райдужним оком, яке випирало назовні, як у рибки.

Діти потерли мушлю. Спершу нічого не відбулося. Вони питально подивилися на карамбоболика й раптом відчули, як їхні руки та ноги зменшуються. Стало лоскотно та дивно. Коли Яринка зменшилася до розмірів Мурчика, вона злякалася, що випаде зі свого одягу й залишиться зовсім голісінька. Але її спідничка та футболка теж зменшувалися. Поки дівчинка про це думала, незчулася, як стала крихітна.

Довкола дітей височіла трава. Мурка зацікавлено розглядала незнайомих їй мишей. Вона підняла свою лапищу з довгими пазурами та замахнулася…
− Тікаємо! – Лесик схопив Яринку за руку та потягнув до мушлі. Карамбаболик поспішив слідом.

Гурт опинився у величезній печері, стіни, підлога та стеля якої були блискучим перламутрово-рожевим та слизькими. Не втримавшись, дітлахи хлюпнулися на сіднички, і їх понесло довгим коридором. Це нагадувало спуск з гірки в аквапарку, тільки без води й значно швидше. Раптово очі засліпило яскраве сонячне світло. Всі замружилися і відчули, як з розгону плюхнулися в щось пухке та повітряне.

— Ой, де ми? Яринка здивовано відчула, що лежить серед ніжного, майже невагомого пуху.
— Це наш посадковий майданчик, — повідомив карамбамболик, — Він зі справжніх хмаринок.

Щойно вилізли та обтрусилися, як побачили, що в їхній бік прямує група істот, схожих на їхнього нового знайомого. Лесик озирався довкола, намагаючись зрозуміти, куди ж вони втрапили. Посадковий майданчик розміщувався посеред галявинки, а на горизонті виднілося невелике село з однаковими біленькими хатками під смугастими синьо-рожевими стріхами.

— Вітаю вас, нові господарі, — вклонився карамбоболик з довгою жовтогарячою бородою.
— Дідусю, я їх знайшов і привів, як ви й наказували.
Діти перезирнулися.
— Вітаємо вас! — Лесик вирішив бути ввічливим.
Дітей відвели в село, нагодували смачною перепічкою та напоїли молоком. Лесику було цікаво, чому дідусь-карамбоболик назвав їх господарями, але запитати він не наважився.

На прогулянці дітям показали село та розповіли про уклад життя. Лесик подумав, що карамбоболики, хоч і вирізняються від людей зовнішньо, насправді дуже на них схожі. В них був дитячий садочок, школа, магазин, невеличка фабрика з виробництва одягу й пекарня, в який пригощали найсмачнішим у світі хлібом. Дітям подобалося гуляти в супроводі нових друзів. Так за розмовами та іграми минув день. Яринка схаменулася першою.

— Нам же треба додому повертатися. Мама розхвилюється, — сплеснула рученятами.
— І справді, — Лесик підтримав подружку.
— Ми відведемо вас до великої драбини, і так дістанетесь виходу, — зауважив дідусь-карамбоболик.
— Але ж ми тепер маленькі, — розгубилася Яринка.
— Я дам вам чупік — це універсальний збільшувач. Щойно ви його лизнете, відразу почнете рости. Тож треба буде поспішити вибратися, інакше розірвете наш світ, коли збільшитеся.

Дітей провели до драбини. Вони обійняли на прощання карабоболика тата, карамбоболика маму, кармбоболика діда, карамбаболика… Всім дісталися теплі дружні обійми.

— Діти, ми показали вам свій світ і просимо про захист. — Дідусь-карамбоболик вклонився, а слідом всі мешканці маленького села.
Лесик хотів щось заперечити, але зупинився, зовсім по-дорослому глянув на привітних карамбоболиків:

— Ми завжди оберігатимемо ваш світ, — поклав руку на серце та вклонився у відповідь.
Дідусь-карамбоболик дістав з кишені зелену желеподібну масу, схожу на тенісного м’ячика:
— Це чупік універсальний збільшувач.
— Ми точно повинні це лизати? — засумнівалася Яринка.
Лесик першим висолопив язичка та торкнувся чупіка.
— Біжи, — крикнули йому карамболикі, і він поспішив до сходів. Яринка закрила очі й лизнула.
— Яринко, хутчій!

Лесик пропустив подружку вперед, і вона спритно перебираючи руками та ногами подерлася до гори. Хлопчик не відставав. Коли залишалося вже зовсім трохи, відчув, як росте, перехопився відразу через кілька сходинок і ледве встигнув вискочити за Яринкою. Діти знову опинилися в перламутрово-рожевій печері. Стрибок, і от вже знайомий берег озерця. Мурка давно пішла, покинувши нецікаву їй мушлю й так і не дочекавшись рибки.

— Ой, клює, — кинувся до вудки Лесик і витягнув величезного коропа.
Сідало сонечко. Вода зафарбувалася яскраво-малиновим кольором. Яринка задивилася на цю красу, але раптом згадала про мушлю, що забуто лежала в траві.

— Лесику, ми повинні її забрати та зберегти, адже в ній цілий світ.
Зголоднілі та щасливі діти пішли додому. Лесик ніс відерце з впійманою рибою, а Яринка їхню дивовижну знахідку.



Жовтий смартфон

Лесик зробив домашнє завдання, допоміг мамі з хатньою роботою та вийшов надвір. Пригрівало весняне сонечко, співали пташки, природа прокидалася після тривалого сну. Обвів поглядом знайомий майданчик і помітив двох хлопчаків. Наблизився. Один із них тримав смартфон, а інший невідривно стежив за грою на екрані.
— Що тут у вас?
— Майнкрафт, — буркнув один із них.
— А, може, в щось пограємо?
— Немає коли, — відмахнувся другий.
Лесик і собі позаглядав у екран та, засумувавши, пішов геть. Він давно мріяв про власний смартфон, але мама не хотіла купувати. Казала, що від нього псуються очі, що діти, які багато часу грають у комп’ютерні ігри, гірше вчаться, але хлопчику все ж хотілося цю річ. Він кілька разів з’їхав із гірки, погойдався, пройшов, немов канатоходець, по борту пісочниці й попрямував у бік яблуневого садка. Трапився кругленький камінець, і Лесик штовхав його ногою, немов м’ячик. Раптом камінець відлетів вбік, і вдарився об чорний кросівок. Лесик підняв голову й зустрівся поглядом із темними блискучими очима. Обличчя власника кросівка затіняв широкий каптур спортивної кофти.
— Сумуєш? — незнайомець втиснув підошвою м’ячик-камінець у землю.
— Мені немає з ким погратися.
— Розумію, — Лесик подумав, що зустрів реп-співака, бо незнайомець мав відповідний одяг. Його голос звучав дуже низько й незвично, ніби говорила не людина, а кіт. — Тобі потрібно це.
З кишені широченних спортивних штанів, прикрашених блискучим срібним ланцюгом, незнайомець дістав коробочку.
— Відкрий, — простягнув Лесикові.
Хлопчик на мить засумнівався. Йому здалося, що в очах незнайомця зблиснули хижі жовтаві вогники. Але коробочка манила досконалістю прямокутних форм. Тож він прийняв подарунок. Всередині лежав яскраво-жовтий смартфон із великим екраном. Лесик обережно його витягнув і провів пальчиком по екрану.
— Пароль твоє ім’я.
Поки Лесик набрав літери, незнайомець зникнув. Озирнувся, гукнув, нікого. Спантеличений повернувся у двір та всівся на лаві. У телефоні містилося безліч ігор. Не помітив, як поринув у віртуальний світ. Здавалося пропав двір, пташки, сонечко, нічого не мало значення, окрім захопливих пригод маленького мальованого чоловічка. Лесик бігав, стрибав, бився, збирав скарби, вбивав монстрів. На найцікавішій грі помітив, що батарея сідає.
Нехотя відірвавшись від екрана, озирнувся. «Але ж я повернув коробочку незнайомцеві. Певно, там залишився зарядний пристрій, — засумував. — Піду додому, може, знайдеться щось підходяще».
Вдома Лесик тихенько прошмигнув до кабінету і відкрив шухлядку з різними зарядними пристроями. Але такого, щоби підійшов у дивний роз’єм у формі ока, не знайшлося.
— Синку, іди їсти, — погукала мама.
Сумний Лесик сховав телефон до кишені й побрів на кухню.
— Як там надворі?
— Нормально. З хлопцями погралися, — Лесику не хотілося розповідати про подарунок незнайомця, знав, що мама сваритиме, або, взагалі, примусить повернути річ власникові.
Доївши смачну картопельку з котлеткою, Лесик пішов до своєї кімнати, дістав смартфон і здивовано помітив, що його заряд збільшився. Він надягнув куртку й гукнув мамі:
— Піду ще надворі з хлопцями пограюся, — вибіг із квартири.
Вмостившись на лаві помітив, що заряд батареї знову зріс. Радо відкрив гру й поринув у пригоди мальованого чоловічка, який дивовижно нагадував незнайомця.
— Ой, який гарний, — почув голос Яринки.
Дівчинка жила в сусідньому будинку, і вони часто бавилися разом. Вона була на кілька років меншою за Лесика й дуже любила, коли він переповідав різні вигадані історії. Але цього разу йому не хотілося відриватися від гри.
— Я зайнятий, — буркнув.
— Але ти обіцяв, що ми сьогодні збудуємо фортецю з пісочку. Я лопатки взяла.
— От, через тебе стратив життя, розрядиться батарея, і я не дограю.
Опустивши голову, Яринка попленталася до пісочниці. Пластикове відерце сумно гойдалося в її руці. Лесику на мить стало шкода дівчинки, але він помітив, що заряд батареї збільшився й радо повернувся в гру.
Сідало сонечко, і Лесик відчув, що змерз. Він сповз із лави та, не відриваючи погляду від екрана, побрів у бік свого під’їзду. Батарея мигала жовтим, показуючи, що їй не вистачає заряду. Раптом до нього підбігло пухнате біле кошеня. Воно тернулося, нявкнуло і хлопчик, який нічого не помічав за грою, перечепився та випустив смартфон із рук.
— От, що б тобі! — вигукнув розгнівано та з усієї сили копнув кошеня.
Воно відлетіло в бік гойдалки, вдарилося от залізну трубу, жалібно нявкнуло та пошкутильгало в кущі. Лесик підняв смартфон, на якому не було жодної подряпинки, і помітив, що заряд сильно зріс. «Виходить, що коли я когось ображаю, чи кажу неправду, він заряджається, — здогадався і відчув, ніби його стискають слизькі холодні мацаки. — Треба його повернути. Але ж як?»
Вдома все здавалося звичним, і Лесик заспокоївся. Коли мама вклала його спати й вимкнула світло, дістав смартфон. Не пройдений рівень вабив, і Лесик вирішив, що ще пограє, поки смартфон не розрядиться, а тоді позбавиться від нього.
На ранок пішов до школи. На перерві хлопці обступили Сашка, який вихвалявся новим смартфоном. Лесик спершу спостерігав і зрештою не витримав, дістав свій. Хлопці відразу перемкнулися, помітивши яскраво-жовту річ.
— Ого який! — вигукували схвально. — А екран, а графіка яка, а кольори. Не написано який бренд, але схоже на айфон.
Лесик уперше почувався таким значущим, єдине, що його бентежило — значок батареї, який миготів на екрані.
На уроці вчителька дала контрольну роботу. Сусід по парті, Макар, який погано знав математику, погукав Лесика:
— Подивися, чи я правильно розв'язав задачу?
Лесик скосив очі та перерахував. На диво, усе було вірно.
— Тут помилки, — випалив. Треба отак, — швидко понаписував олівцем хибні відповіді.
У кінці уроку вчителька оголошувала оцінки. Лесик, як завжди, отримав дванадцять, а сусід по парті двійку. Зробилося неприємно, що зумисне підвів Макара, знав, що батьки його сваритимуть. Але смартфон світив повну батарею, і це надихало. Її вистачило до кінця дня.
Лесика захопила нова цікава гра, де він прорвався на вищі рівні, здобув магічну зброю, побудував імперію та став справжнім героєм. Там він здійснював подвиги, рятував принцес, але в житті постійно мав робити погані речі, щоби батарея не сідала. Він став злим та грубим. Сварився, якщо хтось випадково його торкнеться, міг потайки копнути якусь дівчинку, чи смикнути за волосся, казав неправду, дражнився.
Яринка, як дуже любила свого друга, сумувала. Вона щодня виходила у двір і бачила, як він сидить на спинці лави й дивиться в екран. Якось дівчинка взяла новий візочок, поклала в нього ляльку та катала двором, уявляючи, що вона мама. Лесик, заглиблений у смартфон, почув крики та голосний сміх. Він відірвався й помітив, що неподалік хлопчаки ображають Яринку. Вона стояла, притискаючи ляльку, поряд валявся перевернутий візочок.
Один із них, рудий та кирпатий, смикнув її за кіску та стягнув бантик.
— Віддай! — прокричала дівчинка крізь сльози.
— Забери, забери! — застрибав на одній нозі кирпатий.
Другий хлопчик, з тонким довгим носом, штовхнув її в плече:
— Малявка, — засміявся й висмикнув із рук ляльку.
Лесик наблизився до гурту.
— О, привіт, — зраділи хлопчаки.
— Зараз відірвемо ляльці голову і гратимемо у футбол. Го з нами, — носатий зрадів Лесикові, який встигнув набути слави розбишаки.
Яринка перестала плакати й оніміла, чекаючи від свого колишнього друга нової капості. На маленькому личку відбилося страждання. Лесик відчув, як у кишені вимогливо завібрував телефон, підказуючи, що потрібно образити дівчинку й тоді відразу виросте заряд.
Лесик набрав повітря в легені:
— Припиніть негайно, — висмикнув із рук носатого ляльку. Ви мусите вибачитися.
— Ага, зараз, — кирпатий скривив обличчя.
Тієї ж миті Лесик ухопив його за плече та боляче стиснув:
— Вибач, — прохрипів кирпатий, скривившись від болю, а його товариш злякано накивав п’ятами.
Лесик підняв візочок, перевернув і поклав у нього ляльку. Помітив, що в пилюці одиноко лежить бантик. Узяв, обтрусив і обережно прикріпив до розпушеної кіски дівчинки.
— Дякую, — Яринка схлипнула.
— Я більше нікому не дозволю тебе ображати, ходімо.
Того вечора вони знову гралися разом.
Провівши Яринку додому, Лесик дістав смартфон. Батарея мигала та показувала десять відсотків. Стрімким кроком він направився до невеличкої копанки, розташованої поруч яблуневого саду. Замахнувся та пожбурив його якнайдалі. Гладкою поверхнею розійшлися кола, з’явилося кілька бульбашок, і вода прийняла смартфон.
Заспокоєний та вдоволений Лесик прийшов додому. Тієї ночі він, уперше за довгий час, спокійно спав. На ранок пішов у школу, відкрив портфель, готуючись до заняття, і побачив, що там лежить жовтий смартфон. Батарея показувала дев’ять відсотків. Хлопчик злякано озирнувся, але нікого ще не було. Тож схопив смартфон, відчинив вікно, розмахнувся, і, немов м’ячик на фізкультурі, пожбурив його в кущі.
На перерві Лесик відчув, вібрації під партою. Нахилився, побачив жовтаве світло і зрозумів, що викинути цю річ не можливо. «Я тебе переможу», — прошепотів.
— Що ти кажеш? — Макарові здалося, що Лесик говорить до нього.
— Кажу, що можу залишитися після уроків і пояснити тобі нову тему з математики.
— Ура! — зрадів Макар, який зовсім нічого не зрозумів на уроці.
Лесик допоміг товаришеві й помітив, що заряд смартфона знизився до семи відсотків. Він прибрав у класі, витер дошку й полив квіти. Батарея втратила ще один відсоток. «Як дивно, коли робиш зло, то відразу стає багато заряду, а коли добро, то так повільно розряджається».
Вдома Лесик помив посуд, прибрав іграшки, намалював для мами картину. Він постійно намагався робити щось хороше, щоби примусити швидше розрядитися жовтий смартфон. Й от, нарешті, залишився один відсоток заряду, який ніяк не хотів зникати. Лесик вийшов надвір і побачив бездомне кошенятко. Те саме, яке так жорстоко копнув ногою. Воно шкутильгало мощеною доріжкою, і він зрозумів, що лапка пошкоджена. Обережно підняв малечу, яка жалібно нявкнула, сів на лаві, дістав свій бутерброд, зняв із нього ковбасу та погодував кошеня.
Повернувшись додому, Лесик причаївся в коридорі, вслухаючись у розмову батьків.
— У класі нашого сина вже у всіх дітей смартфони. Я знаю, що він теж хоче. Може купимо йому? — сказав тато.
— Але ж я переживаю, щоб у нього не знизилася успішність. Зараз він у нас читає багато, гарно вчиться… — турбувалася мама.
— Мені не треба смартфон, я хочу, щоби він жив із нами, — обізвався Лесик із коридору. Батьки побачили, що син стоїть, тримаючи на руках худеньке брудне кошеня.
Весь день Лесик возився з малечею. Мив, вичісував, а ввечері вийшов на вулицю, де на нього чекала Яринка. Діти катали кошеня у візочку і весело розмовляли. Повернувшись додому, Лесик заглянув у рюкзак, смартфон зникнув, і він полегшено зітхнув.
Тим часом у місті Каїр маленький Мустафа вийшов на вулицю. Він зголоднів і озирався в пошуку туриста, в якого можна попросити трохи грошей. В око йому впав чоловік у спортивному одязі.
— Дай долар, — хлопчик простягнув брудну долоньку й здивовано закліпав, коли замість монетки незнайомець поклав на руку новенький жовтий смартфон. Радісний Мустафа хотів подякувати, але чоловік швидко зник у натовпі туристів.



Зимова казка

Ілюстрація Ярини Мартин

Пригоди у Сніголендії

Авторка: Олена Скуловатова
Художниця: Ярина Мартин

Ладуся сиділа на підвіконні та сумно дивилася у вікно. Цього року зима затрималася. За весь грудень не випало і крихти снігу, а дівчинка мріяла про справжнє Різдво. Таке, коли співають колядки, родина збирається разом, а за вікном кружляє пухкий блискучий сніг. Проте, надворі було вогко, брудно та сіро. Ладуся важко зітхнула та пішла на кухню.
‒ Мамо, а чому снігу немає?
‒ Мабуть, снігоробна машина зламалася, ‒ мама, заклопотана приготуванням до свята, не мала часу на розмови.
Ладуся повернулася до дитячої кімнати та звернулася до ведмедика:
‒ Мишку, не буде в нас справжнього Різдва. Зламалася снігоробна машина.
‒ А ми підемо до Сніголендії й допоможемо полагодити ту машину, ‒ Мишко зістрибнув із полички додолу.
‒ А ти таке вмієш? ‒ Ладуся здивовано поглянула на друга, який уперше заговорив, хоча, вона завжди знала, що Мишко живий.
‒ Бачиш, який у мене одяг, ‒ Мишко відтягнув лапкою підтяжку картатих штанців. Такі комбінезони носять ведмедики-механіки, ‒ повідомив гордовито, ‒ Тож вирушаймо на допомогу, але спершу збудуємо гелікоптер.
Ладуся та Мишко узялися до справи. У діло пішли стільці, простирадла, подушки та кубики. А найголовніше ‒ гвинт, вирізали з картону та закріпили на палиці від сачка. Щоби не змерзнути в Сніголендії, Ладуся одягнула шубку, рукавички та шапочку, а ведмедик сказав, що в нього хутро тепле.
Щойно всілися в гелікоптер, гвинт почав швидко крутитися. Важкий апарат піднявся над підлогою. Від потужного потоку повітря розчахнулося вікно, і друзі вилетіли надвір. «Добре, що в кабіні гелікоптера тепленько», ‒ думала Ладуся. Їй здавалося, що голі потемнілі дерева плачуть, мріючи про ошатний білий одяг. Сонце, сховане за щільними хмарами, ледве проглядало блідим жовтавим диском.
Мишко виявився гарним пілотом, і вони без пригод дісталися до Сніголендії.
‒ Бачу на горизонті дахи будинків, ‒ повідомив Мишко, зробивши коло над просторою галявиною. ‒ Ми майже на місці.
Гелікоптер зависнув на хвилинку й торкнувся землі, струсивши Ладусю, яка аж підстрибнула на м’якій подушці.
Друзі відчинили дверцята та ступили на високу, вкриту інеєм траву.
‒ Щось тут снігу, як для Сніголендії, малувато. ‒ Ладуся поглянула на Мишка, який помітно підріс за час їхньої подорожі. Колись його подарував тато. З того часу вони найліпші друзі. Навіть спати без нього дівчинка ніколи не лягала.
‒ Ходімо сюди, ‒ Мишко кивнув у бік ледве помітної стежини, яка вела в глиб лісу.
Друзі йшли поміж високих дерев та густих чагарників, намагаючись не загубити в’юнку стежину. Ладуся час від часу ховала замерзлий носик у долоньки та дмухала, щоби зігріти. Нарешті на горизонті побачили обриси будинків. Чим ближче підходили, тим більше дивувалися. Усе довкола зі снігу: будинки, паркани, лавиці, й навіть машини. Але дорога мокра, а дерева голі. Ладуся здогадалася, що останній снігопад минув давно.
Назустріч друзям прямувала жінка в довгій пуховій куртці, підперезаній паском. Кругленька та весела, вона нагадувала снігову бабу.
‒ Бачу, ви немісцеві, ‒ усміхнулася, і на почервонілих щоках утворилися ямочки. ‒ Вітаю у Сніголендії!
‒ Ми чули, що у вас зламалася снігостворювальна машина, тож хотіли допомогти полагодити. Бо без снігу в нас не буде справжнього Різдва.
‒ Невже ви таке вмієте? ‒ жінка сплеснула руками. ‒ Проведу вас до нашого пана Мера.
За кілька хвилин друзі опинилися перед пишним білим палацом. Жінка підійшла до дверей та постукала срібним молоточком, закріпленим поряд на ручці: «Тум-тум-тум». Двері відкрив бородатий чоловік у червоній куртці.
‒ Пане Мер, тут діти прийшли, кажуть, що можуть полагодити Снігогат, ‒ і додала пошепки до дітей: ‒ так зветься снігостворювальна машина.
‒ Що ж, заходьте.
Ладуся та Мишко опинилися у просторій залі. У кутку стояло велике крісло, а по центру агрегат, схожий на комбайн, тільки білий. Від нього прямо у вікно тягнулася велика квадратна труба.
‒ Ось наш Снігогат, ‒ пан Мер ніжно провів рукою по залізному боку машини. ‒ Це кермове колесо, ‒ доторкнувся деталі схожої на кермо автомобіля. ‒ Коли ми його крутимо, утворюється сніг. Через цю трубу він летить на землю.
‒ А що ж зламано? ‒ Ладуся закотила рукава.
‒ Ось ця деталь ‒ серце Снігогату, ‒ Мер сумно опустив голову й кивнув на віконце. Друзі заглянули всередину машини. Там лежав темний, схожий за формою на кристал, камінь.
‒ Це ж вуглина.
‒ Тепер так. Раніше кристал був прозорим і блискучим, а став сірим. Без нього Снігогат не працює.
‒ Тобто проблема не в механізмі, ‒ Мишко почухав лапою потилицю.
‒ Саме так. Потрібне нове серце, ‒ видихнув сумно пан Мер, і Ладусі здалося, що він зараз заплаче. Таким нещасним виглядав.
‒ А де його взяти?
‒ У нашому місті живе чоловік. Його звуть пан Клаус. Він єдиний володіє таким каменем. Проте, пан Клаус дуже жадібний і нізащо не віддасть свій найдорожчий скарб. Тож виходу немає, ‒ пан Мер важко звалився в крісло і стиснув голову руками.
‒ Ви ж тут головний. Заберіть у нього, та й по всьому, ‒ очі Ладусі випромінювали рішучість.
‒ Так не можна. У нашій країні тільки те, чим людина поділилася від щирого серця, приносить щастя іншим. Якщо я відніму камінь, він втратить силу і стане таким, як цей, ‒ пан Мер кивнув у бік віконечка, за яким лежала вуглина.
Ладуся та Мишко вийшли на вулицю й помітили дороговказ до будинку пана Клауса. Вони не знали, що робитимуть, але здолавши такий довгий шлях не могли змиритися, що снігу на Різдво не буде. Тож сміливо пішли засніженою вулицею.
Будинок пана Клауса, на відміну від інших, складався не зі снігу, а з великих льодових брил. Ладуся стала навшпиньки та заглянула через паркан у двір. Там, впевненою ходою прогулювався великий Білий Ведмідь. Ладуся здригнулася, коли почула шкрябання кігтів об мерзлу землю подвір’я.
Ведмідь відчув гостей, підвівся на задні лапи та вишкірив гострі білі ікла.
‒ Вітаю, шановний пане Білий Ведмедю!
Здивований ведмідь нахилив голову, вдивляючись.
‒ Ми тут у справі, ‒ швидко додав Мишко. ‒ Звісно, що такий великий та поважний звір може й не захотіти говорити з малюком, але, коли ваша ласка, я б усе ж спробував поспілкуватися.
Раптом Білий Ведмідь усміхнувся:
‒ Мені подобаються такі нахаби. Р-р-рик. Що ж, послухаю, що скажеш.
Мишко швидко переповів про їхні пригоди, й Білий Ведмідь відчинив їм хвірточку. Друзі опинилися на подвір’ї.
‒ Господаря вдома нема. Пішов борги збирати. Він раз на тиждень хапає торбу та йде в місто.
‒ А за що йому всі винні? ‒ здивувалася Ладуся.
‒ О, ви не знаєте. Р-р-рик. Його завод постачає лід. Річ у тім, що всі мешканці сплять у спеціальних ліжках-холодильниках, а щоб вони працювали, потрібен лід. От і розвозить його пан Клаус по домівках, а натомість раз на тиждень збирає з усіх плату. Він дуже багатий. А я в нього працюю охоронцем, бо боїться, щоби не пограбували. Р-р-рик. ‒ Білий Ведмідь сумно усміхнувся, ‒ а мені так хочеться бігати ідеально-білим снігом, а не стерегти дім, як собака.
Раптом знадвору почувся звук двигуна.
‒ Ховайтеся, пан Клаус приїхав.
Друзі похапцем ускочили до будинку, забігли у вітальню та пірнули під стіл, накритий довгою мереживною скатертиною з тонких морозяних ниток. Пролунали важкі кроки, і на порозі з’явився пан Клаус.
‒ Мишко, ‒ прошепотіла Ладуся. ‒ Так він же один в один схожий на пана Мера. Що коли вони брати?
‒ Справді, схожий. Але в пана Мера обличчя добре, а в цього якесь сердите. Он брови які насуплені.
Пан Клаус звалив додолу велику червону торбу. Задзвеніли монетки.
‒ Хух, ‒ витер рукою чоло та всівся на диван. ‒ Гумусе! Допоможи!
З-за маленьких дверей визирнув худий гостроносий чоловічок з обличчям кольору блідої поганки.
‒ Зараз, пане, Гумус усе зробить, ‒ квапливими рухами узявся смикати чоботи, стягуючи їх із ніг. Не втримавши рівноваги, повалився на підлогу з важким чоботом у руках. ‒ Як воно, пане, вдалося? ‒ чоловічок витріщився маленькими оченятами на пана Клауса.
‒ Та мало зібрав. Завжди мало, Гумусе. Такі всі жаднючі. Сил немає з ними.
‒ Тож завтра Різдво, пане, мабуть, притримують копієчку, щоби подарунки діточкам купити.
‒ Ненавиджу це свято. І дітей ненавиджу, ‒ у голосі пана Клауса забриніла лють.
Ладуся злякано стиснулася. Мишко підсунувся ближче і спробував її обійняти лапкою. Від пухнастої шерсті залоскотало в носі. Ладуся не втрималася й голосно чхнула. Гумус підстрибнув, а пан Клаус підхопився з крісла та смикнув скатертину.
‒ А це ще хто?
Ладуся навколішках виповзла з-під столу. Їй було дуже страшно, аж колінця затремтіли, але вона вирішила поводитися сміливо, як тоді, коли мама водила її до зубного лікаря.
‒ Мене звуть Ладуся. А це ‒ Мишко. Ми прилетіли у Сніголендію, щоби полагодити Снігогат. Бо без нього не буде справжнього Різдва, ‒ додала впевненіше.
Гумус примружив очі, ніби хотів просвердлити дірку в дівчинці, а пан Клаус розлютився від такого нечуваного нахабства. Його ніздрі роздулися, а обличчя почало червоніти.
‒ Різдва, Різдва вони захотіли! ‒ Затупотів ногами. ‒ Зараз, як візьму дрюка та, як дам вам обом Різдва.
Ладуся та Мишко кинулися навтьоки.
За хвилину з вікна свого палацу пан Мер побачив дивну картину. Через головну площу, тримаючи за лапу великого плюшевого ведмедя, бігла дівчинка. Слідом, розмахуючи палицею, мчав бородатий розчервонілий чоловік в одному чоботі. За ним гномик із другим чоботом у руках. Останнім переміщався великими стрибками білий ведмідь.
Вони швидко проскочили головну вулицю, пробігли кілька менших та помчали лісовою стежкою. Першим у кабіну гелікоптера застрибнув Мишко, слідом Ладуся.
‒ Запускаю гвинт! ‒ кричав Мишко, перебиваючи ревіння двигуна.
Одне із простирадл звісилося куточком до низу, й пан Клаус в останню секунду ухопився за нього. Гумус повис на його босій нозі, а білий ведмідь схопився лапами за інший кут простирадла. Маленький гелікоптер, важко розсікаючи гвинтом повітря, повільно набрав висоту. Він порівнявся з вершинами дерев і віддаючись пориву попутного вітру, попрямував у бік Ладусиного дому.
‒ Мишко! ‒ кричала Ладуся. ‒ Вони ж впадуть! Ми мусимо приземлитися!
‒ Нехай покатаються, ‒ усміхнувся Мишко, впевнено тримаючи кермо.
Гелікоптер влетів у відчинене вікно Ладусиної кімнати та приземлився на килимкові. Друзі вийшли з кабіни й зрозуміли, що пан Клаус та Білий Ведмідь зменшилися, а Гумус взагалі крихітний.
Ладуся вхопила пана Клауса в одну руку, а Гумуса в іншу.
‒ Усе думала, де я вас бачила. Ви ж фігурки з новорічної колекції моєї мами.
‒ Це не правда! Ми справжні! ‒ репетували в один голос пан Клаус та Гумус. ‒ Поверніть нас додому!
‒ Тільки, якщо погодитесь відсвяткувати з нами Різдво, ‒ Ладуся хитро усміхнулася.
‒ Але я ненавиджу Різдво. Коли ми з братом були маленькі…
‒ Тож пан Мер ваш брат? ‒ не втрималася Ладуся.
‒ Саме так. Але не перебивай. На Різдво йому подарували гарну машинку, а мені ось цього, ‒ пан Клаус зневажливо тикнув пальцем у Гумуса. ‒ Я дуже заздрив, і з того часу терпіти не можу свята й дітей, які їх чекають.
‒ Ми це змінимо. Мишку, організуємо банкет!
Усі разом узялися ставити лялькові столи, стільчики, розставляти чайні прилади та розкладати їжу ‒ цукерки з картонного кошика. Перед тим, як сідати за стіл, Ладуся вмовила гостей заспівати разом Колядки. Пан Клаус пручався та дувся, але Гумусові ідея сподобалася, і він підхопив мелодію: «Дінь-ділінь, дінь-делень, дзвоники дзвенять…», ‒ хоча й сильно фальшивив, проте дуже старався. Лише білий ведмідь мовчав, бо якось не до лиця поважним звірам співати.
‒ Тепер прошу до столу, ‒ Ладуся шанобливо покликала гостей.
Раптом усі почули стукіт у шибку й побачили, що верхи на горобчику, з великою торбою за печами, прилетів пан Мер. Він вимахував рукою, і довелося відчинити вікно, щоб його запустити.
‒ Зі святом! З Різдвом! Ледве наздогнав, ‒ витер спітніле чоло. ‒ Маю для вас подарунки.
З полотняної торби кожен одержав сюрприз. Мишко бантика на шию, Ладуся пухнасту подушечку у формі сердечка, Білий Ведмідь гумову рибку-іграшку, Гумус ‒ окуляри. Як виявилось, він мружив очі не від злості, а тому, що погано бачив. І лише пан Клаус завмер у куточку, кусаючи губи.
‒ Брате, ‒ пан Мер звернувся до пана Клауса. ‒ Хочу тобі подарувати цю річ. Колись, багато років назад, цю машинку купили для тебе, але оскільки ми схожі, я заморочив батьків і забрав іграшку собі. Пробач, ‒ пан Мер опустив очі.
Пан Клаус повільно підійшов і взяв маленьку блискучу машинку. Нервовим рухом стер непрохану сльозу й обійняв брата. Зворушена Ладуся мало не заплакала.
Усі разом сіли за святковий стіл.
‒ Нам потрібно повертатися. У вашому світі ми не можемо довго гостювати, ‒ за годину заметушився пан Мер.
Мишко сів за кермо гелікоптера, Ладуся поруч, як штурман, а решта розмістилися на задньому сидінні. Зменшеним фігуркам вистачило місця. Чим ближче підлітали до Сніголендії, тим більшими ставали пасажири. Ладуся злякалася, що вони розламають кабіну. Коли до землі залишалося кілька метрів, Білий Ведмідь вистрибнув, перевернувся через голову та завмер збоку галявини. Слідом подалася решта пасажирів, тільки Гумус боявся, тож довелося вмовляти.
Ладуся помахала всім на прощання рукою та полетіла з Мишком додому. Там за святковим столом на неї чекала родина.
Щойно гелікоптер приземлився у кімнаті, Ладуся схопила Мишка за лапку та поспішила до вітальні. Знадвору лунали колядки. Вона підбігла до вікна, щоб побачити святково вбраних людей, і аж зойкнула. З неба, танцюючи й закручуючись у хуртовині, падали білі пластівці. Вони швидко вкривали землю, застилаючи її пухким килимом. Дівчинка завмерла, захоплено споглядаючи за танцем лапатих сніжинок. На мить їй здалося, що чує звук снігостворювальної машини, але, можливо, то у вітах дерев шумів вітер.
У далекій Сніголендії пан Мер та пан Клаус завзято крутили колесо Снігогата. Їхні щасливі обличчя здавалися дивовижно схожими, як часто буває в братів-близнюків.

Той, хто живе під ліжком

Налите зимове сонце повільно закочувалось за горизонт та огортало кімнату Лесика ніжним рожевим світлом. Він помітив вечірні кольори, підняв голову від пазлу, який складав на невеличкому журнальному столику, підійшов до вікна та замилувався. Любив спостерігати, як сідає сонечко, але водночас боявся цього моменту, бо коли величезний вогняний диск ховався, наступали сутінки й все змінювалося. Звичні речі перетворювалися на загрозливі: велика вантажна машина зиркала червоними очиськами-фарами, гумова жабка роздувалася і здавалося, що от-от почне рости та ковтати все підряд. Навіть, улюблений ведмедик ставав чужим та злим, ніби перевертень, що тільки й чекає, як впитися гострими зубами у свіженьке дитяче м’ясце. Але найбільше Лесика жахав той, хто живе під ліжком.
Він не знав, як виглядає та істота, але ніколи не вставав вночі й не звішував ручку з ліжечка, бо варто відкинути ковдру, чи, бодай, на мить опинитися поза ліжком – вилізе довга кістлява рука з тонкими пальцями, вхопить та затягне у морок. Що буде далі Лесик не хотів думати, бо відразу починало калатати серце, паморочилося в голові, а долоньки вкривалися гидким липким потом.
Тож, щойно стемніло, Лесик побіг до вмикача й запалив світло. Кімната змінила кольори на тепло-жовтаві. Електрична лампа відлякувала монстрів й іграшки набували звичного вигляду.
Цього дня у мами на роботі новорічний корпоратив, татко вже тиждень, як у відрядженні, а меншу сестричку відвезли до бабусі. Коли б не школа, Лесик теж поїхав би з нею, але ж він навчався у першому класі й ставився до цього відповідально. 

Зі школи Лесика, на прохання мами, забрала сусідка. Вона погодувала хлопчика та пішла до себе, а він залишився сам. Лесикові подобалося почуватися дорослим, тож зробив всі домашні завдання, погрався конструктором, склав пазл і незчувся, коли почало смеркатися.
Лесик закрив фіранки, щоб не бачити загрозливі, подібні до чорних багаторуких скелетів, тіні, які відкидали дерева. Йому хотілося пити, але йти на кухню через темний коридор було моторошно. Проте, спрага мучила все сильніше й Лесик наважився: штовхнув двері, вони зарипіли й він здригнувся. Спершу висунув голову, а тоді вже вийшов сам.

Пройшовши кілька кроків, раптом почув, як десь протупотіли маленькі ніжки. Він хотів гукнути сестричку Даринку, але згадав, що її немає вдома. Двері в її кімнату були зачинені й з-під них пробивалося світло. Потрібно було заглянути й переконатися, що у кімнаті не включена люстра, бо ж мама вчила економити електроенергію та дбати про екологію.
Лесикові зробилося лячно. А що коли там хтось є, страшний та кровожерний. Раптово з кімнати сестри залунала мелодія: «Джингл бел.. джингл бел..» Лесик з усіх ніг кинувся тікати. Забіг у свою кімнату, грюкнув дверима, що аж посипалося тинькування, та привалився до них спиною важко дихаючи. Мелодія не спинялася, навпаки ставала голоснішою. «Джингл бел… джингл бел…», − пробивалася крізь стіни. Щось клацнуло, світло блимнуло й пропало. Кімнату оповила темрява. Лесик кинувся на ліжко та з головою накрився ковдрою.
Лежав й боявся дихати. Мелодія спинилася і на будинок опустилася всепоглинаюча тиша. Лесик чув власне дихання та калатання сердечка…
Деякий час нічого не відбувалося і ставало задушливо. Лесик обережно відтулив краєчок ковдри та вистромив носика. З насолодою втягнув свіже повітря: «Той, хто живе під ліжком не зможе мене дістати, якщо я дихатиму через цю щілинку».
Минуло ще трохи часу і Лесик, якому набридло боятися, наважився відкинути ковдру та сісти на ліжку. На небі виплив повний місяць, світло якого пробилося скрізь щілину в фіранках.
Лесик окинув поглядом кімнату: машина зиркала на нього очиськами-фарами, жаба готувалася вирости, і йому знову зробилося моторошно, але лізти під ковдру не хотілося. Він обережно посунувся до краю ліжка та повільно спустив ноги, як раптом, його схопили ціпки холодні пальці.
− Попався!
− А-а-а-а-а, − заволав Лесик. Він узявся своїми гарячими долоньками за холодні руки, щосили намагаючись їх відчепити.
− Не дряпайся, боляче, − пропищало з-під ліжка, і Лесик на секунду онімів здивований.
− Відпусти мене, − страх зникав й натомість приходила цікавість.
− Якщо відпущу, знову сховаєшся, а я хочу подружитися, − голос був писклявий, немов у Даринки, тільки трішечки доросліший.
− Ти хто така?
− От тобі все відразу й скажи. Пообіцяй, що не ховатимешся під ковдру…
− Добре, якщо не потягнеш мене у морок.
− Який ще морок? – голос здавався здивованим.
− У морок, який під ліжком.
− Тю, насмішив, − хмикнув голос, − тут немає мороку, тільки пилюка, машинка без колеса та твоя дірява шкарпетка. Заспокойся, нікуди я тебе не потягну. Та ти й не помістишся, бач який дебелий вимахав на маминих котлетках.
− Тоді навіщо хапала за ноги?
− А як тебе було ще упіймати? Ти ж ховаєшся постійно, а нам − темничатам, під ковдру залазити зась.
− То ти темничатко?
− Мене звуть – Алім.
Лесик встав і пальці істоти розчепилися, але на нозі ще відчувався її холодний дотик. Присів, зазираючи під ліжко, й нічого не побачив, тож пішов до вікна та відкрив фіранки. У будинках сусідів не світилося й він здогадався, що знову від налиплого снігу обірвалися дроти, і їхнє село залишилося без електрики.
− Вилазь, я тебе не бачу.
З-під ліжка висунулася маленька голівка, а згодом і вся істота. Вона нагадувала Даринчину ляльку. Такі ж густі дрібні кучері, коротенька суконька, білі, немов воскові, ручки та ніжки. Він вже не мав сумнівів, що це – дівчинка. Вона з цікавістю озиралася на всі боки.
− Так он як ти живеш. Я вперше вилізла, а раніше боялася, що ти мене образиш, чи шваброю будеш штурхати.
− Чому ти так вирішила?
− Ну, старші темничата різні історії оповідали.
− А де ви всі мешкаєте? − Лесик не відривав очей від Алім. В школі їм не розповідали про темничат, тож він відчував, що це якась важлива таємниця.
− По той бік, − Алім махнула рукою.
− По той бік чого?
− Не знаю. Коли засинаю, то опиняюся під твоїм ліжком, а раніше воно було моїм. Та зараз мені на нього залазити зась.
− Як твоїм? В цьому будинку до нас ніхто не жив, мама казала, що вони з татом його будували, і ще дідусь допомагав.
− То ти не пам’ятаєш, − в голосі Алім пробринів смуток.
Лесик наблизився, сів навпочіпки й зазираючи в її очі. Вони були схожі на лялькові, такі ж скляні та позбавлені глибини. Йому знову зробилося моторошно, щоб опанувати себе торкнувся маленької руки. Вона була дуже холодна і немов би зроблена зі щільної гуми.
Алім кілька секунд мовчала, а тоді поглянула на Лесика.
− Я колись була твоєю старшою сестрою. Мене звали − Міла, − Лесик почав обережно задкувати, йому робилося не по собі, але Алім не ворушилася. Вона прямо дивилася на хлопчика блискучими ляльковими очима. – Так і знала, що злякаєшся, бо ще маленький. Я померла, коли була трохи старша за Даринку. Ти тоді тільки народився. Та не дивися на мене, наче привид побачив. Я нічого тобі не зроблю, – Алім простягнула руку… Знову пролунало: «Джингл бел.. джингл бел…» − і Лесик здригнувся.
− Що це? − здивована Алім прислухалася.
− Не знаю. Це в кімнаті сестри грає, − Лесик запнувся й відразу додав: − Даринки.
− Ну, Даринку я ще не бачила. Цікаво, чи схожа на мене?
− Зараз ти виглядаєш як велика лялька, тож не зможу тобі відповісти напевне.
− А ходімо туди де музика, − Алім не чекаючи побігла до дверей та вислизнула в коридор. Лесик подався слідом. Вони пройшли в Даринчину кімнату, прямуючи на звук. Посередині столу лежав старий татів телефон.
− Так це будильник спрацьовував! − радісно вигукнув Лесик. Він побачив, що навколо немає нічого страшного і все можна пояснити, крім темничатка, яке з цікавістю розглядало кімнату його сестрички.
− А можна тебе запитати, − Лесик завагався, − як то помирати?
Алім закинула голову і весело засміялася, ніби він розповів якийсь дотепний жарт.
− Всі живі бояться смерті, але її немає. Просто переходиш на інший бік. Тобі боляче проходити у двері?
− Ні, − Лесик спантеличився. − Але буває страшно, коли за дверима темно і невідомо, що чекає.
− От, і коли помираєш, наче проходиш у двері – страшно, але не боляче.

***

Алім гралася ляльками своєї молодшої сестри, а Лесик з цікавістю спостерігав за нею. Поступово він долучився і не помітив, як за розвагою сплив час.
− Лесику, Лесику, синочок, де ти?
Алім підхопилася, широко розплющила й без того великі очі, і стрімголов шугнула до Лесикової кімнати.
− Мамо, я тут, − відгукнувся хлопчик.
− Як ти, бідненький, сам, ще й без світла? − мама обійняла синочка міцно притискаючи до грудей. Тобі вже час спати. Ходімо я тебе покладу.

***
Лесик лежав під ковдрою й поступово зігрівався, граючись з Алім він не помітив, як сильно змерз. Мама була поруч і він почувався у безпеці, проте думки поверталися до темничатка. Нарешті не витримав і наважився розповісти все, що відбулося цього вечора.
Мама слухала, час від часу киваючи головою. Коли Лесик закінчив говорити, вона погладила його по голівці та поцілувала в лобик. В цей момент відновили лінію електропередачі й засвітилася люстра на стелі. Мама та синок заблимали очима, які поступово звикали до яскравого світла.
− Любий, ти, мабуть, заснув, коли лежав сховавшись під ковдрою, і тобі наснився кошмар, бувають дуже реалістичні сни.
− Але ж, мамо, я бачив Алім так само чітко, як тебе зараз.
Мама підвелася:
− Ну-бо, пошукаємо твою Алім. Вставай. − Лесик підвівся й Мама потягнула ліжечко. Воно легко відсунулося вбік. – Сходи по віник, тут купа пилюки, й твоя стара шкарпетка, і машинка, яку торік згубив, а от дівчат-ляльок немає.
Лесик слухняно поспішив за віником.
Мама навела порядок, поставила ліжко на місце й знову вклала Лесика. На прощання поцілувала та перехрестила синочка, побажавши: «На добраніч».
Переконавшись, що щільно зачинила двері, мама дістала телефон й набрала номер: «Отець, Олексій, вона знову з’явилася, тепер в образі ляльки. Ви посвятите нам завтра хату?»
Тим часом Лесик підсунувся до краєчка ліжка і звісив ручку. Він хотів, щоб сестричка знала, що він чекає на неї.

Монстри з бібліотеки

Віка давно підозрювала: у шкільній бібліотеці щось відбувається. Вона приходила туди мало не щодня, бо багато читала. Але цього разу навідалася з іншої причини. Книга, яку вона взяла напередодні, була напівпорожня. Тобто сторінки є, навіть смішні чорно-білі малюнки на місці, а от текст лише до половини.
Учора Віка влаштувалася у своїй кімнаті, щоб почитати. Вона мала спеціально обладнаний куточок. Її мама полюбляла антикварні меблі й придбала в місцевій крамничці вінтажних речей зручне крісло й торшер. А Віка виграла в ярмарковій лотереї м’який картатий плед. Тож вона щовечора сідала в крісло, закутувалася у плед, підтягувала до себе журнальний столик і обов’язково заварювала трав’яний чай.
Щоправда, спершу чай був надто гарячий, щоб пити, а потім вона так поринала в книгу, що забувала про все і пила його вже охололим.

Вчора почала читати про захопливі пригоди дівчинки в дивній країні Мрійляндії. Але, коли добралася до середини книжки, історія неочікувано обірвалася. Сторіночки були пусті.
Віка прийшла до бібліотеки не просто так, а щоб розібратися, що ж сталося.
Прочинила двері й завмерла на порозі. Всередині було так тихо, ніби заховала голову під подушку. Пахло книгами й хвоєю. У кутку блищала золотими іграшками ялинка.


Дівчинка пройшла всередину, прислухалася, озирнулася. Нікого. Чудово! Бібліотекою займалася нова вчителька біології, яка, певно, ще не повернулася з уроку.
Віка ковзнула між шафами. Раптом їй здалося, що пролунав якийсь дивний шурхітливий звук. Рвучко озирнулася. До ніг впала товста книга. Вона підняла її, обережно огледіла й розгорнула. Пусто! На пожовклих від часу сторінках жодної літерки. Немов хтось витер текст гумкою. Минулого разу Віці теж чулися шурхітливі звуки, і позаминулого, але тоді в приміщенні була Алла Іванівна, так звали бібліотекарку, й інші діти, тож могло і вчутися. Але зараз вона сама.
Віка завмерла й нашорошила вуха. Від дальньої шафи з підручниками, почувся шурхітливий звук. Навшпиньках, дівчинка підкралася ближче. Шаруділо в підручнику з фізики. Простягнула руку, схопила, хутко розгорнула… а там Дивина! Крихітні істоти, схожі на м’ячі, чи швидше на ротатих колобків, ковтали літерки одну за одною.
— Ви що таке робите?! — гримнула на них Віка.

Колобки, їх було троє, завмерли й витріщили на неї банькаті очиська. Тоді один із них кинувся навтьоки, а інші покотилися слідом.
— Стійте, кому кажу! — Віка згребла колобків у долоні.
— Ой! Ой! Відпусти! — почулися злякані вигуки.
Дівчинка підбігла до столу бібліотекарки. Озернулася Побачила пластиковий лоточок, що стояв на тумбі поряд столу. Алла Іванівна приносила в ньому бутерброди. Віка відкрила кришку і струсила туди колобків. Полегшено видихнула, бо трохи боялася, щоб вони її не вкусили. Коли вони роззявляли пащу — виглядало страшно.
Щоб полонені не втекли, вона хотіла накрити лоток кришкою, але зрозуміла, що вони й так не можуть вибратися. Стінки пластикової посудини були надто слизькими, щоб круглобокі істоти по них викотитилися геть. Тож відклала кришку вбік.
— Раз ви можете говорити, то поясніть, що таке з книжками коїте.
— Та ми цеє, теє… — спробував відповісти найпрудкіший колобок.
— Що цеє-теє? — Віка вперла руки в боки, бо почувалася дуже сердитою.
— Ми невинні. Це все Матвій.
Віка почула ім’я однокласника, якого самотужки виховував тато. Хлопчик був непосидючий, веселий й постійно вигадував якусь шкоду. Вона насторожилася. Якщо Матвій доклав руки, то що завгодно могло трапитися.
— То що Матвій?
— Він нас…
У цей момент із коридору почав лунати звук кроків. Це високі підбори Алли Олексіївни відстукували паркетом. Віка схопила лоток і сховалася під стіл. Про всяк випадок накрила полонених кришкою, щоб не шуміли. Бібліотекарка пройшла кімнатою, полила квіти, поправила золоту кульку на ялинці й дістала телефон.
— Так, усе добре. Тільки діти не ходять до бібліотеки. Я так стараюся, ялинку гарну поставила, книжки намагаюся цікаві роздобути… Що ще треба?
Віка хотіла сказати, що вона ходить до бібліотеки із задоволенням, але ж не будеш вигукувати з-під столу. Тим часом Алла Іванівна продовжувала розмову:
— Я ж цього року не просто ялинку поставила, а й чарівні кульки купила. Принаймні бабуся, яка мені їх продала, так сказала.
Певно, співрозмовниця засумнівалася, що кульки чарівні. Бо бібліотекарка знов зітхнула:
— А я от вірю в чудо, особливо напередодні Різдва. І коли ця бабуся постукала у двері квартири й сказала: «Купи, дитино, мої чарівні кульки»,- я повірила і придбала всю коробку. Така ось дивачка.
Співрозмовниця, мабуть, спитала, якого чуда чекає Алла Іванівна, бо та якось притишила голос і майже прошепотіла: «Хочу зустріти кохання». Віці стало незручно, що вона почула чуже бажання. Подумала, що вчителі їй завжди вважалися якимось, трохи інакшими, ніж звичайні люди, піднесеними, а бібліотекарка взагалі богиня, бо мешкає в царстві книг. А виявилося в неї така проста мрія.
Алла Іванівна ще трохи поговорила, пролунав дзвоник і вона поспішила на урок. Віка залишилася сама. Вилізла з-під столу й підійшла до ялинки. Золоті кульки виблискували, ніби підморгуючи. Зловила своє відображення. Воно викривилося і вийшло, що найбільшу площу займає рот. А якщо його ще й розтулити, то він, взагалі, величезний.
— Гей, ти нас випустити збираєшся?! — почулося з лотка, про який Віка майже забулася. Колобкам набридло там сидіти, і вони почали кататися і штурхатися.
— Цікаво, якими чарами володіють ці кульки? — Віка не звертала уваги на полонених.
І раптом одна з кульок захиталася й у ній, як у крихітному телевізорі, з’явилося зображення. Там була вже не Віка, а Матвій. Він стояв уперши руки в боки перед ялинкою і кривлявся. Роззявив рот і вийшло щось страшненьке й банькате.
— Матвію, ці кульки чарівні. Загадай бажання, — почувся голос Алли Іванівни.
Віка озирнулася, бо не відразу здогадалася, що він лунає з кульки.
— Зараз, як загадаю! — пхикнув Матвій. — Хочу, щоб з’явився буквожер і з’їв усі літери в книжках. Ні, три буквожери, — скривив страшне обличчя і пирснув зі сміху.
Віка відкрила лоток:
— Так от ви звідки взялися.
Колобки усміхнулися своїми величезними ротами:
— Бачиш, ми чарівні кульки, просто хтось загадав дурне бажання.
— Але ж, як це виправити. Не можна нищити книги!
— Треба, щоб Матвій загадав інше бажання, — подумавши сказав найспритніший колобок.

***

Віка поспішала, але коли опинилася в коридорі, зрозуміла, що всі на уроці, а вона прогулює. Довелося зайти в клас, перепросити й сісти на своє місце. Замість того, щоб думати про математику, вона вигадувала план, як бути з Матвієм.
Нарешті пролунав дзвоник. Віка встала й рішуче підійшла до однокласника.
— Пішли.
— Я додому. Мене тато чекає, — буркнув Матвій, скидаючи підручники в рюкзак.
— Ні, спершу зі мною, тоді додому. Це дуже важливо.
Він недовірливо глянув з-під лоба, але пішов за дівчинкою. Надто вже цікаво було, що ж вона вигадала.
Піднялися на третій поверх, де розташовувалася бібліотека. Віка штовхнула двері.
— Тю, ти мене в читалку покликала, — Матвій уже хотів піти геть, але Віка ухопила його за руку. Затягнула всередину.
На щастя, Алли Іванівни не було.
— Іди сюди, — Віка підвела Матвія до ялинки, відкрила лоток із колобками. — Це буквожери, яких ти створив. Бо загадав таке дурне бажання. Тепер вони нищать книги. Нищили, але я їх упіймала.
— Оце так! — а покажи, як вони це роблять. — А ми можемо їх у клас запустити, щоб усі підручники захавали?
— Ні, — відрубала Віка. — Зараз ти подивишся в кульку й загадаєш бажання, щоб буквожери знов перетворилися на ялинкові іграшки.
— З чого б це?
— З того б це. Бо більше не дам матешу списувати, зрозумів, — насідала Віка.
— Ну, ок. Хочу, щоб бук-во-же-ри ста-ли куль-ка-ми. Задоволена? — показав язика. — А ти щось загадала? Мабуть, товстезну книгу, — фиркнув зневажливо.
— Не вгадав. Я хочу, щоб Алла Іванівна зустріла кохання.
— Оце вигадала…
Матвій хотів сказати ще щось, але двері відчинилися і до бібліотеки зайшла Алла Іванівна. Діти разом озирнулися.
— Що, правда ж, гарна ялинка? — спитала підморгуючи.
Діти закивали головами, ніби песики в китайському магазині. Вони швидко вигадували, як пояснити, що тут роблять.
— А ось ти де! — почулося з дверей. Там стояв тато Матвія. — Шукав скрізь, а про бібліотеку не подумав, — його очі зустрілися з очима Алли Іванівни, й вона раптом почервоніла, а за кілька секунд і він теж.
— Я це ееее… книгу хотів узяти, — сказав Матвій і кинувся до полиць.
Віка здивовано дивилася на пустий лоток, який тримала у руках і на три нові кульки на ялинці й думала: «От коли вони встигли?»
Тато Матвія ніяково усміхнувся:
— Це так дивно, що мій син вирішив щось почитати. Це варто відсвяткувати. Віко, пані бібліотекарко, що, як ми зараз усі разом зайдемо до кав’ярні й замовимо щось смачненьке. Сину, ти вже обрав щось почитати?
Матвій вийшов з-за полиць із книгою. Вона мала загадкову назву «Мандрівний вітер». Віка зателефонувала мамі, щоб попередити, що затримається, і всі разом попростували до найближчої кав’ярні. У бібліотеці було тихо, лише золоті кульки погойдувалися на ялинкових вітах, а у гарненькому будиночку, десь у казковій країні, усміхалася одна дуже незвичайна бабуся.

Made with