Дякую за відгук!
Тієї зоряної ночі ніхто не спав. Плем’я Вовків з’юрмилося біля загального вогнища й із нетерпінням чекало народження дитини, щоб привітати вождя та принести дари богам.
— Це дитя стане великим воїном та очолить наше плем’я! — проголошував шаман, і його обличчя, осяяне вогнем, випромінювало впевненість. — А чи зможе воно боронити наші землі? — спитала одна з жінок. — А чи зможе протистояти племені Зубрів? — цікавилася інша. — Зірки кажуть, цей хлопчик буде великим правителем, — віщав шаман. Неподалік затягнув свою моторошну пісню вовк, і до нього долучилася зграя. — Це знак, — першим кинувся навколішки шаман, і решта членів племені опустилися навколішки та схилили голови, слухаючи пісню тотемних звірів. Коли виття стихло, люди побачили, що з печери виходить вождь, тримаючи на руках немовля. Гордий та сильний, він потупився та уникав дивитися на свій народ. — Це дівчинка. Озерна Лілія, — промовив, розвернувся та швидко пішов назад до печери. Біля багаття повисла тяжка тиша. Дівчинка не може стати наступним вождем племені, а це означає, що пророцтва шамана не забудуться й обіцяного великого воїна їм ще довго чекати. *** Минуло вісім років. Вождь постарів і Лілія стала його єдиною розрадою. Вона зростала спритною веселою дівчинкою, з личком білим, немов пелюстки квітки, на честь, якої її назвали. Поки інші дівчатка збирали рослини, ягоди та гриби, Лілія шукала пригод у компанії хлопчаків, які хоч і зиркали на неї з-під лоба, але прогнати доньку вождя не наважувалися. Лілія навчилася стріляти з лука, ставити пастки на пташок, ловити рибу, читати сліди та розпізнавати знаки. Старий шаман вчив її своєї мудрості. Вони часто сиділи вечорами та малювали знаки вуглинкою на стінах печери, рахували накреслені палички та складали зоряні мапи.
Одного разу Лілія взяла свій гарпун та вирушила на риболовлю. Їй ніколи не забороняли ходити там, де заманеться, лише суворо наказували не переходити на територію Зубрів. Річка слугувала кордоном, щоб дістатися сусіднього племені, потрібно було подолати бурхливу течію. Стояло спекотне літо, і коли Лілія дісталася річки, вирішила спершу скупатися. Зняла одяг, кинула його на березі та залізла в прохолодну воду. Було приємно колихатися на прозорій водичці й уявляти себе блискучою рибкою. Лілія не відразу помітила, що на пляжі з’явився чужинець — хлопчик її віку.
— Гей, ти хто такий?! — Сокіл. — Який же ти Сокіл, ти ж хлопчик? — Ліля недовірливо глянула на співрозмовника. — Це моє ім’я, — насупився той. — А ти ж хто така? — Лілія. — То ти квітка? — він розвеселився. — Виходить, що так. Купаймося. Вода чудова.
Хлопчик трохи повагався, а тоді скинув свою спідницю зі шкіри гепарда та шубовснув у воду, здіймаючи купу бризок. Весела гра у воді так сподобалася дітям, що вони незчулися, як замерзли. Коли в обох посиніли губи, а зуби почали вистукувати дріб, зрозуміли, пора вилазити. На березі ніяк не вдавалося зігрітися, тож довелося стрибати та бігати, доки не зігрілися. За іграми та забавками непомітно минув день.
— Ти завтра прийдеш сюди гратися? — Лілії дуже хотілося ще побачити нового знайомого. — Обов’язково. Але не прийду, а припливу. Там в очереті мій човник, я сам його змайстрував, — Сокіл махнув рукою вбік. — Ти з того берегу? — Ліля звузила, очі вдивляючись у засмагле обличчя Сокола. — Так. — То, ти Зубр? — Угу, — Сокіл почав розуміти, до чого вона веде, але Лілія раптом мовила примирливо: — Ну, і нічого страшного, що з Зубрів. З тобою весело й ти не цураєшся мене, як наші хлопчаки. Припливай завтра, знову будемо бавитися. Наступного дня Сокіл із самісінького ранку чекав на Лілію. — Ти довго спиш. — весело підморгнув дівчинці, — я вже встиг наловити риби й розкласти багаття. — Ура! Після купання будемо снідати, — Лілія поспішала шубовснути у воду, але Сокіл її затримав. — Зажди, маю для тебе подарунок. Дістав із мішечка з речами гладкий жовтий камінець з дірочкою та тонкий шкіряний шнурок. Змайструвавши підвіску, вдягнув її на шийку Лілії та відступивши на крок помилувався своєю роботою. — Це оберіг мого племені, тепер ніхто не зможе тебе образити. *** Діти щодня зустрічалися на пляжі, і Лілія тішилася, що має справжнього друга. Вона нікому не розповідала своєї таємниці, але хлопчаки в їхньому племені помітили, що донька вождя перемінилася. Раніше вона часто крутилася біля них, ув’язувалася на полювання, а тепер стала пропадати десь цілими днями. Старший із них простежив за Лілією. Повернувшись, розповів вождеві про чужого хлопчика, з яким грається його донька. Вождь відправив кілька чоловіків на берег річки.
Лілія та Сокіл сиділи на товстій колоді, кидали камінці у воду та говорили. Сокіл саме розповідав про традиції Зубрів. Діти не почули, як до них підкралися чоловіки. Вони схопили Сокола. Лілія закричала та сміливо кинулася на високого дужого чоловіка, але той тільки засміявся, перекинув її через голову та поставив на колоду. — Не заважай, цей Зубр наша здобич. Лілія стояла та дивилася, як вели її друга, і сльози струмками стікали по її щоках. Дівчинка стиснула подарунок-оберіг у долонці: — Тримайся, Соколе, я тебе не полишу. *** Полоненого посадовили в плетену з лози клітку, яку встановили на майдані посеред селища. Люди раділи, що мають заручника з Зубрів. Вони наближалися, тикали в нього пальцями, показували дітям. Сокіл сидів похнюплений та не бажав відповідати на жодні запитання. Ліля не знаходила собі місця і вночі прокралася на майдан. Поруч клітки дрімав вартовий. — Соколе, — погукала тихо, — Соколе, друже.
Охоронець розтулив очі. — А ну геть звідси. Вождь заборонив тебе підпускати до полоненого. — Але ж він мій друг… — Він із Зубрів. — Але чому Зубри наші вороги? — Бо так було завжди. Мій батько казав, що вони вороги, мій дід казав, що вони вороги… — Але ж ми навіть ніколи не воювали з ними. Охоронець спершу замислився, а тоді розізлився: — Геть звідси, сказано вороги, значить вороги… Будеш вештатися, як гепну, — й у підтвердження власних слів перекинув із руки в руку тяжку дерев’яну довбню із шипами на кінці. Лілія повісила голову та понуро пішла до лісу. Минуло кілька днів. Вона змарніла, не хотіла їсти та гратися і все блукала поряд майдану, поки не наважилася на рішучий крок. *** Переконавшись, що за нею ніхто не стежить, Ліля прибігла до річки та відшукала в очереті малесенький невміло зроблений човник Сокола, який чудом тримався на воді. Вона ще ніколи не плавала на човні, але розмірковувати над цим не мала часу. Рішуче забралася всередину та відштовхнулася ногою від берега. Хиткий човник гойднувся та повільно поплив за течією. На дні лежало весельце. Ліля взяла його до рук і спробувала відгребти далі від берега. Човник попрямував до середини, його швидко зносило течією і вже зникли обриси знайомого пляжу. Лілія не знала, що потрібно щосили вигрібати, бо далі розташовуються небезпечні пороги. Сильна бурхлива річка несла хитке судно прямо на них, туди, де вода із шумом перекочувалася через великі кам’яні валуни. Ліля побачила, що зараз човник налетить на каміння й розіб’ється й узялася щосили вигрібати, але їй не вистачало сили та вміння. Вона боролася із течією, що несла до неминучої загибелі.
«Трісь, — репнула одна з дощок, — трісь, — розкололася друга». Човник вдарився об каміння та почав розвалюватися. З останніх сил намагалася Лілія утриматися, але шубовснула у воду. Її перекрутило та понесло. Вона здіймала голову, хапала повітря, хвилі накривали, закручували й підкидали її, граючись, немов м’ячем.
Найстрашніше чекало попереду, там, де річка обривалася височезним водоспадом, що ревів: «До мене пливи Лілія, до мене…» Чуючи той страшний голос, з подвійною силою вигрібала й боролася зі швидкою течією, кілька разів вдарилася об каміння, але старання були недаремними. Вона поступово наблизилася до берега й коли до водоспаду залишалося з десяток метрів, вхопилася за колоду, що лежала у воді.
Зачепившись, повільно поповзла по стовбуру в бік берега. Колода захиталася й почала сковзати у воду, чим ближче Лілія добиралася до краю, тим сильніше сповзала колода. Зрештою, колода зірвалася та попливла, але Ліля була вже біля берега, тож відпустила деревину і зробивши з останніх сил кілька гребків, опинилася на мілині. Втомлена та обдряпана, Лілія впала на вузьку смужку пологого берега та намагалася віддихатися. Берег був крутим, і Лілії довелося дертися наверх глиняною кручею, хапаючись за коріння дерев. *** Жінки племені Зубрів повертаючись додому з повними кошиками грибів побачили чужу дівчинку. З її волосся стікала вода, а одяг був замурзаний глиною. Незнайомка зняла із шиї мотузок, на якому висів шматочок бурштину — каменю, що вважався магічним у їхньому племені. — Відведіть мене до вождя. Я друг Сокола, — сміливо промовила Лілія. — У нас немає вождя, але є королева. Ідемо.
Жінки ще раз поглянули на камінець і повели її в селище. Зубри жили в невисоких хатинках, накритих соломою, які кільцем оточували хижу королеви. Поява чужинки викликала цікавість. Люди юрмилися та шепотілися між собою. Дівчинку завели в один із будиночків, відмили, перевдягнули та дали гарячого узвару. Коли вона відігрілася та заспокоїлася, висока огрядна жінка в намистах із кольорових камінців, почала її розпитувати. Лілія розповіла про Вовків, про їхнє життя, свою дружбу із Соколом та пригоди на річці. *** Після того, як зникла Лілія, вождь не знаходив собі місця. Чоловіки племені Вовків обшукали ліс поряд селища, але слідів дівчинки не знайшли. Ввечері всі зібралися на віче біля вогнища. Вождь став по центру та обвів присутніх тяжким суворим поглядом. — Спершу моя донька вештається з цим хлопчаком, — махнув у бік клітки, у якій сидів понурий Сокіл. — Тепер вона взагалі зникла. Я вважаю, що це підступний план Зубрів. Ми мусимо на них напасти.
— Так! Так! — залунало з усіх боків, — Нападемо, покажемо їм! Присутні так захопилися, що не помітили, як до них наблизилася делегація: попереду йшла Лілія, тримаючи за руку жінку в намистах, за ними троє чоловіків. Вони зупинилися на відстані кількох кроків і дочекалися, коли всі члени племен Вовків помітять їх. — Ми прийшли з миром, — жінка підняла руку, її супутники повторили цей жест. Люди розступилися, даючи дорогу. Незнайомці та Лілія пройшли до вогнища та вклонилися вождеві.
— Тато, ці люди мене врятували. Це — королева племені Зубрів, — дівчинка вказала на жінку в намисті. — Сокіл, хлопчик якого ти тримаєш у клітці, її син. Випусти його, і ми зможемо всі разом поговорити. *** Перемовини тривали п’яту годину поспіль. Королева Зубрів розповіла про їхній уклад, життя, правила, і, як дуже засмутилася, коли в неї народився хлопчик, бо в їхньому племені лише дівчатка стають королевами. Втомлена Лілія заснула, поклавши голову на коліна вождеві, поряд, тримаючи її за руку, заснув Сокіл. Вождь та королева все говорили та говорили. Вони зрозуміли, що їм немає за що воювати, а добре сусідство дає набагато більше переваг, ніж ворогування. Їхню розмову слухав усміхаючись шаман, він знав, що його пророкування збудуться.
З того часу два племені жили мирно та допомагали одне одному. Більше ніхто не забороняв Лілії та Соколу гратися разом, і діти були щасливі. А коли зі сходу прийшла Чорна Орда, Зубри та Вовки разом змогли дати відсіч.
Сонячного дня на прогулянці Назарчик смикнув тата за руку:
— Татку, ну коли вже ти мені купиш собаку? Або хом’ячка? Ну, хоч рибок ку-пи-и-и. — Ми вже про це говорили, — суворо поглянув тато. — Але я хочу! Хочу! — притупнув малюк ніжкою. — Гаразд, — тато взяв сина за руку та стрімко повів за собою. — Ми куди? Мали ж йти стрибати на батутах, — хлопчик ледве встигав за татовими кроками. Він розхвилювався, аж почервонів. — Батут зачекає, підемо до зоопарку.
Пройшли тінистою алеєю, обійшли дитячий майданчик, минули кілька житлових кварталів та опинилися в передмісті. Обабіч дороги тягнулися пустирі й поодинокі гаражі, схожі на будиночки гномів. Назарчик дивувався, бо це не було схоже на дорогу в зоопарк, де живуть тваринки, продається морозиво та грає весела музика. Спинилися перед фарбованими залізними воротами.
— А це точно зоопарк? — Назарчик із сумнівом дивився на високу хвірточку. — Так. Зоопарк покинутих тварин. До відвідувачів вийшла симпатична дівчина в окулярах: — Проходьте. Наші мешканці завжди раді гостям, — усміхнулася лагідно. На широкому подвір’ї скавчало, гавкало, нявчало та мекало. — Проведу вам невелику екскурсію, — привітна дівчина показала рукою на великий вольєр. — Тут мешкають дорослі собаки, яким не потрібне лікування. Назарчик побачив пуделя, болонку, кілька дворняжок і вгодованого рудого бульдога. — А що тут є хворі тварини? — Назарчик дуже не любив лікарні та все, що з ними пов’язано. — Всяке трапляється, — дівчина сумно зітхнула, — Люди заводять собачку, чи котика, граються з ними, поки маленькі, а тоді просто викидають на вулицю. Тому що тварина — це відповідальність. За нею потрібно прибирати, доглядати, вигулювати, дбати про їжу та щеплення. Назарчик потупив оченята. Зробилося нестерпно соромно за всіх тих людей, які образили тваринок.
— Ось поглянь. Це — Мурчик. Дівчина погладила невелике худе кошеня, яке терлося біля її ніг. Господарі залишили його на смітнику, а бідолаха вибіг на дорогу й потрапив під автомобіль. Добрі люди принесли Мурчика до нас. Наш ветеринар наклав гіпс на зламану лапку, і коли кісточки зростуться, малюк знову бігатиме.
Назарчик присів та погладив котика по шовковистій спинці, із жалем розглядаючи гіпс на маленькій лапці.
З-за рогу будинку вийшла чорна коза з білим сердечком на лобі. — Це наша улюблениця Марта.
— Невже, її теж господарі вигнали? — Ні. Марта жила з доброю бабусею, а коли старенької не стало, ми забрали її в притулок. Марта дає дуже корисне молочко нашим тваринам, — Назарчик обережно торкнувся гостреньких ріжків.
Поступово знайомилися з усіма мешканцями притулку. Дівчина розповідала їхні сумні історії. Назарчика вразила доля песика на прізвисько «Бульба». Його тримала молода пара, а коли в них народилася дитина, жінка вирішила, що собака зайва. Чоловік поклав Бульбу в мішок, приніс на озеро та скинув із мосту. Рибалка побачив, підплив на човні й виловив бідолаху. Це він так смішно назвав песика. Залишити його собі не міг, бо страждав на алергію, тож приніс до притулку. Назарчик уявляв, як стискалося маленьке серденько песика, коли він сидів у темному мішку й розумів, що має загинути.
— Татку, — несміливо погукав Назарчик, — А можна я приходитиму сюди гратися з Бульбою? Він такий милий та веселий, — хлопчик притиснув песика. — Ми можемо забрати його до себе, якщо пообіцяєш дбати про нього, прибирати, годувати, а не лишень гратися.
— Так! Так! — застрибав щасливий Назарчик. Додому поверталися втрьох. Бульба біг попереду та виляв хвостом, і на його мордочці світилося безмежне собаче щастя.
Серед пропахлої м’ятою та чебрецем нічної тиші, лунав глибокий проникний голос:— Стоїть на високогірному плато печерне місто. Його історія така ж древня, як земля. Бродять там привиди минулого, — смуглявий парубок підсвітив обличчя ліхтариком, від чого воно набуло втаємниченої зловісності.— Годі, Мурате, і так страшно, — Айла підсунулася ближче до багаття.Мурат працював вчителем історії в школі й вів краєзнавчий гурток. Щороку збирав охочих, і разом з ними вирушав в тижневий похід Кримськими горами. У таких мандрівках дозволяв називати себе на ім’я, а в шкільний час, лише Муратом Ібрагімовичем.— Ти зараз про Мангуп-Кале розповідаєш? — спитав Тимур, найстарший з дітлахів— Саме так, — Мурат кинув у вогонь невелику колоду, і в темне небо, немов тисячі світлячків, полетіли яскраві іскри. — Невже ви не чули історію про сміливу доньку вождя, яка врятувала своє плем’я?— Та вже вигадуй, Андерсен наш, — Тимур простромив палкою шматочок хліба та підняв над вогнем. — Ех, все натхнення спаплюжив, — показно образився Мурат. — Так не чесно, почав, а тепер мучиш. Будь-лас-ка, розкажи, — Лейла, найменша з невеликого загону, дивилася прохальними очима. — Будь-лас-ка, будь-лас-ка! — дітлахи заплескали в долоні. Вони знали, що Мурат найкращий у світі оповідач. Тому щовечора, не зважаючи на втому від довгих переходів, збиралися біля вогнища в очікуванні нової захопливої історії.— Тоді слухайте…Мурат відклав ліхтарик, вмостився зручніше, підкинув дров і почав розповідь.
***
Це сталося у ті часи, коли по землі бігали мамонти, а люди мешкали у печерах та носили замість одягу шкури тварин. На цих землях жило велике плем’я. Влітку його жінки збирали ягоди, гриби, коріння та трави, а чоловіки ловили рибу та полювали. Коли приходила зима, плем’я перебиралося жити до печер на горі Баба-кая. Зараз там покинуте місто, яке ми звемо Мангуп-Кале. Довгі коридори, повороти, заглиблення та окремі затишні кімнати, дозволяли всім зручно розміститися.Взимку надворі все ховалося під густим шаром снігу, а в печерах панували затишок та спокій. Люди плели сітки, шили одяг, робили гачки для риболовлі, різьбили фігурки з бивнів мамонтів, малювали на стінах, співали пісні та виглядали весну.Того року зима затягнулася. Донька вождя Зоря, з нетерпінням чекала, коли почне танути сніг, і батько дозволить спуститися з високогірного плато в долину. Якось прокинувшись серед ночі, вона виповзла з-під ковдри зі шкури буйвола й вийшла зі своєї печерки. Опинившись у головній печері побачила, що тато сидить, сперши кошлату голову на руки, і дивився у магічне око. Так звалося невелике озерце, наповнене чистою, прозорою водою.— Татусю, чому такий сумний, щось трапилося?Вождь підняв голову та поглянув на Зорю.— Зима ніяк не закінчиться. З’їмо всі припаси, й почнеться голод.— То може ми спустимося з плато та підемо на полювання? У нас є теплий одяг та міхові чоботи…— Ми ховаємося взимку в печерах не через те, що боїмося холоду. В цей час через наші землі кочує плем’я людожерів. Варто вийти, залишаться сліди на снігу, й вони швидко знайдуть поселення.— Але ж ми вміємо боронитися. В нас є стріли, списи, сокири…— Моя смілива дівчинка, — батько з ніжністю подивився на доню та обережно поправив кучеряве волосся. — Їх багато, дуже багато, незліченно. Нам не впоратися з таким ворогом. Ти йди спати. Завтра всі разом виконаємо танець богові сонця і, може, він подобріє й розтопить нарешті цей сніг.
***
— Слухай, Мурате, але мені не зрозуміло, чому ті людожери не могли їх знайти? — Тимур скептично дивився з-під насуплених брів.— Печерне місто знаходиться на плато, до нього веде дорога, але колись то була стежка, яку ще потрібно відшукати. Тож коли все засипало снігом, людожери не здогадувалися, що там хтось ховається. Завтра ми з вами піднімемось, і ви на власні очі переконаєтесь, яке це неприступне місце.Мурат обвів довгим поглядом зосереджені дитячі личка й продовжив оповідь.
***
Запаси племені зберігалися в окремій печерці. Зоря щодня заходила туди й бачила, як швидко зменшується кількість в’яленого м’яса, сушеної риби та овочів. Це позбавило її спокою та радості. Більше не хотілося малювати вуглинкою не стінах, чи гратися з рештою дітей.Одного ранку, коли всі зібралися на обід у великій печері, отримали лише по крихітному шматочку моркви. Зоря бачила, як татко сором’язливо ховає очі від свого народу.Печери мали безліч відгалужень, й одне з них вело до місця, яке називали «малим виходом». У цю вузьку діру між камінням могла пролізти лише дитина. Зоря іноді виповзала туди, щоб помилуватися чудовим краєвидом на долину. Цього разу вона тепло вдягнулася, узяла свій лук зі стрілами та вирішила самотужки піти на пошуки їжі.Проповзла навколішках й опинилася на природному балкончику. Радісно поглянула на сніг, що блищав на сонці, обережно зробила кілька кроків і застигла над кручею. Малий вихід вів на скелі з яких майже не можливо спуститися. Тому, навіть якби там залишилися сліди, піднятися вороги точно не змогли б. Цього року снігу випало так багато, що скельний спуск перетворився в довжелезну круту гірку. Зоря набрала повітря в легені, сіла розправивши спідничку зі шкіри гепарда і, немов на тарілці-льодянці, стрімголов полетіла вниз. Це було неймовірно захопливо. Сніг розлітався та іскрився, дівчинка закричала: «Еге-ге!» — і з розгону влетіла в замет.Відпльовуючись та витрушуючись, вибралася з кучугури, озирнулася довкола та пішла, намагаючись знайти шлях. Їй пощастило. Перед тим трапилася невелика відлига, і на снігу утворився товстий наст. Обережно ступаючи, могла йти й не провалюватися.За пів години опинилася біля річки, скутої льодом і засипаної товстим шаром снігу. Сподівалася, що зможе наловити риби, чи бодай попити води. Дійшовши зрозуміла, що її надіям не справдитися.Зоря вирішила перейти на протилежний берег і подивитися, що знаходиться там, де вона ніколи не бувала. Влітку потужну річку не наважувалися перепливати навіть дорослі.Вона дісталася до середини й усвідомила, що річка не повністю заледеніла. Найбурхливіша частина продовжувала з шумом нести свої темні води. Зоря зраділа й побігла до води, не розуміючи, що йде по кризі, а не по берегу. Вже майже діставшись краю, почула, як тихенько тріснуло, тоді ще. Звук посилився. Завмерла і відчула, як шмат криги зі страшним тріском відламався. Щоб втриматися, вона впала навколішки, і крижину понесло за течією.
***
Тимур з’їв підсмажений хліб та пішов до наметів у пошуках ще якоїсь їжі.— В нас є вічно голодний член племені. Вже на полювання подався, — тихенько сказав хтось з хлопців, й всі засміялися.Лейла дочекалася, поки вщухне сміх:— Якщо те, що ти оповідаєш, відбувалося в цих місцях, то де ж та потужна річка? Мурат замислено задивився на полум’я:— З тих часів багато що змінилося. Річка пересохла. Ми з вами проходили широку балку з невеликим потічком на дні. Це вона.— Та там і миша не втопиться! — Тимур повернувся з пакетом сухариків й зашарудів обгорткою.— Зараз так, а колись несла вона стрімкі води до Чорного моря. Якщо ви не проти, я продовжу, бо ще треба виспатися, завтра довгий день.
***
Зморена Зоря сиділа на льодовому кораблі й боялася поворухнутися. Один невірний крок, і вона зіслизне у крижану воду. Щоб не думати, куди її несе, згадувала тата, який, певно, не знаходить собі місця від хвилювання, і своє плем’я, приречене на голодну смерть.Раптом крижина влетіла у водоверть, закрутилася, захиталася, і Зоря не втримавшись, сповзла у воду. Почала щосили гамселити руками, намагаючись випливти, але водоверть затягувала. Підіймала голову, щоб ковтнути повітря, наповнити легені, але чим далі, тим важче вдавалося боротися зі стихією. Ще трохи, й піде на дно, втратить шанс на порятунок.Перед її запамороченою свідомістю виник образ тата. Вслухалася в його голос, який луною озвався в пам’яті: «Доню, колись мене затягнуло у водоверть, я мало не загинув, але врятувався. Головне пірнути глибше та пропливти під водою»Вдихнула, занурилась і попрямувала, розгрібаючи густу воду. Повітря закінчувалося, з останніх сил змушувала себе боротися. Відчувши, що її більше не крутить, піднялася над водою й попрямувала до берега. Обважнілий одяг тягнув на дно, але дівчинка відчайдушно борсалася. Мокра, замерзла, вибралася на берег й з відчаєм поглянула довкола. Сонце вже сідало, мороз посилювався, зуби відбивали дріб.Раптом Зоря почула потріскування гілок. Вона ходила на полювання з батьком і добре знала звуки лісу. Це була велика тварина. Зі страхом озирнулася. До неї, ламаючи гілля, прямував гігантський бурий ведмідь. Наблизившись, звір піднявся на задні лапи, відкрив свою величезну пащу, в якій стирчали білі гострі ікла, і заревів. Зоря не мала зброї, лук згубила, ще коли спускалася з гори. Злякана, незграбно позадкувала й упала, перечепившись за коріння.Кігтиста лапа замахнулася, і Зоря від жаху затулила обличчя руками. Коли відкрила, побачила, що на звіра ззаду хтось застрибнув. Незнайомець замахнувся й увіткнув в шию розлюченого ведмедя кам’яний ніж. Зі страшним риком тварина повалилася навколішки. Зоря схопила велику каменюку і з усієї сили опустила її на лахмату голову.— Тікаємо! — крикнув незнайомець, схопив розгублену Зорю за руку та потягнув за собою. Мчали щодуху, поки не оговтався й ще сильніше не розлютився поранений звір. Колючі кущі боляче били вітами по руках, запліталися ноги, липнув до тіла промерзлий одяг.
***
— А хіба ведмеді не впадають у сплячку? – Лейла підморгнула Муратові.— Ти розумна, звісно, взимку ведмеді сплять, але Зорі трапився шатун. Якщо ведмідь прокидається серед зими, то блукає лісом злий та голодний. Такі найнебезпечніші. — А до нас ведмідь не прийде? — Айла злякано подивилася на густі кущі довкола їхнього маленького табору.— Та які ведмеді, хіба заєць пробіжить, — Тимур засміявся.— Немає чого боятися, ведмедів майже не залишилося, а ті що є від людей переховуються якнайдалі. Та й багаття відлякує диких звірів.— А в торішньому поході я зустріла лисичку, — Лейла усміхнулася спогаду. Вона весь похід таємно підгодовувала руду хитрунку.— Мурате, а хіба з каміння можна зробити ніж? — Айла завжди прагнула точності в деталях.— Звісно. Якщо узяти якусь міцну породу, наприклад, сланець, чи кремній і заточити об інший камінь. У ті часи люди виготовляли кам’яні наконечники для списів, стріл та ножі. Звісно, що сучасні зручніші, але залізо ще не відкрили. Спершу здогадалися використовувати мідь, згодом бронзу, а вже потім залізо. Проте, то все винайшли значно пізніше. Але слухайте далі.
***
Прорвавшись крізь хащі, діти опинилися на галявині. Там стояла невелика дерев’яна хижа складена з колод та перев’язана сухою ліаною. Зайшли всередину. У кутку містилася складена з каміння грубка. Хлопець розпалив вогонь, який затишно затріщав, наповнюючи приміщення жовтавим світлом. Зоря простягнула закоцюблі, тремтячі пальці до тепла й відчула біль.— Роздягнися та замотатися в ці шкури, — простягнув пухнастий одяг. — Я — Серпанок, — вдарив себе в груди. Зоря придивилася до свого рятівника. Він виглядав на кілька років старшим за неї. Над його верхньою губою вже почали пробиватися тоненькі вуса. Волосся, заплетене в косу, майже сягало попереку. Люди її племені мали здебільшого темні очі, а він блакитні. Вони зачаровували незвичною променистістю.Серпанок приніс води, трохи овочів та в’ялене м'ясо. Їли мовчки, роздираючи зубами міцні волокна. Зоря відчула, яка вона голодна. Смачна вечеря примушувала кров швидше бігти венами, й дівчинка почала зігріватися.Раптово знадвору почулося шкрябання. Діти здригнулися й прислухалися. Звук посилився. Здавалося, хтось великий та дужий намагається продертися в хижу.— Що це? — прошепотіла Зоря.— Не знаю, — Серпанок підійшов до стіни, яка ходила ходором, й заглянув у шпарину.Зоря стиснулася від страху й подумала, що він сміливий, як її тато, не боїться йти туди, де небезпека.— Ти бачиш щось?— Надворі темно, але відчуваю запах, — повернувся до вогню. — Це ведмідь, я його поранив, і тепер він ще небезпечніший. Прийшов по нашому сліду.— Він нас з’їсть? Серпанок задер носа і пхикнув:— Нехай спробує. Ми маємо зброю, а стіни дуже міцні. Мій тато робив найкращі хижі в племені. Ведмідь, якийсь час намагався прорватися всередину, ревів, але поступово затих, і діти сподівалися, що пішов геть.— Ти сам живеш в цій хижі? — Зоря почала заспокоюватися й хотіла більше дізнатися про незнайомця.— Так. Моє плем’я перекочувало на узбережжя, а ми з батьком залишилися.Зоря насторожено озирнулася.— Батько хворів, тому не зміг піти з усіма. Кілька днів, як він помер.— Але ж як ти сам? Тут небезпечно, можуть з’їсти людожери.— Людожери? — хлопець здивовано підняв світлі брови. — Це хто такі?— Ну, вони приходять в наші краї, коли починається зима, й викрадають людей.— Справді, колись тут кочувала орда, яка могла нападати, але вони давно не з’являлися, тож боятися немає чого.— Це чудова новина! Я можу повернутися до батька та розказати, що тепер не треба всю зиму сидіти на плато, — очі Зорі засяяли радістю, але раптом вона похнюпилася: — але ж я дуже далеко, й не знаю дороги додому.— На дворі сутеніє. Ми ляжемо спати, а вранці вирушимо разом.
***
Мурат поглянув на наручний годинник. — Зовсім вас забалакав, а нам завтра рано вставати. Розходьтеся вже по наметах.— Але ж ми хочемо дослухати історію! — вигукнули діти.— До розв’язки ще далеко. Відпочинемо, а завтра знову зберемося біля багаття, і я обов’язково продовжу мою оповідь.Насуплені дітлахи розійшлися, й над табором запанувала тиха кримська ніч. Лише цикади виспівували на всі лади свої пісні, радіючи прохолоді.Вранці Мурат будив дітлахів, вмовляючи вчасно вийти з табору. Вони накривалися спальниками з головою, буркотіли й ніяк не хотіли підійматися. Втомившись, він став посеред галявини, склав руки на кшталт рупору та прокричав:— Підйом! Хто хоче побачити Мангуп-Кале, має за п’ять хвилин вийти з намету. Хто не встигне, чергуватиме в таборі, поки ми досліджуватимемо загадкове печерне місто. Погроза подіяла, і зовсім скоро невеликий загін прямував, потилиця в потилицю, в’юнкою стежкою. Чим крутішим ставав підйом, тим повільніше рухалися. Кілька разів спинялися, щоб вгамувати дихання.Нарешті дісталися кам’янистого, подекуди порослого деревами, плато. З нього відкривався казковий краєвид на долину. — Мурате, — несміливо позвала Лейла: — можна ми відпочинемо, а ти ще трохи розкажеш про пригоди Зорі.— Що ж, слухайте, — вмостився на поваленому дереві та замилувався широкою зеленою долиною.
***
Щойно з-за високих гір встало сонце, Зоря та Серпанок вийшли надвір. Після теплої хижі мороз здавався ще суворішим, але вдягнена в сухий теплий одяг Зоря почувалася захищено. Вона милувалася ніжно-рожевими снігом, що змінив свій колір під променями вранішнього сонця.Серпанок обійшов довкола хижі, роздивляючись чисельні сліди залишені ведмедем. Переконавшись, що звір зник, почав збиратися в дорогу.— Ми підемо на лижах. Я візьму батькові, а тобі дам мої.Дістав довгі стругані дощечки та мотузочки з жил тварин. Зоря здивовано на нього подивилася, бо ніколи такого не бачила.— Але ж це якісь деревинки. Як вони нам допоможуть?Серпанок примотав коротші дощечки до стоп дівчинки, а собі прикріпив довші. Узяв у руки дві палиці й показав як потрібно пересуватися. Спершу Зоря не могла втримати рівновагу та постійно падала. Поступово приловчилася й упіймала темп. Ковзаючи по лижні, яку для неї прокладав Серпанок, пересувалася досить швидко.За кілька годин зморившись, відпочивали на поваленому дереві. Серпанок оповідав про своє плем’я та його звичаї. Після обіду з-за дерев визирнула плато, але дорогу перегороджувала стрімка річка. Половина її, як і перед тим, стояла скута льодом. Діти мали перебратися через незамерзлу частину бурхливої води. Зоря злякалася, а що як раптом вони не зможуть переправитися, й вона ніколи не побачить тата та маму. Пішли вздовж річки, шукаючи найвужче місце. Через деякий час почали віддалятися від плато. Річка звузилась, але стала ще потужнішою. Вона гарчала, перекидалася, перекочувалась через гігантські валуни.Вечоріло, а зморені діти так і не знайшли спосіб переправитися.
***
— Але нам час йти. Бо не встигнемо повернутися до заходу сонця, і ви перетворитесь в здичавіле голодне плем’я, — Мурат підвівся.Попили води й рушили далі. Перед ними відкривалося плато Мангуп-Кале. Подекуди заросле лісом, а подекуди вільне. Мурат не вперше приводив сюди дітей. Знав найцікавіші печери та найпотаємніші схованки.Збоку від входу стояла каса. Згорблений дідусь у вицвілій камуфляжній куртці продав квитки.— Уявляєте, колись це місце переховувало ціле плем’я, а тепер музей для входу в який потрібен рожевий папірець, — Айлі здавалося, що це дивно. Вона надто ясно уявляла життя тих людей і внутрішньо чекала на зустріч із Зорею та Серпанком.— Це місце багато кого переховувало. Люди завжди використовували плато, як фортецю. Поглянь, оці мури хоча й напівзруйновані, проте колись слугували брамою, — Мурат показав на в’їзні ворота, прикрашені візерунками в арабському стилі. Це стратегічна точка — зручно жити, бо порода м’яка і легко видовбати печеру-хату. Зручно боронитися, бо на підвищенні й у ворога менше шансів напасти непоміченим. Та й дертися вгору на п’ятсот метрів і ще й стріляти не легко. Діти дивувалися тому, як багато збереглося від життя пращурів. Мурат розповідав про призначення різних печер. Здавалося, він знає все на світі. Набродившись руїнами, сфотографувавшись в кожній печерці, знайшовши кілька підземних ходів, стомлені та голодні, діти спустилися в табір. Ще одну ніч мали провести на цьому місці, щоб на ранок вирушити далі за маршрутом. Коли всі поїли та відпочили, Мурат продовжив оповідь.
***
Нарешті мандрівникам пощастило. Вони дісталися місця в якому через буревій, повалені дерева утворили щось на кшталт містка. Обледенілі колоди лежали як попало. В деяких місцях природний місток ховався під водою, в деяких заломлювався і тягнувся в небо чорними кривими гілками.— Спробуємо перебратися?Зоря з сумнівів оглядала це нагромадження. Вона пригадала, як страшно та холодно у воді й завагалася. Серпанок помітив її сумніви й, ставши навколішки, поповз першим. Крикнув, щоб прямувала слідом, але річка заглушала голос. Зоря не відразу помітила, що до неї наближається ведмідь. Він йшов по лижні й нарешті наздогнав. Голодний, поранений та злий, звір зрозумів, що вони можуть втекти й побіг щодуху. Зоря на колінах, чіпляючись за гілки та стовбури, поповзла слідом за Серпанком. Гурчала перекочуючись крижана вода, підвивав колючий вітер, руки та ноги сковзалися, але вона з усіх сил чіплялася та рухалася вперед. Серпанок дістався криги й зістрибнув з колод. Озирнувшись, побачив що Зоря вже перетнула середину, але ведмідь наздоганяє. Звір рухався швидше та вправніше. Серпанок відламав гостру довгу гілку і приготувався зустріти ворога. Ведмідь загріб лапою, намагаючись вдарити Зорю, але вона вже зістрибнула на твердий лід та кинулася за спину Серпанка. Хлопець стояв, виставивши перед собою дерев’яний спис. Ведмідь ощирився та приготувався напасти. Він відчував, що нарешті перемагає. Роззявив свою величезну пащу, голосно заревів і захитався. Йому в голову, одна за одною, летіли стріли.
***
— Бідолашний ведмедик, — Айла склала ручки й зажурилася.— Так він би розірвав дітей, — зауважила Лейла.— Тоді людям доводилося виживати, вони не могли дозволити собі жалість. Це зараз ви бачите м'ясо лише шматочками в магазині, а раніше діти полювали, — Мурат згадав, що його дід тримав кіз, і він бачив, як їх забивають. Тоді подовгу плакав, ховаючись по закутках.— Мурате, розповідай, будь ласка, далі, — Лейла розлила трав’яний чай по залізних кухлях.Раптом кущі захиталися, і там щось страхітливо заревіло. Діти з виском позіскакували на ноги. Тупочучи та розмахуючи гілками, вийшов Тимур:— Злякалися? — засміявся, — не шкода тепер ведмедів? — Узявся ламати дрова і підкидати до багаття.
***
На темне небо викотилася жовтобока луна. Її світло відбивалося від снігу, і втомлені діти завмерли, споглядаючи мертвого ведмедя. До них підійшов невеликий мисливський загін.— Тату! — Зоря з криком кинулася до вождя та повиснула на шиї. Він обійняв доню, тоді відсторонив.— Ти змусила нас вирушити на пошуки й розкрити схованку. Тепер плем’я в небезпеці.— Немає небезпеки, — зраділа, — мій друг, Серпанок розповів, що людожери давно не приходять в наші краї.Воїни племені направили списи в бік чужинця. Серпанок стояв прямо. Незворушно спостерігав за тим, що відбувається.— Заберіть зброю, — Зоря стала поперед друга. — Він мене врятував. В нього тато помер, а плем’я пішло до моря. — Можна йому до нас?— Гаразд, подумавши сказав вождь. — Повернемось і зберемо раду старійшин. А ви все нам розкажете. Мисливці поволокли тушу ведмедя до плато. Ввечері влаштували свято. Нарешті всі наїлися і змогли полегшено видихнути. Хоч весна ще не наступила, вони могли полювати й тим самим годувати людей. Серпанок залишився в племені й виріс мужнім та сильним воїном. А згодом став вождем.
***
— А Зоря та Серпанок одружилися? — Айла замріяно всміхнулася.— От дівчата, вам аби одружилися, — пхикнув Тимур.— Можливо, але це вже інша історія, — відказав Мурат.— А звідки знаєш, що все саме так відбувалося? Може тоді люди говорили не так, як ми зараз? І взагалі, тоді ж не існувало письменності.Марат усміхнувся та підвівся:— Прогуляємось? Тут недалеко.Здивовані діти пішли за ним. Віддалятися від багаття не хотілося, бо відразу відчувалася вогка нічна прохолода. Пройшли стежкою до невеликої, загубленої між гущавиною чагарників, печери. — Колись, в моєму першому поході з татом, ми стояли на тому ж місці, що з вами, і знайшли цю печеру. Вона невелика. Пройдіть всередину. Не бійтеся. Підсвітив вхід ліхтариком. Жовтий промінь пробіг низькими стінами та зупинився на одній з них.— Придивіться.Всі побачили нашкрябаний схематичний малюнок. У глибоких впевнених лініях, виокремлювалися обриси дівчинки, хлопчика та ведмедя, який підвівся на задні лапи та готується напасти. — Так все це правда! Я так і знала, — застрибала на одній ніжці радісна Айла.До багаття поверталися мовчки. Кожен думав про зв'язок віків і про те, скільки історій та загадок приховує минуле.
Серед ночі мене обережно торкнулася м’яка лапка. Я повернулася на інший бік, намагаючись не прокидатися, але кіт замуркотів та ткнувся мордочкою в обличчя. Я ночувала в друзів і збиралася виспатися перед дальньою дорогою, тож гратися з хатнім улюбленцем не входило в плани. Буркнула щось на кшталт: «Му, му, іди кудись…», як раптом кіт досить розбірно промуркотів: — Мене звуть Мурчик, і мені щастить. Я подумала, що це сон, але він продовжив:
— Мама кішка народила нас із братами в солом’яному кубельці під сходами закинутого будинку.Вона щодня йшла й поверталася, щоби погодувати. Коли я почав розрізняти предмети та вкрився шорсткою, вона не повернулася. Спершу ми, як завжди, сиділи тихо, але коли забуркотіло в животику, почали нявчати. Проте, це не допомогло, тож втомившись заснули. На ранок мама не з’явилася. Тоді один із братиків виліз на вулицю. Світило сонечко, вітерець ворушив травичку, і братик почав торкати її лапкою, граючись. Я та ще двійко кошенят вибігли слідом. Ми так веселилися, що забули про голод. Раптом величезний чорний пес, помітив нас, легко перестрибнув через похилий парканчик та кинувся страшно роззяпивши пащу. Ми розбіглися в різні боки.
Я мчав щодуху, не розбираючи дороги, чіплявся за торішню траву та реп’яхи, заплутався в колючках, перечепився та скотився в канаву. Гавкіт за спиною давно затих, і я зміг перевести подих. Довкола панувала тиша, лише дерева погойдували свої верхівки. Озирнувшись та принюхавшись, спробував відшукати дорогу назад, але запах згубився. Я вишукував, бігав, нюхав, але все даремно. Втомившись, ліг під кущиком на торішнім листі, скрутився та заснув. Пам’ятаю прілий вогкий запах і колючий проникний холод, біля мами та братиків спалося краще. Прокинувся від нестерпного голоду, тож мусив піднятися та брести світ за очі. Мене лякали пронизливі звуки ночі, відчував, що поряд небезпека і від того тремтів мій хвостик. Коли почало сходити сонце, я опинився на узліссі й роздивився навколо будинків людей. Тож пішов до них, сподіваючись, що там знайду їжу. Біля першого стояла висока бочка, з якої доносилися змішані запахи риби, м’яса, овочів і чогось парфумованого та неприємного. Я спробував підстрибнути, щоби заскочити всередину, але виявилося надто високо.
… Від котячої оповідки я остаточно прокинулася й сумлінно чухала Мурчика за вушком та здивовано слухала його розповідь, уявляючи, як він маленький та розгублений, намагався вижити у ворожому йому світі…
— Я довго стрибав довкола сміттєвого бака, поки не почув різкий звук і швидко шмигнув у кущі. Якийсь хлопчик пожбурив у мене каменюкою. Коли б не моє щастя, то точно влучив би в голову. Я заховався в бур’янах і, знайшовши шпарину в паркані, перебрався на сусіднє подвір’я. Там панувала тиша. Озирнувся, розмірковуючи, як діяти далі. Тоді підійшов до хвірточки й визирнув на вулицю. Вздовж дороги стояло багато будинків. На розі розміщувалися сміттєві баки поряд із якими була купа картону. Я вирішив, що по картону зможу залізти в бак і знайти, чим перекусити. Живіт звело від голоду, здавалося шлунок прилипнув до хребта. Було страшно, тож я щодуху побіг вулицею. Почулося рипіння, скрип і страшний удар відкинув мене вбік.— Бідолашний, — я не втрималася та погладила Мурчика по спинці.
— Щасливий. Мур-р-р. Від такого удару автомобіля нещасливий кіт точно б загинув. Я лише забився. Водій спинився, підібрав мене і відвіз до ветеринара. Там погодували, вимили й вичесали.
— І той водій забрав тебе.— Ти нетер-мур-пляча. Не забрав, я ж щасливий, а в нього три собаки.— Ой!— Ото ж. Коли я поправився, мене віднесли до котячої кав’ярні.— Що це?— Таке місце, де дуже багато котів. Люди приходять туди, щоби почухати нам животики й побути в затишку. Там добре котикам, але я хотів мати власну людину, а не нюхати щоразу іншу. Ви всі маєте різний запах, хтось пахне здобою, хтось милом, хтось дротами, сиропом, кавою, огірками, листям, вулицею, автомобілем.
Я розсміялася від його спостережливості.
— Я люблю людей, від яких пахне молоком і трошки з валер’янкою.— Ти гурман.
— Мур-мян. Найкраще пахнуть маленькі дівчатка. До них я особливо принюхувався та приглядався. Одного разу до кав’ярні зайшла ВОНА. Тож, поки інші коти відволіклися, я підбіг і почав тертися, заглядаючи в її обличчя. Як і думав, дівчинка взяла мене на ручки. Я ж щасливий. Так ми подружилися. А згодом вмовила батьків забрати мене додому.Я тепер її кіт. А до тебе прийшов, розповісти історію. Мурчик підвівся, настовбурчив хвіст, повільно пройшовся кімнатою, демонструючи пухнасту шубку, яка лиснилася в променях світанкового сонця, та пішов до дверей.
— Бувай, Щасливий, — кинула йому вслід, перевернулася на бік та заснула.