Дякую за відгук!
Він різав теплі яблука, які пахли осінню. Сік стікав пальцями, проникав у дрібні тріщини на шкірі й пік. Сергій не звертав уваги, вперто, одне за одним розділяв навпіл стиглі плоди, вибирав усе погане, гниле, почорніле, залишаючи лише біле хрустке нутро.Обчищені шматки з гулким звуком падали у відро: «Бум, бум, бум…» Він на мить підняв голову й задивися на сад, їхній сад. Кілька листочків лежали на газоні, смарагдова свіжість якого здавалася штучною поряд втомленого листя плодових дерев. Ці дерева породили нове життя й тепер збиралися скинути осоружне листя і поринути в сон, щоб із весною налитися новими бруньками.«Яблучна осінь, яка чудова яблучна осінь!» — повторювала Оксана, його Оксана. Вона не могла повірити, що повернулася додому, що вони знову разом. Ті півтора року, які вона з Олесею провела у Франції, для Сергія були найважчими, найпохмурішими в житті.Яблука скінчилися. Сергій підвівся і дещо розгублено заглянув у пустий кошик, ніби сумнівався, що вони колись могли скінчитися. Відніс на компостну яму обрізки, помив руки й ніж, зайшов до хати. Що він робитиме з тими яблуками? Сам же казав Оксані, щоб припинила їх збирати, що не потрібно цим займатися, але вона тільки сміялася і жартома відпихала його руку, яка постійно намагалася її торкнутися, шурхнути під блузку, відчути тепло і пружність давно знайомого, але все ще бажаного тіла.«Ти не уявляєш, як я скучила за живими яблуками, щоб усі різні, із чорними плямками, які залишили черв’ячки, з набитими м’якими боками, — Оксана тішилася, як дитина. — Там, — вона вперто не називала країну, яка її прихистила, ніби боялася його цим травмувати, колись. У минулому житті, вони мріяли поїхати до Франції у відпустку, котити на авто крізь мальовничі села, милуватися квітучою лавандою Провансу, пити віно на заплетених плющем терасах… поїхала вона з Олеською і не у відпустку. Рятувала дитину й себе від вибухів, від людей, що вдерлися на їхню землю. Тепер ця країна звалася «Там». — Там яблука, як папір, такий собі зелений, чи рожевий папір. Я, навіть, думаю, — знизила голос до шепоту, — вони друкують їх на принтері, як і помідори. Несмачні й скажено дорогі». Ця сцена трапилася вчора, а сьогодні він стоїть перед відром порізаних яблук і не розуміє, що далі. Сергій зловив себе на тому, що міцно, до рипу, стискає зуби. Знову вийшов надвір. На трояндових кущах залишилися поодинокі квіти. Вони розпустилися і нагадували пишні ромашки, бо оголили свою серединку, немов намагалися погріти її на сонці, увібрати його до того, як опадуть ніжні пелюстки. Сергій почав голіруч зривати троянди. Вони кололися, не піддавалися, чіплялися за життя, він смикав. Одна сильно гнулася, але відірвати її ніяк не вдавалося. Сергій вчепився в стебло зубами й розкусив його.
— Що ти робиш, любий? — гулко пролунав у голові голос Оксани.— І дійсно, що? — спинився, кинув букет долі, сів і обхопив голову руками. — Як бути далі?Він вмовляв її не повертатися, хоча хотів цього найбільше, прагнув, мріяв… Не міг дочекатися зустрічі з нею, з ними обома і боявся.Сергієві згадалося, як Оксана народжувала. До того він й не здогадувався, що це так довго й боляче. Уперше в житті щиро молився. Не так, як тоді, коли прабаба водила до церкви й наказувала: «Молися і проси прощення». За що він, п’ятирічний, мав його просити? Хіба за те, що заважав мамі будувати особисте життя. Тому вона при першій нагоді відвозила його до прабаби, яка читала лише Біблію і не хотіла дивитися за хлопцем, бо це в її віці обтяжувало.Й от коли він зрозумів, що нічого не вдіє, почав молотися, просити в Бога, щоб Оксана й дитина вижили. Коли все закінчилося, сидів на стільчику і тримав сонну Олеську, яка ще не мала імені, була просто дитям. Дивився в зморщене личко, шукав знайомі риси, але вона нагадувала інопланетянку, а не людську дівчинку, нічого спільного з рожевощокими малюками з реклами підгузків це змучене, червоне, зморшкувате створіння не мало.
Оксана втомлено усміхнулася і поглянула на нього: «У тебе на руках наш квиток до вічного життя. Відсьогодні ми безсмертні. Тримай його міцно».— Безсмертні, — прошепотів Сергій і йому захотілося вити, так, як вовку, що втратив свою подругу, довго, завзято, до хрипоти.Він не вив, а підвівся. підняв букет і пішов до будинку. Налив води у вазу, її улюблену вазу, і поставив квіти. Ніжні бутони не мусять гинути через його страждання, Оксана б це схвалила.На поличці нерозпакована посилка. Дружина замовила книги, але навіть дістати з коробки їх не встигла. Усе довкола нагадувало про неї. Три дні тому, коли вони з Олесею приїхали, дім наповнився ними, їхніми речами, запахами, голосами, а тепер знову стояв пустий.У вухах пролунало: «Відсьогодні ми безсмертні».— Якби ж, — промовив.Коли він залишився сам, то набув звички говорити вголос. Це дозволяло хоч на мить розірвати гнітючу тишу опустілого будинку. Й ось знову він у ній, у цій тиші. Мірно клацає годинник, якби ж його повернути назад, у ранок.
Вранці снідали вівсяною кашею. Оксана бідкалася, що набрала у Франції вісім кілограмів. Він запевняв, що йому це подобається, вона стала жіночнішою. Не кривив душею, щоб її втішити. Йому справді подобалося все й найбільше, що вони знову разом. Він мав відвезти гуманітарку в Херсон, але помінявся з хлопцями, щоби побути з родиною. Погода гукала надвір лагідним теплом бабиного літа. Вони збиралися погуляти містом, але Оксана перед тим вибігла в сад і зібрала яблука: «Зроблю з них чипси і гризтиму взимку замість желейних ведмедиків. Бо вже сама, як ведмедик».А потім вони гуляли в парку. Олеська оповідала про французьку школу, про їхню квартиру, про озеро з нутріями, яких годувала морквою. Їй хотілося ділитися новим досвідом, переживаннями. Оксана мовчала й весь час тримала його за руку.Сергій показував відремонтований фонтан і нову бруківку з такою гордістю, ніби власноруч її поклав. Центр міста жив, ніби в країні не вирували бої. Люди гуляли, щось жваво обговорювали, бігали дітлахи.До них прибився бродячий пес, якого Олеся пригостила шматком круасана. Замислено вимовила:— У Парижі круасани геть інакші, — промовила й зиркнула на тата, — пахнуть топленим маслом, а тут просто булка.— Бач, десять років, а така грамотна, уже Паризькі круасани від наших вирізняє, — пхикнула Олеся, яка пила каву з паперової склянки. Від випічки вона відмовилася.Пес виявився не таким мазаним, як Олеся, і радо заковтнувши пів смаколика, привітно вихляв хвостом і біг за ними.— Хочеш винограду? — Сергій зупинився біля лотка з фруктами. Він пам’ятав, що раніше дружина постійно купувала кишмиш і їла його, як насіння.— О, ні, тільки не це, — Оксана показово затулила обличчя руками. — Я на все життя ним наситилася.Сергій пригадав, Оксана якось оповідала телефоном, що завербувалася на виноградники. То була важка поденна праця. На вечір нестерпно нила спина, а зранку мусила знов ставати до роботи. Зароблених грошей їм з Олесею вистачило на повернення додому. Відразу після збору винограду вона прийняли це нелегке рішення. Закриття бюрократичних питань тривало кілька місяців — кілька місяців сумнів, страхів, тривог, зваження всіх за та проти, вислуховування чисельних знайомих, які вважали за потрібне прокоментувати її рішення.Спогади навалилися на Сергія, і він затравлено озирнувся, шукаючи чим терміново зайняти руки. «Чіпси, яблучні чіпси», — прошепотів і сів за стіл. Тоненько нарізав яблука, займаючи руки, але неспромога впоратися з думками.
Ніж зіскочив, залишивши на долоні довгий поріз, і впав на підлогу. Поступово виступила кров, скочувалася рукою і крапала долі. Він дивився незворушно: «От би витекла вся, до краплі…»Перед його очима постала картина: боса жіноча стопа, яку лиже язиком вуличний пес. Його погляд повільно, нехотя, ніби повіки враз стали бетонними, повзе вище. Джинси. Футболка. А далі страшне криваве місиво. Він притискав до себе Олесину голову, не дозволяв їй повернутися і поглянути на матір. Вона слабо пручалася, ніби розуміла, що коли побачить цю картину, то ніколи не зможе забути.На Сергія в той момент найшов якийсь дивний стан, ніби це все не з ним, страшний чужий сон, у який його випадково закинуло.За двадцять хвилин до того вони з Олесею пішли до магазину іграшок, який дівчинка дуже любила. Оксана залишилася на майдані, бо хотіла насолодитися містом, послухати рідну мову й подумати. Приблудний пес сів поряд неї, ніби казав: «Ідіть, я за жінкою пригляну». Сергія розсмішила ця відданість, і він потріпав приблуду між вухами.Повітряна тривога застала їх між полиць із ведмедиками й довгоногими Барбі. Він спершу хотів за звичкою проігнорувати сигнал, але поглянув на доньку й зайшов у “Телеграм”. Погортав, шукаючи інформацію. Коли вдарила ракета, Сергій з Олесею злякано шарпнулися, але були досить далеко від епіцентру вибуху. У першу секунду він подумав, що все обійшлося, а в наступну вже біг вулицею туди, де залишив Оксану.На місці працювали рятувальники, поліціанти відтискали натовп і ставили обмеження, якомусь чоловікові надавали екстрену допомогу, розтріпана бабуся сиділа долі й монотонно розхитувалася, вдивляючись вицвілими очима у вічність. Хтось тихо схлипував, вили сирени швидкої допомоги й пожежної машини, димили якісь уламки, дотлівало кілька автівок.Сергій спершу помітив пса й поспішив до того місця, де лишив Оксану. І тоді побачив босу ногу й те, що колись було його дружиною.Якийсь чоловік у формі підхопив Сергія під руку й разом із донькою провів до автомобіля. Їх всадили, дали води, розпитали. Говорили щось про тіло, про офіційне упізнання, про ще щось, що він не чув, ніби враз оглух. Згодом їм викликали таксі. Пес подався слідом за машиною, але швидко відстав.Сергій назвав адресу тещі. Він боявся бути з Олесею, яка нагадувала ляльку-мотанку, така ж біла, безвольна, мовчазна. Немов сомнамбула він передав дитину бабусі, щось пролопотів і майже бігом помчав додому, ніби міг там сховатися. Задихаючись порпався в кишені, шукав ключі. Відчинив двері і ввалився на подвір’я. Йому вчувався голос Оксани. Здавалося ось вийде з-за рогу будинку, обійме, і все розтане, як дурний сон…
Кров зупинилася і почала засихати на порізаній руці. Сергій подумав про сусіда, дядька Івана. Згадав, як першим зі зграйки хлопчаків побачив його на старій груші. Тіло злегка розгойдувалося і здавалося, що сусід просто забавляється, хоче його злякати. Коли підійшов ближче і зміг розгледіти почорніле обличчя з в рожевим висолопленим язиком, зрозумів, що ніколи, нізащо так не вчинить. Й от тепер думав, що петля не така вже й погана ідея. Кинув швидкий погляд на змотаний шнур, що лежав на садовому столику. Оксана попросила його замінити мотузки для білизни, бо старі струхли. Він приготував той шнур, але ще не розтягував.«Дитина — наш квиток у вічне життя,» — пролунало в голові й він заплакав. Подумав, що Олеську догляне бабуся і відразу відмовився від цієї думки, бо добре пам’ятав, як малим не хотів жити з бабою. Він знову узявся кришити яблука. Робота занурювала в стан напівтрансу, пальці зробилися якісь невправні, починали боліти, але він вперто кришив і кришив. Вони падали в миску, темніли, запах уже не здавався приємним, навпаки його стало забагато, він проникав, всотувався в шкіру, вливався в кров, тік венами…Сергій ніколи в житті не кришив яблук на сушку, але їх постійно заговляла пробаба, а він нишком трощив запаси, які вона тримала на печі в полотняному мішечку. До січня їх не ставало, але пробаба чи то удавала, що про них забула, чи то просто не мала сил сваритися. Й ось він, дорослий, посивілий за ранок, сорокарічний чоловік займається цією монотонною роботою, щоб сховатися від страшної реальності, яка зламала його життя.
Пронизливо заволала сирена, і разом із нею заспівав телефон. Мелодія козацького маршу, якось настирно, недоречно проривалася крізь загрозливе виття. Вона вимагала жити, боротися… Сергій спробував проігнорувати цей звук, але телефон не вгавав.У слухавці пролунали перші нерозбірливі слова, а наступні увірвалися в мозок раптовою надією:— Ви ж Сергій? Скажіть щось. У нас у відділенні жінка. В її телефоні ваш номер в перших. — Де? — вичавив хрипко, ніби кліщами видер цей звук із горла.— Центральна лікарня…Наступні слова він запам’ятовував, наспіх натягуючи кросівки. Забіг у гараж, подумав, що не зачинив хату й відмахнувся, розчахнув ворота, кинувся до старенького опеля, завів двигун і помчав крізь місто. «Може по Олеську заїхати? — смикнувся, — а що як це помилка? Мало в кого може бути мій номер? Ні мушу сам переконатися, що це Оксана. Але ж я бачив тіло, чи ні? Чи вже божеволію? Пес лизькав її п’ятку. Але чи вона в той день була в джинсах? Чи може бути, що то лежала інша жінка, не Оксана? О Господи!» — простогнав.Різко загальмував біля воріт і вже спокійніше проїхав на територію. У голові розхитувалася гойдалка між надією і відчаєм. Він припаркувався і побіг до входу, незчувся, як дістався палати й завмер перед дверима. Уява миттєво намалювала, як він штовхає двері й бачить ліжко, на якому сидить усміхнена незнайома жінка. Липкі мацаки страху скували спітніле тіло, стало важко дихати, до горла підступила нудота. Він голосно ковтнув слину, вдихнув, штовхнув двері й опинився в коридорчику.Ліжко біля вікна стояло порожнє. Крок, крок, ще крок… під стіною, накрита запраним простирадлом, лежала Оксана. Його Оксана.Він підійшов, намагаючись збагнути, чи вона спить, чи жива.— Ви Сергій? — почулося за спиною. — Вона ще не відійшла від наркозу.— Вона житиме? — Сергій наблизився і торкнувся рукою щоки, ніжно провів по ній, вбираючи пучками пальців тепло шкіри. Відчував, як у горлі застрягає гіркий ком.— Будемо сподіватися. Її привезли непритомною і відразу відправили в операційну. Доктор дістав із ноги кілька уламків, зашив рани. Імовірно вона вдарилася головою, — медсестра говорила спокійним голосом, який проникав до нього, як крізь ватяну завісу й заспокоював: «Головне, що жива, головне жива». При ній був телефон. Екран потріскався, але працює, — медсестра протягнула йому вкритий, немов павутиною, дрібними тріщинами самсунг. — Ми приклали її палець і розблокували. Сподіваюся ви пробачите, ми мусили знайти рідних, — в голосі медсестри не було каяття, лише впевненість людини, яка зробила все можливе.Вона вийшла, а Сергій сів біля дружини і вдивився в її помарніле бліде обличчя. Сльози, які до того тримала невидима загата, капнули на простирадло й полилися нестримним потоком. Він ридав.Оксана застогнала, і він знову погладив щоку. У кишені завібрував її телефон. Дзвонила давня подруга. Він скинув виклик і ввів пароль. Набираючи Оксанину дату народження, мимовіль усміхнувся. Зі світлини екрана на нього дивилася серйозна Олеська. У телефонній книзі останній дзвінок був підписаний «Коханий Сергій». Набрав телефон тещі. Мусив повідомити новину. Щойно договорив, як почув слабкий голос:— Ти пахнеш яблуками, живими яблуками, — Оксана розплющила очі.Сонце закочувалося за горизонт, воно кинуло останні прощальні промені на двох людей, які дивилися один на одного тихо святкуючи спільний день народження.
Чим вище наше авто підійматися в гори, тим швидше знижувалася температура. Я тривожно слідкувала, як на екранчику бортового комп’ютера змінюється чергова цифра. Коли до перевалу залишалося менше кілометру серпантину, ми почали помічати кинуті автівки, які пустими зіницями фар визирали з кучугурів.
Напередодні зробили невдалу спробу сходження на Триглав — найвищу вершину Юліанських Альп, переночували в мальовничій ущелині й прямували на виїзд. Звісно, розумніше було б поїхати об’їзними шляхами, але хотілося помилуватися пробудженням травневих гір. Микола тиснув на газ, примушуючи нашу Зефірку[1] вперто долати черговий підйом та вписуватися в крутий поворот.
Коли зникли останні поодинокі дерева, мальовничі альпійські краєвиди постали у своїй первісній красі. Але милуватися природою, коли прослизають колеса і тривожно скрегоче AВS не краща ідея.
— Приїхали, — рипнули гальма. Машина смикнулася, ковзнулася і завмерла.
Я вийшла на дорогу, і не очікуючи зустрічі з обледенілим асфальтом, послизнулася, незграбно замахала руками, перекрутилася і гепнула на коліна, боляче забившись.
— Тут дзеркало. Не дивно, що народ автівки кидав, — я перевернулася на сідниці та гладила забите коліно.
— До перевалу менш як сто метрів. — Обережно! — прокричав Микола, помітивши, що я встаю притримуючись за дверцята Зефірки. — Трошки посунеш і покотиться в безодню, — махнув рукою у бік провалля, яке обривалося з його боку дороги.
Сходило яскраве травневе сонце, і повітря ставало тепліше. Балансуючи, як канатоходець, та слизаючись, я вийшла на перевал. З іншого боку височили снігові кучугури. По таким трактором не проїхати, не те, що міській автівці. Посилюючи мій екзистенційний розпач, дорогою прямував чоловік на лижах. Він дістався перевалу, радісно повідомив, що до низу лежить чудовий сніг і полетів згори. На секунду мене накрила іскриста хмаринка, і я здивовано закліпала, спостерігаючи його феєричний фрірайд.
Тим часом Микола дістав із багажника лопату й підсипав снігом задні колеса, запобігаючи проковзуванню автівки донизу. Під передні налив рідину для скла з антифризом, щоб розтопити лід. У такий спосіб убезпечив Зефірку. Ми дістали розкладний стіл, стільчики, газовий пальник та узялися кип’ятити чай.
Сонце поступово розтоплювало царство Сніжної королеви, обіцяючи звільнити нас з полону. Залишалося чекати й пити духмяний напій, спостерігаючи за чорною точкою — навіженим фрірайдером, який спустився і почав підйом на сусідню гору.
Споглядання крутих скельних піків, які тягнулися в небо з білого безмежжя, спонукало до неквапливих спогадів. Згадували альпіністську молодість та спільні пригоди. Лише одного разу наші шляхи розійшлися.
Ми провели похід на Домбаї[2], і я мала повертатися до Києва, щоби за тиждень вирушити з іншою групою на Тянь Шань. А Микола залишився на Кавказі. Його не взяли в той похід, керівник вважав, що він надто молодий та недосвідчений для такого серйозного заходу.
Від'їжджаючи, я дивилася крізь забрьохане, каламутне скло автобуса, й бачила, як блідий та спустошений, Микола стояв на платформі. Спортивні амбіції того часу не зважали на почуття. Тож я поїхала, щоб підвищити свій рівень мати змогу керувати складнішими походами, а він залишився, з власними роздумами, прагненнями та тугою.
Ми сиділи на Альпійському перевалі, чекаючи, щоб відтала дорога й говорили. Раніше я вже чула про Миколині поневіряння Кавказом, але без подробиць. Й ось, нарешті, з’явився час розповісти цю історію. Він вдивлявся в далекі вершини й говорив, а я слухала, намагаючись уявити.
На Кавказі Микола залишився з нашим тренером Володимиром. Заночували в Архизі[3] в привітної землячки, яка їх нагодувала борщем та подарувала варення з кульбабок. Вони мали обмаль грошей, але це не бентежило. Попереду чекали пригоди. Переваливши через кілька хребтів, опинилися в Альптаборі Узункол. Там проходив чемпіонат з альпінізму.
Поки спортсмени лазили на швидкість, заробляючи медалі, мандрівники спостерігали та підбирали запаси їжі, які залишали ті, хто поїхав. Накопичивши трохи продуктів, рушили далі. Шлях пролягав поза класичними похідними маршрутами.
Кілька днів прожили в місцевого рабовласника. Звісно, про те, що робітники, які мешкають у бараці, невільники, дізналися не відразу, а лише познайомившись. З’ясувавши цю обставину, поспішили розпрощатися. І, хоча, здається, дивним, як у наш час таке можливо, не забуваємо, що Кавказ специфічний регіон, а людина, яка оселилася з родиною в ущелині, випасає баранів, полює на рисей та відстрілює тих, хто їй не подобається, не пересічний мешканець мегаполіса.
Наступною знаковою подією для мандрівників стало запрошення господаря сусідньої ущелин. Чоловік раніше промишляв контрабандою зброї та вольфраму, який копають неподалік, під Тирнаузом. На той момент він уже осів і випасав худобу, цим заробляючи на життя. Для дорогих гостей зарізав барана та посмажив шашлик. Решту м’яса зварив у гігантському казанкові, вмурованому в пічку-буржуйку, якою грівся у своїй халупі. Ту тушеню віддав мандрівникам із собою. Її їли довго, аж доки одного дня з розм’яклого, волокнистого м’яса на них не глипнув вгодований опариш.
Розпрощавшись із гостинним господарем ущелини, мандрівники попрямували на перевал Хатютау. Через нього відчайдухи ходять на Ельбрус. Той шлях пролягає льодовими полями, вкритих тисячами глибоких тріщин.
На перевалі отаборилися, сподіваючись звикнути до висоти, на якій він розташований. Після вдалих гостин мали трохи продуктів, і це тішило. До них прийшли двоє. Роззнайомилися. Виявилося, що Андрій та Іра приїхали зі спортивними амбіціями, вершиною яких мало стати підкорення Ельбрусу.
Зранку нові знайомі вирушили боротися з льодовими полями, а Микола з Володимиром залишилися на перевалі, меланхолійно спостерігаючи за їхніми зусиллями. Від липневого сонця сніг швидко розкіс. То Андрій, то Ірина провалювалися в тріщини. Рятувала мотузка, якою вони, завбачливо, зв’язалися. Не подолавши й третини шляху, змучена зв’язка відійшла вбік та стала табором на кам’яному осипу.
Наступного ранку мандрівники встали до схід сонця, щоби пройти, як змога більше, доки сніг не почав танути. Вони швидко добралися до табору нових знайомих, і підкорюючись бешкетному настрою прокричали:
— Підйом! — струшуючи намет за легесенькі нанотехнологічні дуги.
Заспана парочка виповзла зі свого теплого гніздечка, оцінила ситуацію і швидко зібралася. Вирішили не йти льодовими полями, а спуститися в Баксанську ущелину й піднятися класичним маршрутом[4]. Єдиною проблемою поставала стрімка річка Баксан. Завширшки в шість-сім метрів, та глибиною до півтора, вона на стільки потужна, що її брід перетворюється у випробування.
Про те, що не можна недооцінювати цю стихію розповідали таблички, які рясніли на камеях. Їх залишили в пам’ять тих, хто спочив у каламутних нестримних водах Баксану.
Дістали мотузку. Микола залишив свій рюкзак, обв’язався та ступив у воду. Відразу відчув, як збиває з ніг. По дну, перекочуючись, йшов кам’яний потік, вдарявся об боти, влучав у гомілки, залишаючи синці. Але іншого шляху не було. Микола перекрутив мотузку так, щоб впиратися в неї спиною, а Володимир закріпив кінець довкола великого валуна. Не поспішаючи, крихітними кроками, поступово долав відстань. Льодяна вода пробирала до кісток, перевіряла на міцність, тягнула за собою, прагнула поглинути ще одну жертву.
Ось він уже вийшов по пояс, ще кілька кроків і вистрибнув на протилежний берег.
— Ура! — почулися радісні крики.
Натягнули мотузяну переправу, і всі учасники спонтанної експедиції безпечно дісталися берегу. Змотали мотузки, і вже, коли зібралися йти далі, виявилося, що дорогий дзеркальний фотоапарат Андрія залишився на протилежному березі.
Щоб врятувати дорогу річ, Андрій обв’язався мотузкою, узяв великого дрюка та пішов у воду. Крок. Дрюк вибило та понесло. Ще крок. Стрімка вода повалила з ніг і потягнула за собою. Мотузка тримала, він борсався, випірнав, судомно хапав повітря. Розпочалася гра на секунди. Не можливо притягнути людину, яка бовтається на закріпленій мотузці, натягнутій бурхливою течією.
Микола без зайвих церемоній схопив наплічник Ірини й не заважаючи на те, що ламає фастекси, смикнув закріплену на ньому мотузку. Пластикові застібки впали на землю. Біг до річки, на ходу зав’язуючи вузол та чіпляючи карабін. Пристебнув його на натягнуту мотузку і провів так, щоби він прослизнув до середини. Підскочив Володимир, і вони разом почали тягнути, повільно наближуючи Андрія, який уже майже не боровся, до берега. Ірина заходилася біля свого зляканого чоловіка. Перевдягала в сухий одяг, відпоювала гарячим чаєм. Він мовчав та трусився, вистукуючи зубами якусь, лише йому відому мелодію, яка перегукувалася із шумом Баксану.
Тим часом Микола обв’язався та пішов знайомим шляхом. Знову боровся зі стихією та власним страхом. Фотоапарат передали по мотузці, а Микола втретє перебрів Баксан.
У Тернаузі вдячна парочка нагодувала мандрівників від пуза, поділилася своїми харчами та заплатила за витяг на Ельбрус.
Ірина та Андрій так і не зійшли. Можливо, пригода, яка сталася, примусила їх зрозуміти, що мрії іноді вимагають непомірної плати, а, можливо, їм вистачило пригод.
Микола та Володимир повільно готувалися до сходження. Спершу переночували на «Притулку одинадцятьох» — культовому місці всіх, хто долав цю гору. Далі перебралися вище, на скелі Пастухова. Звідти Микола піднявся. Через день сходив разом із Володимиром, а через рік зі мною. Але то вже зовсім інша історія.
Після сходження мандрівники перебралися в альптабір Улу-Тау. Там приєдналися до групи, яка почала сходження. З ними Микола закрив третій розряд з альпінізму. Володимир мусив вже повертатися додому. Грошей у них майже не залишилося, тож він віддав останні сто доларів та попрощався.
Микола не поспішав. Харчувався чим прийдеться, приєднувався до різних груп. Усім потрібні сильні спортсмени, здатні адекватно реагувати в непростих ситуаціях, та ще й із технічною базою. Остання в нього була завдяки Володимиру, нашому найкращому тренерові та другу.
Микола вже находив вершин на другий розряд, залишалася одна й самостійне сходження в спортивній групі, але сталася пригода. Група йшла на заявлений маршрут. Подолали перевал і мали розпочати технічну частину, коли по рації об’явили тривогу. На дівчину з іншої групи впав величезний камінь та роздробив ногу.
Микола згадував, як дві зв’язки міцних розрядників, з якими вони зустрілися, почувши про аварію на схилі, бадьорою риссю поскакала в інший бік. Їхній вчинок вразив цинічністю.
Рятувальні роботи тривали майже добу. Микола згадував, що організація технічної частини спуску здалася відносно легкою, бо він точно знав, як годиться робити. Та коли ноші з постраждалою довелося нести вниз схилами, якими й самому ходити непросто — це перетворилося в каторгу. Та дівчину врятували, хоча ходити вона змогла лише через рік.
Стрімко минало літо, і Микола рахував дні, коли ми зможемо побачитися. Але для цього мав повернутися додому. Добравшись автостопом до найближчого міста, роззнайомився з водієм та пообіцяв передати пакунок у місто Мінеральні Води, звідки їхав потяг в Україну. З вдячності, водій оплатив автобус. Микола трусився бездоріжжям, міцно тримаючи на руках важкий пакет із загорнутим у ганчірку предметом. Через тонке пакування відчував солідний держак та довгий ствол. Але доля була схильною до нього. Усе обійшлося. Отримувачу дійшов пакунок, і провів Миколу на залізничний вокзал, де той розміняв останні сто доларів.
Микола не відразу зрозумів, що відбувається. Над головою з ревом летіли бомбардувальники, на Південь прямували ешелони навантажені військовою технікою, а на Північ набиті біженцями. Люди сиділи на нижніх полицях по п’ятеро, тулилися на верхніх, мостилися в тамбурах. Микола не знав, що почалася Восьмиденна війна[5]. Тривога липкими моцаками оповила все довкола, залазила в душу, будила страх.
З п’ятої спроби Миколі вдалося вмовити провідника Харківського потягу, і його пустили на третю полицю. Зморене обличчя та запалі очі високого худого парубка, справили враження на жінок у купе, і вони його нагодували.
Харків зустрів нелюб’язно. Місцевий шахрай продав фальшивий квиток до Києва, видуривши останні гроші. Микола згадував, як із відчаю дістав льодоруб та розгулював по вокзалу, розпитуючи в місцевих наперсткарів, де спіймати того пройдисвіта.
І шахрай спіймався. Чи то льодоруб здався йому переконливим аргументом, чи раптово прокинулася совість, але він повернув гроші. Микола придбав квиток та чебурек. Потяг відправлявся наступного дня. Тож заночував у знайомого, з яким колись бігали в одній команді.
Микола повернувся до Києва, а я того ж дня перелетіла з Киргизії. Ми зустрілися, щоб ніколи не мандрувати поодинці. З того часу в нас народилося три дівчинки, ми багато де побували, пережили перемоги, поразки, злети, падіння, втрати та безліч радісних моментів.
Поки Микола розповідав про свої Кавказькі пригоди, сонце дотопило лід на асфальті. Дорога перетворилася на річку, яка виблискуючи, із журчанням, стікала в долину.
— Поїхали, — виплеснув рештки чаю на сніг та підвівся.
Я встала, повільно випірнаючи зі світу спогадів. Лижник давно зникнув за рогом. Його сліди перерізували сліпучо білий сніг подвійною лінією. Як добре, що ми разом, як ті лижі, рухаємося життям. І нехай ця паралельність не ідеальна, у цьому є особлива гармонія. Мною заволодів меланхолійний настрій. Я думала про шляхи, якими веде нас доля, і що часом розлука, стає знаменом зустрічі, примушує переосмислити й зрозуміти, на скільки важлива людина, як поряд.
________________________________________
[1] Опель Зефіра Таурег.
[2] Один із масивів Північного Кавказу.
[3] Село в передгір’ї Кавказу.
[4] Класичний підйом на Ельбрус починається із селища Терскол, точніше з гірськолижної бази Азау.
[5] Російсько-грузинська війна 2008 року.
Аліна давно вирішила, з Івасем щось не так. Більшість дітлахів, потрапляючи на майданчик, поводилися, ніби їх випустили на волю з мавпячого вольєра. Івась же сідав на лавиці й незворушно спостерігав, немов величний сфінкс, якого вона бачила, коли літала з подругою до Каїру.
— Пограйся з друзями, — виштовхувала сина.
Він підводив на неї великі волошкові очі, вдивлявся у втомлене обличчя та, зістрибнувши з лавки, розміреним кроком йшов до гурту. За кілька метрів спинявся та застигав. Не хлопчик, а скіфська баба, яка пройшла порталом крізь століття. Якщо дітлахи не зважали на Івася, міг простояти годину поспіль. Якщо хтось намагався з ним заговорити, відповідав односкладно, немов автовідповідач. Коли ненароком якийсь бешкетник, тікаючи від квача, влітав у нього й збивав із ніг, Івась підводився, обтрушував одяг і полегшено, немов виконав обов'язок, повертався на лавку.
— Яка у вас спокійна дитина, — дивувалася сусідка, присідаючи поруч Аліни, щоб відпочити від своїх непосид-близнюків.
— Надто спокійна, — важко зітхала Аліна.
Вона ніколи не жалілася. Відтоді, як чоловік пішов до іншої, покинувши її з тримісячним немовлям, Аліна щепила зуби й жила на межі виснаження. Проте Івась її бентежив, і зрештою це стало нестерпно. Одного дня не витримала і відвела сина до психолога, у глибині душі сподіваючись на «чарівний рецепт».
Психолог довго говорив із хлопчиком і нарешті покликав її до кабінету.
— Чому ви вважаєте, що з ним щось негаразд? — спитав, стягуючи на кінчик носа окуляри в тонкій золотавій оправі.
— Він надто тихий, серйозний, мовчазний, замкнений… Не зрозуміло, що думає, чого хоче. Я підозрювала аутизм, але дефектолог завірив, що помиляюся.
— Хлопчик цілком здоровий, — усміхнувся привітно, ніби погладив плече. Аліна подумала, що в нього напрочуд інтелігентне обличчя, яке не часто зустрічається в сучасних молодих людей. Здавалося, цей чоловік зазирнув із минулого, не справжнього, а романтизованого, оспіваного в повістях, які читала дівчиною, сховавшись від хатньої роботи.
— Але ж він не бігає, не кричить, не бавиться, — спробувала пояснити свої тривоги.
— Вам пощастило бути мамою такої дитини.
— Якої, такої? — роздратувалася, відчула, як щойно виникла симпатія до психолога розтанула й відразу пошкодувала грошей, які доведеться віддати за зустріч.
Він не зважив на її стан, проникно поглянув в очі й напівшепотом сказав:
— Особливої. Такими, вірю, будуть люди майбутнього.
Аліна взяла Івася за руку й вийшла надвір. Попрямували алеєю з хворих, передчасно пожовклих каштанів. Відчувала розчарування й звичний смуток. Івась спинився, зацікавившись мурахами. Вони рухалися живим коридором від потрісканого бордюру доріжки до невеличкої зарослої бур’яном клумби.
— Івасю, ідемо вже. Ще багато роботи вдома.
Хлопчик, здавалося, не чує. Його цілковито поглинуло споглядання метушливого снування комах. Аліна називала це: «Івась зависнув». Дорогою він постійно спинявся, цікавлячись то одним, то іншим явищем. Непомітне життя, яке проходить повз звичайних людей, занурювало його в стан, схожий на медитаційний транс. Погойдування квітки на стеблинці, пурхання метелика, стрімкий політ перекотиполя, веселкові розводи бензину в калюжі, незвичної форми вибоїни на асфальті, малюнок хмаринок — це все заворожувало Івася.
Аліна намагалася поводитися терпляче, але її діяльна натура не витримувала довгих павз. Вона роздивилася довкола і смикнула сина:
— Ідемо вже. Це ж звичайні мурахи.
Івась слухняно вклав маленьку долоньку в руку матері й поплівся слідом. Аліна буркотіла під ніс: «Особлива дитина, особлива дитина, йому б таку особливу дитину. Зідрав із мене купу грошей. Я б могла купити малому нові штанці, чи собі щось», — на душі стало зовсім похмуро. На власні потреби Аліна намагалася не витрачатися, зарплатні ледве вистачало на комуналку та продукти, аліментів давно вже не чекала, бо її колишній чоловік вже рік, як зник з радарів й не об'являвся.
Увагу Івася прикував жук, який намагався всістися на тонку стеблинку, мостився, дзижчав, але ніяк не міг зачепитися. «Що коли цей жук незвичайний, — думав Івась, — такий, як я.
Перед сном Аліна завжди читала синові. Він ніколи не коментував почуте, не ставив запитань. Вона не знала, чи розуміє про що йдеться. Цього разу була історія про чудовисько. Книжка проста й весела, й Аліна кілька разів мимоволі усміхалася чудернацьким пригодам персонажів.
— Синку, тобі сподобалося? — перегорнула останню сторінку.
— Так. Потішно слухати, хоча це вигадка. Навіщо вигадувати, коли у світі стільки всього справжнього?
Запитання спантеличило. Івась рано навчився говорити, але Аліні здавалося, він економить слова, вимовляє лише найнеобхідніші.
— Фантазія дуже важлива, завдяки їй існують технології. Усе чим ми користуємось, колись вигадали.
Уперше за тривалий час очі Івася загорілися Зрадівши його інтересу, Аліна кинулася розповідати про винаходи. З того часу щодня вишукувала інформацію про різні відкриття, технології й переповідала синові. Івась слухав і вимагав ще. Аліна накупила дитячих енциклопедій про науку, й хлопчик по них вчився читати. Це були щасливі хвилини, коли їй здавалося, що син нарешті висовує голівку із власної мушлі.
Якось у парку на їхню лавку сів молодий чоловік. Аліна не відразу впізнала психолога, до якого водила Івася.
— Хотів сказати, зустріч із вашим сином справила на мене враження. Він поставив лише одне питання, а я постійно про це думаю.
— Цікаво, — Аліна повернула голову й зі здивуванням відмітила, що в його очах відбивається блакить неба, на підборідді відросла, густа щетина. Ці деталі здалися чомусь важливими.
— Зараз згадаю приблизно так: «Чому дорослим важливо щоб діти стали, як вони?» Ви знаєте, тут стільки ґрунту для рефлексій. Мене, до речі, звуть Михайло.
З букетом яскраво-жовтого кленового листя підійшов Івась. Привітався кивком голови й завмер, впритул розглядаючи психолога.
— Привіт, хлопче. Якщо ти не проти, поспілкуємось?
Івась кивнув.
Вони говорили, а здивована Аліна слухала. Син, як завжди, скупо використовував слова, проте розмова складалася напрочуд логічно. Ніби хлопчик нарешті зустрів гідного співрозмовника. Вона переживала дивні відчуття, здавалося, починає розуміти, що психолог мав на увазі, коли назвав Івася особливою дитиною. Це знання складно вкладалося в одну лінійну думку, воно народжувалося на рівні відчуттів, вимальовувалося химерною картинкою й чіпляло за живе.
— Ви плачете? — психолог простягнув серветку, помітивши на очах Аліни сльози.
— Порушника потрапила, — запнулася, — неправда. Я дійсно плачу. Нарешті зрозуміла, чим мій Івась особливий.
Цього вечора Аліна йшла додому, зачудовано розглядаючи знайому дорогу, малюнок пожовклого листя на фоні сірого неба, вигадливо-клубчасті хмаринки, відчувала прілий запах осені. Наступного дня знову зустрілися в парку. Тоді ще раз. Довгі неквапливі розмови поступово стали звичкою.
Аліна ловила себе на думці, що почувається завислою між часом. Ніби втрапила в дивовижний світ, де немає комп’ютерів, смартфонів, де не планують колонізувати Марс. Світ, де незнайома людина може просто сидіти на лавці та обговорювати з п’ятирічкою філософські питання, які постають із часів Сенеки.
А потім почалися дощі. Вулиці заливало брудною водою, і ніхто без потреби не виходив із дому. Аліна сумувала за прогулянками, а Івась сидів на підвіконні й споглядав брудні потоки, які стікали віконними шибками. Аліна працювала за комп’ютером, намагаючись вкластися в дедлайн, і крадькома поглядала на сина.
— Мамо, хочу, щоб прийшов той дядя, мій друг, — Аліна підняла широкі, свіжо пофарбовані брови. Івась не часто про щось просив.
— Зараз спробую його набрати.
Почулися гудки, але слухавку не взяли. Ввечері Михайло передзвонив, перепросив і обіцяв завітати в гості.
Пили чай із сервізу, який колись Аліні подарувала мама зі словами, що то посаг, і він роками пилився на полиці. Нарешті прийшов його час. З того дня Михайло став постійним гостем їхнього дому.
***
Минуло пів року. Аліна крутилася біля дзеркала, соромлячись власного щастя. Постійно поправляла фату, торкалася холодними долонями розпашілих щік, та розгладжувала скромну пряму сукню.
— Мамо, уже пора йти, — Івась у чорному костюмі, з метеликом на шиї, виглядав, хористом, що от-от заспіває "Санту Лючію".
— Любий, хочу дещо тобі сказати...
— Подякувати, що обрав тобі гарного нареченого? Він мені відразу сподобався, тож я трохи постарався — обличчя Івася освітила вдоволена усмішка, і серце Аліни радісно застукало.
Вона притягнула сина до себе, обійняла, пригладжуючи неслухняне волосся, та прошепотіла:
— Хотіла сказати, що мені дуже пощастило мати такого особливого сина.
— Все, шановні, прощаємось і по місцях, — водій зачекав, поки курці роздушать недопалки, поглядом вівчаря, який збирає отару, окинув платформу, переконався, що нікого не забув, сів за кермо і запустив двигун. Я відсунула фіранку й відшукала очима маму. Помахала рукою, ніби стояла на борту гостроносої шхуни, а не сиділа у звичайнісінькому автобусі. Поруч мостилася огрядна тітка, яка то вставала й копирсалася у великій безформній сумці, то знову сідала, розправляючи складчасту спідницю. Відчувши від неї насичений аромат борщу, часнику та підгнилої цибулі, я прикипіла до вікна і спробувала хапати повітря ротом. Думка, що доведеться їхати багато годин, вдихаючи цей дуріановий аромат, лякала.
Ми рушили, і перед очима побігли знайомі обриси львівських будинків. Здавалося, вони знають, що відсьогодні я належатиму іншому місту, тому, в яке закохалася, випадково купивши авіаквиток. Я тоді навчалася на третьому курсі й натрапила на рекламу дешевих авіаліній. Недовго думаючи, підбила на авантюру найкращу подругу, і ми полетіли в Познань. Місто зачарувало архітектурою і якимось особливим затишком, який, попри великі розміри, панував у охайних, прикрашених букетиками, столиках кав’ярень, у будинках із крутими дахами, у брукованих майданах та незвично-креативних пам’ятниках. В усіх тих деталях, які творять неповторне обличчя міста.
Але найбільше мене вразив Університет імені Адама Міцкевича. Не те щоб я за життя бачила багато навчальних закладів, але цей точно не нагадував жоден із них. Коли б шукала власний еталон західної архітектури, то головний корпус університету міг би претендувати на це почесне звання. Отже, закінчивши бакалаврат, я повідомила мамі, що хочу вступити до магістратури в Познані. Ненька спершу не сприйняла моєї ідеї, але дізнавшись, що я цілий рік штудіювала польську, важко зітхнула, закотила очі з виразом обличчя, який промовляв: «Ох, же ці діти, нікого не слухають», — погодилась.
Автобус наближався до кордону, а я ховалася від нестерпного чужого запаху, мріяла швидше дістатися мети, і водночас хвилювалася в очікуванні нового незнайомого життя. У черзі на митний контроль моя сусідка підвелася й сильним впевненим голосом промовила:
— Люди добрі, я оце цигарок сину накупила, він у мене палить так часто, як Зігмунд Фройд сигари, а понад дві пачки провозити через кордон не можна. Візьміть хтось, у кого своїх немає? — Я втиснулась у крісло, намагаючись удатися до давньої тактики ніндзя й злитися з цупкою сірою оббивкою. — Доню, — сусідка помітила мій маневр, — візьми, — простягнула дві пачки дамських цигарок, і я подумала, що в її сина дивний смак. Не хотілося зв’язуватися з контрабандою, але відмовити посоромилась, бо більшість людей погоджувалися допомогти.
Автобусом залунали оповідки про пригоди, які траплялися на кордоні, і водій вийшов у прохід:
— У кого ковбаса, сало — усе викидаємо. Знаєте, які штрафи? Я за вас не платитиму, — почулося незадоволене бурмотіння і тривожно-приречено зашаруділи пакети. Пасажири виходили з автобуса, та, немов на жертовник, несли до пузатого смітника круглобокі домашні ковбаси, запечене з часником сало, масні, вкриті коричневою кірочкою, смажені гомілки, якась жінка зі сльозами на очах викинула цілу гуску. Моя сусідка тільки пхикнула, і я здогадалася, що вона часто їздить, тож знає правила.
Опинившись надворі, я дістала з рюкзака замотані у вакуумну плівку канапки. Мама готує їх за особливим рецептом: спершу відварює курку, тоді шинкує її з зеленню та шампіньйонами, далі це все намащує на тости, накриває сиром і запікає в мікрохвильовці. Я подивилася на мамин виріб, зітхнула, розуміючи, що мені це не з’їсти і стала в сумну чергу.
— Зачекай, — хтось доторкнувся до мого плеча. Я повернула голову. Чорнявий парубок винувато всміхнувся, — не викидай, я з’їм, — стушувавшись додав, — з Херсону їду, тож усі припаси вже строщив.
Я окинула поглядом його високу, трохи зіщулену фігуру, подумала, що такі постійно голодні і простягнула канапки. Він узяв, відійшов до парканчика, вмостився на нього, мов горобець на гілку, і почав з апетитом жувати, цілковито віддавшись цьому процесові. Запив мінералкою з пластикової пляшки і повернувся обличчям до мене.
— Дякую, дуже смачно. Ось, дозволь пригостити, — простягнув маленьку шоколадку. — Таке на митниці пропустять, — змовницьки підморгнув, помітивши мою нерішучість.
Водій побачив, що попереду почала рухатися черга й заметушився:
— Хутко, хутко в автобус. Зараз, дасть Бог, поїдемо.
Ми всі, немов спецзагін, позастрибували у відчинені двері. Я повернулася на місце, а мій новий знайомий плюхнувся поряд.
— Тут зайнято, — здивувалася його нахабству.
— Я домовився з твоєю сусідкою. Узяв у неї решту контрабанди, за це вона пересіла на моє місце. Павло, до речі, — простягнув руку й потиснув, ніби я його давній друзяка.
— Олена, — мені подобалася його безпосередність.
Щойно перетнули кордон, моя колишня сусідка зібрала з усіх цигарки, й автобус помчав ідеальним автобаном. Павло виявився цікавим співрозмовником, і час у дорозі минув непомітно. Він розповів, що закінчив магістратуру в Херсоні, що цікавиться історією, і що їде в Познань, бо знайшов в архівах інформацію про свого родича, який воював у польському війську. Ця тема його захоплювала. Я помічала, як темні очі набувають кольору молодих каштанів і блищать захватом, коли говорить про свої пошуки. Він вважав, що на матеріалах, які розкопає, зможе написати дисертацію.
Щойно автобус під’їхав до перону автовокзалу, я ступила на полірований бетон, втягнула носом повітря, яке обіцяло нове життя, забрала свою валізу й, подякувавши Павлові за компанію, пішла у бік університету. Попереду на мене чекало поселення в гуртожиток, облаштування побуту, знайомство з новими людьми і життям.
Вир подій та вражень закрутив голову, і я забула про ту поїздку й Павла. Якось у студентській їдальні за мій столик сів чоловік у діловому костюмі та поправивши окуляри в тонкій оправі спитав:
— Оленко, а в тебе, часом, немає канапок із куркою та грибами? Я про них постійно згадую, — я розгубилась, але вдивившись у каштанові очі впізнала Павла.
— Із собою немає, але знаю секрет їхнього приготування, — я зраділа, ніби зустріла давнього друга. Ми трохи потеревенили про все й ні про що.
— То ти приїхав на пошуки матеріалу для дисертації й осів тут?
— Того разу, як ми з тобою познайомились, я прожив тиждень у Познані, і вирішив, що мушу повернутися. У Херсоні відстежував різні вакансії й дізнався, що на кафедрі історії університету є місце лаборанта, тож подав документи. Ще та морока виявилась, але всі кола бюрократії пройдені, і відтепер я тут.
— Дивно, що ми раніше не зустрілися.
— Так я лише кілька днів, як перебрався й облаштувався. Тепер зможемо час від часу бачитися.
Павло мав рацію. Ми щодня стикалися в їдальні, або в студмістечку. Але він постійно поспішав, я теж намагалася не запізнюватися, тому обмінювалися незначущими фразами й бігли в кожен у свій бік.
***
З дитинства обожнюю ранок суботи. Це, як цукерка, з якої зняв обгортку, вдихнув гіркувато-солодкий аромат шоколаду, але вона ще ціленька й тільки чекає, щоб ти обережно відкусив шматочок і відчув усю палітру смаку. А от вечір неділі, то вже посмак смаколика, який ще з тобою, але невдовзі зникне. Саме такий цукерковий ранок чекав на мене.
Я заварила каву й, не знімаючи м’якої, кольору перестиглого лимона, піжами з кумедними качечками, присіла на підвіконні й задивилася на осінь. Повільно падало листя, оголялися віти кленів, дві ворони щось видзьобували на ще зеленому газоні. Підсвіченою тонкими променями алеєю, прямував Павло. Він змінив свій звичайний костюм на спортивні штани та кофту з капюшоном, і став схожим на студента.
Наші очі зустрілися, і я привітно помахала рукою. Він наблизився до вікна.
— Ти, ніби в похід зібрався! — із задоволенням вдихаючи прохолоду ранку, прокричала у кватирку.
— Можна й так сказати, запланував невеличку прогулянку. Хочеш зі мною?
Я не мала якихось важливих справ, тож із задоволенням пристала на запрошення, і за пів години вже дріботіла поруч, намагаючись підлаштуватися під розмашисті кроки довгих Павлових ніг. Ми вийшли на автобусну зупинку. Люблю польську систему транспорту — чітку, зрозумілу і точну. Сто шістдесят третій автобус швидко доставив нас до місця призначення. Пройшли дорогою, зарощеною високими деревами, у бік міських укріплень. Настрій Павла змінився з грайливо-веселого на зосереджений, ніби ми прямували на парад чи на похорон.
— То куди зараз? — я не втрималася.
— У Форт сім.
Я вже встигла побувати в цитаделі Познанської фортеці і була вражена її розмірами. Естетика цегли кінця дев’ятнадцятого століття, полущеної й подекуди обплетеної плющем та диким виноградом, надихнула зробити багато гарних світлин для Інстаграму. Проте до Форту сім я не добралася.
— А що там цікавого?
— Музей Мучеників Великої Польщі.
— Звучить зловісно. Нам точно туди потрібно? Погода чудова, хмарки, як пір’їнки, — я відчула, що прогулянка перетворюється у випробування. Треба сказати, що зазвичай я уникаю подібних місць. Коли мої одногрупники їздили на екскурсію в Аушвіц, я вигадала привід залишитися, хоча люблю мандрувати, і в тій частині Польщі ще не була.
Павло спинився й уважно, ніби бачив уперше, зазирнув мені в обличчя. Під його серйозним поглядом я зіщулилась.
— Вибач, мав попередити. Коли ми познайомилися, якщо пам’ятаєш, я розповідав, що шукаю інформацію про свого родича. Тут, можливо, сховано деталь мозаїки, на відтворення якої я витратив багато часу. Але ти не мусиш йти. Якщо хочеш, погуляємо парком, а я повернуся іншим разом.
— Ні, гайда, — я рішуче попрямувала широким містком, перекинутим через сухий рів. Форт мав кілька поверхів, місток вів відразу на другий, перший дивився зрешеченими арковими вікнами на кручу яру. Зверху будівлі росла трава та кущі, які робили його непомітним.
***
Після екскурсії я присіла на лаві, чекаючи Павла, який залишився, поговорити з музейним працівником. Почувалася дивно, ніби дівчина, яка зайшла туди зранку, та я зараз — різні люди. У жовтні тридцять дев’ятого нацисти створили у Форті концтабір. Це місце стало настільки страшним, що ті в’язні, яких переводили в інші табори, вважали це за щастя. Саме тут відбулися перші випробовування способів масового вбивства. Для дослідів використовували пацієнтів психіатричної лікарні. І досі перед моїми очима стоять ті вузькі комірчини, у які заганяли хворих, і спокійно спостерігали через віконечко, як вони задихаються від чадного газу, та записували час у журнальчик. Отак просто і спокійно, звичайні люди, не кліпнувши оком, нищили інших. Без злоби, не в стані розпуки чи гніву, а методично і послідовно, впевнені, що будують щось добре, щось, що прославить їхню країну та націю. А згодом йшли додому, щоб поцілувати дружину, чи обійняти дітей.
— Замерзла? — Павло вийшов надвір і мені здалося, що в його голосі пробриніла турбота. Я сховала ніс у долонях і подмухала, намагаючись зігріти. — Дякую, що чекала. Зараз швидко пройдемось до кав’ярні. Запросив тебе погуляти, а сам знущаюся.
Ми попрямували поряд.
— То як, ти знайшов те, що шукав?
— Так, зараз намагаюся зібрати думки.
— Розкажи мені. Це некепський спосіб впорядкувати й переосмислити.
Ми дісталися невеличкої, на кілька столиків, кав’ярні. Всередині панував смачний запах меленої кави і ще чогось приємно-пряного. У каміні танцювало полум’я. Я простягнула до нього закоцюблі руки і відчула, як тепло ніжно торкається шкіри. Здригнулася, бо лише в той момент усвідомила на скільки сильно потребую тепла. Розташувавшись ближче до життєдайного вогню, ми сьорбали пінне лате, яке для нас красиво оздобили зірочками, і говорили.
— Моя родина багато років берегла таємницю, — Павло розпочав оповідь, злегка прикривши очі темними, з прямими вигорілими кінчиками, віями. — За радянських часів за таку «сімейну історію» могли посадити, тому, навіть коли Союз розвалився, її оповідали потайки, якнайдалі від зайвих вух. Бабуся мала старшого брата Микиту. Вони тоді жили в невеличкому селі Глинці, поруч теперішнього кордону. Коли в серпні тридцять дев’ятого Гітлер розпочав війну, Микиту забрали до польського війська.
— Як так сталося?
— Тоді ця частина України перебувала під Польщею. Загалом до війська мобілізували від ста до ста п’ятдесяти тисяч українців. Я так і не знайшов точних цифр. От між них і Микиту. Бабусі на той час виповнилося два, тож вона його не пам’ятала. Переповідала зі слів своєї матері. На диво зберігся його фотопортрет. Ось, — Павло увімкнув телефон і показав світлину. Із сепієвого відбитка серйозно і вдумливо дивився юнак. Зачесане за модою тих часів волосся, відкривало високий лоб, не красень, але симпатичний і не позбавлений шарму.
— Ви схожі, — я не лестила. Справді, коли б Павлові змінити одяг і зачіску, він би теж так виглядав. Єдине, що дід мав клапаті вуха, які додавали йому індивідуальності й кумедності водночас, а Павлові щільно тулилися до голови.
— Мені всі про це кажуть. Через те я й зацікавився його долею. Бабуся розповідала, що майже відразу Микита надіслав листа. Писав, що вони рухаються в бік річки Бзури, а головний над ними генерал Тадеуш Кутшеба. Я зачепився за це й розкопав багато інформації про битву на Бзурі. Виходило, що діда мобілізували до армії «Познань», тому я тут шукав інформацію про нього.
— Це неначе детективна історія.
— Якось так, — Павло відсьорбнув каву. — Наступний лист, який отримала моя прабабуся, надіслав товариш діда. Він розповів, що Микита під час бою поводився, як справжній герой, але зник, імовірно потрапив у полон.
Після закінчення війни, радянська влада окупувала Західну Україну й село Глинці перейшло до складу СРСР. Моя бабуся виросла й поїхала до Львова вчитися, а згодом подалася за чоловіком на Херсонщину. Коли її мати померла, вона приїхала в рідне село, впорядкувати майно, і знайшла в речах покійної кілька листів від Микити. Я бачив ті згорнуті трикутником папірці. Не уявляю, як вони потрапили до прабабусі, але точно не офіційною поштою. Жодної марки чи штемпеля на них немає.
— Можливо, хтось передав?
— Думаю, доставили контрабандою. Отже, у першому листі Микита писав, що всіх дуже любить, що марить Україною, але боїться повертатися. Його лякали чутки про те, що коять чекісти з колишніми військовополоненими. У наступному листі Микита оповідав, що оселився в Познані та влаштувався працювати залізничником. Останній лист, написаний його дружиною, прийшов у жовтні п’ятдесят третього. Я читав його безліч разів і майже вивчив на пам’ять.
— Цікаво. Ти не носиш його із собою?
— Звісно, ні, але є фото, — простягнув мені телефон і пішов замовити тістечка.
Я занурилась у читання. Писали польською: «З надзвичайним сумом повідомляю, що мій чоловік, Микита, помер від раку легень. Називав це кінцем кредиту на життя, який отримав у концтаборі.
Ми з Вами ніколи не зустрічалися і, ймовірно, не зустрінемось. Нас розділяє міцний кордон, створений ворожою до людей владою, але я хочу, щоб Ви знали, Микита завжди з теплом та любов’ю згадував Вас та Батьківщину. Казав, що Україна його колиска, а Польща домівка.
Він пережив багато нещасть та горя, але завжди поводився за велінням совісті, і для мене честь називатися вдовою такої людини», — сльози стиснули мені горло. Я швидко витерла очі і продовжила читати: «Його поховано на кладовищі в Познані. Не хвилюйтеся, я гарно доглядаю за могилою, щовесни саджаю квіти та відвідую на всі свята. Для мене тепер існує два доми — наша квартира, де все нагадує про нього, та земляний горбик із хрестом, поряд якого я проводжу безліч часу.
У Вас двійко онуків: Вацлав та Станіслав. Славні хлоп’ята. Микита казав, що у Вацлава Ваші очі й губи.
Усі ті роки, які ми прожили разом, попри те, що доводилося важко працювати, я почувалася щасливою. Вічна пам’ять Микиті та Царство небесне», — кілька слів наприкінці розмилося, і мені не вдалося розібрати імені жінки, яка написала листа.
Павло повернувся з кремовими пухкими тістечками й гордо поставив їх на стіл, а офіціантка принесла великий пузатий чайник.
— То тобі вдалося розшукати родину твого діда?
— Коли я побачив листи, то загорівся цією ідеєю. Не знав Микитиного прізвища, бо вважав, що дід його змінив, листи підписував лише ім’ям. Моєю зачіпкою стало те, що він працював на залізниці й помер восени п’ятдесят третього. Приїхавши до Познані, я спершу зустрівся з начальником залізниці. Не проста то справа виявилась, — хмикнув, — але велике бажання допомогло. Треба віддати йому належне, вислухав уважно й пообіцяв допомогти. Так я зустрівся з одним зі старих діловодів підприємства. Він для мене підняв архіви, і ми цілий день сиділи та перебирали картотеку. Здавалося її до цього жодного разу не торкалися, стільки там зібралося пилу. Я почувався незручно, бо примусив людину з цим возитися, проте добрий пан завірив, що поважає моє прагнення родинного єднання. Нарешті вдалося відшукати трьох людей з ім’ям Микита, які померли в один із дідом період. Я міркував, що його призвали, коли мав вісімнадцять років, тож імовірно народився двадцять першого року або й раніше. Так, як моя бабуся згадувала, що він старший на шістнадцять років, усе сходилось. За такою ознакою я виокремив двох чоловіків, третій виявився старшим.
Прізвище одного з них — Заболотський. В Україні Микита звався Заболотний, тож це свідчило, що один зі знайдених чоловіків той, хто мені потрібен. У картотеці значилася його адреса та професія — слюсар із ремонту залізничного складу.
— Я гарно зігрілася. Погуляємо парком? — мені хотілося вийти на свіже повітря.
Сонце ліниво визирало з-за ватних хмаринок, даруючи м’яке осіннє тепло. Мені здавалося, що я зависла й одночасно перебуваю в минулому та теперішньому. Павло замислено розглядав жовто-багряне листя:
— Пам’ятаю, як крокував тихою вулицею, шукаючи очима табличку з потрібним номером будинку. Переживав дивне відчуття, ніби щодня ходив тим тротуаром, розглядав фасади початку минулого століття, милувався кривавою геранню на вікнах. Це так мальовниче і так по-європейськи прикрашати маренгову сірість каменю яскравими квітами. Коли мені трапився потрібний будинок, із завмиранням серця, я ступив на старі, потріскані сходи, крізь щілини яких проросла свіжа травичка. Мені знову здавалося, що впізнаю важкі, оздоблені різьбленням, дерев’яні двері. Натерта тисячами долонь мідна ручка блиснула, ніби підморгуючи, і я потягнув за неї. Двері рипнули та відчинилися. Піднявся на другий поверх, й у ту мить навіть не дихав, настільки розхвилювався.
Павло замовк, і мені здалося, що оповідаючи, він знову переживає зустріч із місцем, яке так його вразило. Від гілки відірвався листочок, прокружляв, підхоплений вітром, та впав до його ніг. Павло підняв привітання старого дуба й поглянув крізь нього на світло.
— Так не чесно, ти зупинився на найцікавішому, — я показно набундючилася.
— Поглянь, який досконалий, — Павло не помітив моєї гри. — Оця гармонійна несиметричність, хвиляста плавність ліній, хіба не заворожує? У світі не існує двох однакових листків, кожен неповторний. Так і людські долі, ніби і схожі, та кожна вирізняється від решти невловним візерунком життєвого шляху, як ось ці тонкі прожилки, які бачу на світлі. — Павло зібрався з думками й повернувся до теми, — Я ще довго стояв під дверима квартири, несила поворухнутися, але так і не дочекався відповіді.
— Співчуваю, ти так прагнув знайти своїх родичів.
— Для людини важливо мати тих, хто близький їй: духом, світоглядом, чи кров’ю. Я не казав тобі, — притишив голос, — моя мама померла кілька років тому, бабуся ще раніше, батько пішов із родини, коли мені виповнилося три. Тож я зовсім самотній. А тут з’явився шанс віднайти шматочок родини. Я щодня приходив до того будинку, але нікого не застав. Якось залишився до ночі спостерігати за вікнами, але вони так і не засвітилися. Тоді наважився подзвонити до сусідів. У той період ще не достатньо гарно вивчив польську, проте зміг пояснити, що хочу. Виявилось, квартиру продають, але мені дали телефон господарів. Я передзвонив і представився покупцем.
— Оце ти відважний, — я з повагою поглянула на Павла, але він не помітив, заглиблений у власні думки, прокочував тонку ніжку листочка між пальцями.
— Залишався день до від’їзду, тож не міг просто облишити все, як є. Мене зустрів привітний чоловік та запросив усередину. Там усе виглядало так, як я очікував. Здавалося, що я колись уже бував у тій квартирі, хоча цього не могло статися. Того дня я познайомився з Анатолем — онуком Микити. Він розповів, що побудував гарний будинок у передмісті, а квартиру хоче продати. Уже приходило кілька покупців, але одні казали, що будинок надто старий, інші, що поруч немає стоянки авто й це не зручно, треті не подобалися господарю, і він сам їх позбувався.
Від Анатоля я дізнався, де поховано діда Микиту та його дружину, яка прожила довге життя і більше не виходила заміж, залишаючись вірною пам’яті чоловіка. У батька Анатоля Станіслава та дядька Вацлава доля склалася. Вони мають дітей і онуків, мешкають один під Вроцлавом, а інший у Познані. Коли я приїхав сюди вдруге, то навідався до них. Квартиру так і не купили, й Анатоль дозволив мені жити там за символічну плату.
Ми вже добряче нагулялися та відчували, як гудуть стомлені ноги. Сідало сонце і, дихання перетворювалося на вуаль легкої пари.
— Час повертатися, — Павло торкнувся кінчиком пальця мого носа, — ой, здається, виросла бурулька.
— Ну тебе, — я розсміялася, і ми пішли до зупинки автобуса.
***
Зайняті справами, на тижні ми майже не бачились. Але на вихідних Павло зателефонував і запропонував погуляти разом. Блукали вуличками старого міста, милувалися кольоровими будинками під гарненькими, немов зліпленими з тіста, дахами, і розмовляли про різне.
Присіли на лавці, схованій між бузкових кущів, і я дістала канапки, зроблені за маминим рецептом, і термос. Павло із задоволенням сьорбав гарячий чай.
— Вони просто казкові, — повідомив, доїдаючи останню. — Кращих у житті не куштував.
— Того разу ти так і не розповів, що знайшов у Форті?
— Німці педантичні. Скрізь, де вони хазяйнували, залишали ретельні записи. Тож я попросив музейного працівника переглянути список ув’язнених і довідався, що Микита Заболотний перебував у концентраційному таборі Lager der Blutrache , як певний час називали його німці. Але, що цікаво, в архіві значилось, що він із групою ув’язнених втік. Мені так і не вдалося довідатися, як складалося життя Микити з моменту втечі й до того, як зустрів свою дружину.
— Ти продовжуватимеш пошуки? — я вже навчилася зчитувати думки Павла за виразом обличчя. У той момент він підтиснув губи, від чого підборіддя, вкрите легкою темною щетиною, висунулося вперед, і я не сумнівалася, що він копатиме, поки не знайде відповіді.
***
Минуло два роки.
Запах свіжого ремонту замість того, щоб тішити, викликав легку фонову нудоту. Я погладила свій, схожий на пухку паляницю, живіт і підійшла до аркового вікна.
— Я скучив за тобою, — Павло підійшов ззаду й обвив мене руками. Я відчула тепло його тіла, обернулася, встала навшпиньки й поцілувала в губи.
Відірвавшись, пройшла та сіла на широкий диван. Ми залишили м’які меблі у квартирі Микити, але зробили реставрацію: відполірували і покрили лаком дерев’яні підлокітники, замінили оббивку й поролон. Решту меблів теж по можливості врятували, позбавившись лише від того, що зовсім розсохлося і розсипалося. Мені дуже подобалися високі стелі цього помешкання, свіжопофарбовані кімнати дихали чистотою та світлом.
— Я зустрічався з Анатолем, — Павло із серйозним обличчям вмостився поруч. Поміж широких брів пролягла вертикальна зморшка. — Нарешті виплатив всю суму за квартиру.
— Так це ж чудово! — від радості я забула про нудоту.
— Так, але нам доведеться ще довго заощаджувати, щоби повернути кредитну позику.
Я не стала відповідати, лише ніжно доторкнулася його руки. Яке значення мали такі дрібниці, як економія, у порівнянні з власним житлом, де народиться наш малюк.
— Але що станеться, коли ти дізнаєшся всю історію свого діда? — мені давно хотілося в нього спитати про це. Я прижилася в Познані й не хотіла нікуди переїздити.
— Багато років по крихтах я збираю дані. Тільки вчора розкопав, що дід відзначився в підпіллі, але не впевнений, що знайти все можливо. Та й історик, є історик. Щойно закінчу з цією загадкою, знайду іншу. Проте, мені здається, що доля не дарма привела мене в це місто. Як казав Микита: «Україна — колиска, а Польща — домівка. Так і сталося».
Павло сів поряд, обійняв за плечі, і ми зачаровано дивилися, як сонячні промені вдарялися об шибки будинку напроти, спалахували малиновим та зафарбовували наші стіни в ніжно-рожеві кольори. Тепле відчуття дому заколисувало і немов огортало пухнастим м’яким пледом.