Автостопом від болю

Автостопом від болю

Каріна у безнадії опустила руку. Автомобілі один за одним пролітали повз дівчину, піднімаючи брудні бризки. Вона змерзла та зневірилась. Хотілося присісти та випити гарячого чаю. Надворі вечоріло. Якщо за найближчі пів години ніхто її не підбере, то шанси зловити попутку зійдуть нанівець.

Каріна поглянула на годинник, підняла з пожовклої трави наплічник та помалу побрела вздовж дороги. Вона не повірила, коли почула, що позаду пригальмовує автомобіль. Зупинилася. Обернулася, намагаючись роздивитися бодай щось крізь світло ввімкнених фар.

— Тобі куди? Сідай підкину.

— Дякую, — Каріна швидко вскочила у відчинені двері. Вона не знала точно куди їй треба, але планувала доїхати до найближчого міста та заночувати там.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Карен.

— Незвичне ім’я, а мене Олександр. Банальніше нікуди. То куди їдеш, Карене? Подорожуєш?

— Втікаю, — Каріна простягла замерзлі пальці до радіатора, з якого приємно віяло теплом.

— Зараз увімкну підігрів сидіння. Довго стояв?

— Довгенько. Думав пішки піти, але далеко все ж. Дякую ще раз, що спинилися.

— Хочеш снікерс? — водій потягнувся рукою до бардачка, і дівчина відчула запах якісного парфуму, що тонким шлейфом потягнувся від його жакета. Вона узяла шоколадку, намагаючись не поспішати, розпакувала. Їй хотілося вчепитися в батончик зубами та розідрати, немов голодний звір шмат м’яса, проте присутність незнайомого статечного чоловіка поряд стримувала, і дівчина повільно жувала, вдаючи, що їсть лишень з ввічливості.

Якийсь час їхали мовчки. Каріна відігрілася та заспокоїлась. Тиха класична музика, яку увімкнув Олександр, заколисувала. Вона майже заснула, коли водій звернув на заправку. Дівчина вийшла та потягнулася, випростуючи спину. Їй хотілося пити, але вона знала, що кава коштує дорого, тож вирішила потерпіти до міста та купити там води.

Олександр вийшов з магазинчика при заправці, тримаючи в руках два паперових стаканчики. Один простягнув дівчині.

— Дякую, я сам можу купити, — вона опустила очі.

— Бери. Я теж колись подорожував автостопом. Ех, були часи. Заздрю тобі, стільки свободи.

— Не варто, — вона сказала це дуже тихо, й Олександр її не почув, бо вже сідав за кермо.

Стемніло. З-за хмар виплив повний місяць. Каріні здавалося, що вона зависла у вакуумі між минулим та майбутнім. Вона не хотіла думати, а просто їхати, слухаючи шарудіння шин по асфальту, як раптом: голосний звук гальма… спалах… удар… Каріна втратила свідомість.

, ***

           — Хух, ти живий. Все добре? Розплющуй очі, ну, будь ласка, — голос здалеку пробивався до мозку дівчини.

Вона обвела розосередженим поглядом салон автомобіля. Все навколо вкрито сірим пилом. Панував незвичний запах та паморочилося в голові. Вона кліпала очима та хрипіла. До неї поступово доходило, що сталося.

— В нас врізалася автівка — водій пішов на обгін по зустрічній та не розрахував відстань. На щастя, лише чиркнув та виламав дзеркало. Вистрелили подушки безпеки, тому тут уся ця пилюка, — Олександр простягнув руку та почав обтрушувати чорну кофту з капюшоном, вдягнену на дівчині. Вона смикнулася, коли він торкнувся грудей, і різко відкинула його долоню. — Пробач, я тільки хотів… зараз приїде швидка й огляне тебе.

— Не треба, зі мною все гаразд. Трохи злякалася, — дівчина припнула язика, але Олександр відволікся на чоловіка, що йшов у їхній бік, і вона вирішила, що він не помітив її обмовки.

Каріна заплющила очі та відкинулася на сидінні. Її добряче струснуло, але загалом вона почувалася задовільно. Олександр вів перемовини з винуватцем ДТП, а дівчина намагалась зібрати докупи думки, що розбігалися немов зайці на відкритому полі.

***

Коли юридичні питання з винуватцем ДТП, страховою фірмою та поліцією вирішили, Олександр повернувся до Каріни.

— Вибач, що втягнув тебе в цю історію. Зараз доїхати до Одеси ми не зможемо. Машина на ходу, але без дзеркала це — небезпечно. Тут неподалік є мотель. Заночуємо, а зранку зможеш упіймати попутку.

Каріна втягнула голову в плечі.

— А в скільки обійдеться номер?

Олександр легенько плеснув її по плечу й відразу забрав руку.

— Вибач, забув, що ти не любиш, коли тебе торкаються. Звісно, я оплачу рахунок. Це ж через мене ти в біді.

— Не варто… Я сам можу.

— Облиш.

***

Двох вільних номерів у мотелі не знайшлося, і випадковим знайомим довелося розміститися в одній кімнаті. Дівчина почувалася незручно, але виходу не мала. Ресторан мотелю зачинили через карантин, тож Олександр замовив їжу в номер.

— Пригощайся, — відкоркував пляшку з пивом. — Нам треба зняти стрес після ДТП. Я зазвичай не вживаю, але сьогодні можна. На секунду подумав, що все — кінець.

— А я не проти, щоб кінець. Швидко та безболісно, — Каріна смикнулася, розуміючи, що вкотре видала себе.

— Заспокойся, я здогадався, що ти дівчина. Не бійся, я не маніяк і чіплятися до тебе не стану. В мене дружина вдома та діти. І звертайся на «ти», а то почуваюся пенсіонером.

— Покажіть, тобто покажи фото.

Олександр дістав телефон та простягнув дівчині. Зі світлини посміхалася жінка з немовлям на руках. Поруч стояла дівчинка в рожевому платтячку.

— Вони милі, вам пощастило.

— Так. А чому ти маскуєшся під парубка? Заради безпечного автостопу?

— Ні, я так завжди виглядаю. Люблю зручний одяг, — Каріна поправила своє коротко обстрижене волосся. Їй раптом захотілося стати хоч трошечки схожою на дівчину. В глибині душі вона позаздрила жінці з фото. — Я Каріна, до речі.

 — Вечір довгий. Я ще не хочу спати, — Олександр присунув до неї солоні горішки, — розповідай.

— Що саме?

— Чому хотіла, щоб кінець?

— Я не певна, що воно вам, тобто тобі треба.

— Я вірю в долю. Якщо ми зустрілися на цій дорозі й разом пережили таку пригоду, то це недарма. Ти кажеш, що втікаєш. Але від кого, чи чого? Ти не маєш грошей і не впевнена в тому, що тобі треба туди, куди їдеш. Але вперто прямуєш. А ще очі. В тебе дивний погляд, як у… — Олександр спинився добираючи слова, — у Бембі… Мені продовжувати? — він помітив, що дівчина напружилася. — Ми зустрілися випадково і розійдемося вранці, тож можеш вилити душу, гріх не скористатися з такої нагоди, — Олександр посміхнувся, і в кутиках його очей розбіглися промінчики зморшок. Його погляд та голос володіли дивною магією. Вони ніби обіймали та ніжно огортали пуховою ковдрою. Каріна не могла чинити супротив. Вона задовго тримала все в собі.

— В мене рак молочної залози, — опустила очі та почервоніла. — Я пішла в тату-салон, хотіла набити один цікавий малюнок. Коли майстер наносив контур, намацав ущільнення, тож я зробила УЗД. Лікар сказав, що ймовірно це — онкологія. Тож я пішла з роботи, на мене там сильно образилися і не заплатили, але це пусте… Я вирішила здійснити давню мрію — поїхати автостопом світ за очі.

— Зачекай. Тобто ти не зробила біопсію, КТ? Просто взяла та поїхала?

— Я й так знаю, що скоро помру. Я завжди це знала. Моя мама помирала від раку. Довго, тяжко, страшно. Ти не уявляєш, як вона кричала. Я ховалася, закривала вуха, але все одно чула цей крик. І тепер моя черга. Але я не можу бути в ліжку. Хочу встигнути ковтнути повітря, щось побачити, відчути крім страху… — очі дівчини блищали, щоки почервоніли.

— Я не збираюся тебе ні в чому переконувати, мені зрозумілий твій вибір, — в цей момент Каріні стало образливо, що Олександр так просто прийняв її позицію, не спробував сказати, що так не варто робити, що треба обстежитися, боротися. Вона розуміла, що коли б він сказав ті дорослі слова, то вона б ще з більшою впевненістю почала відстоювати власну позицію. А від його згоди весь запал згаснув.

— Дякую, — мовила тихо.

— Розкажеш ще щось про себе?

— Давайте по черзі. Тепер ви, тобто ти?

Олександр відставив пляшку з пивом та пильно подивився в сірі очі Каріни. Він почав не відразу. Спершу збирався з думками. Ця дивна дівчина зацікавила його та розбурхала незрозумілі почуття. Вона здавалася по-дитячому беззахисною. Низенька, худа, у чорному балахоні та джинсах, нагадувала хлопчика-підлітка, і першим його поривом було допомогти їй. Якось розв'язати її проблему. До того ж він почувався винним, що хоч і ненавмисне, але втягнув її в історію з ДТП.

— Я теж втікаю. Тільки не від хвороби, а від дружини. Ми посварилися. Не подумай, я кохаю її, але вона постійно ревнує. Колись, за студентських років я, як би це сказати, дружив з багатьма дівчатами. І хоча ми давно разом, їй часом здається, що я зраджую. Вчора до мене приходила пацієнтка, екзальтована особа…

— О, то ти лікар?

— Психіатр. Тільки не лякайся. От так завжди. Варто сказати про свою професію й люди відразу змінюють ставлення. Я такий, як усі. Виписую рецепти на пігулки тим, хто їх потребує, заповнюю картки... І я не ставлю діагнозів кожному зустрічному, тож не напружуйся… Але я розповідав, а ти перебила…

— Вибач, — вона зробила ковток з пляшки. Поруч з цим незнайомим чоловіком Каріна почувалася впевнено та захищено. «Недарма його дружина ревнує. Є в ньому щось надзвичайно привабливе, з ним хочеться знаходитися поруч…» — Каріна здивувалася власним думкам. За двадцять з гаком років вона жодного разу не мала близькості з чоловіком, навіть не цілувалася, а тепер така пригода та ще й раптовий потяг до одруженого чоловіка.

— Так от пацієнтка. Їй здається, що вона закохана в мене. Насправді в неї серйозний розлад та втрата зв’язку з реальністю, та треба ж такому статися, що коли я проводжав її до дверей, вона вирішила мене обійняти та поцілувати на прощання. І як навмисно, моя дружина завітала на чай. Вона часом заходить в офіс. Ну, ти розумієш, що вона подумала. А далі ми почали з'ясовувати стосунки і я не витримав, розізлився, сів у машину та поїхав на південь.

— Вітаю в рядах втікачів, — дівчина підняла пляшку. Олександр повторив її жест,, і вони легенько цокнулися. — Твої проблеми все ж лайтовіші за мої.

— Мабуть. Але цей конфлікт у нас постійно. І це мене душить. Не те щоб мені інші жінки не подобалися, але я не зраджую їй.

«А шкода», — промайнуло в думках Каріни, й вона знову почервоніла.

—  Знаєш, я думаю, що зі мною сталося те, що мало статися. Коли матір захворіла, я багато прочитала про рак: симптоми, причини, різновиди. Чим більше я споживала інформації, тим зрозуміліше ставало, що на мене чекає те ж саме. Її не лікували. Ми не мали грошей на хімію. Бабуся тільки хрестилася і повторювала: «На все Божа воля». А батько ховався. Я знала, що він ходить плакати на сінник. Коли вона вже зовсім висохла та лише тихо стогнала від болю, що розривав її зсередини, я молилася. Ні, не про зцілення, а щоб швидше вона пішла. Думала, коли все скінчиться, ми знову будемо жити нормально.

—  Візьми, — Олександр простягнув серветку, й дівчина витерла очі.

—  Поки бабуся не померла, я не вважала нашу родину щасливою. Батько часто приходив з роботи напідпитку, матір сварилася. В селі більшість людей так жили. Але коли сталася біда, раптово прийшло розуміння, що ті сварки та негаразди лише маленькі хмарки на небі, у порівнянні з бурею, яка до нас завітала. Хоча б ти. Посварився з дружиною. Примотай скотчем дзеркало та їдь до неї. Поки є час стати щасливим, — Каріна розридалась. Більше не приховувала сліз. Вони лилися ріками з накопиченого болю, який вона носила в собі багато років.

Олександр розгубився перед її горем. Зробилося соромно, що він повівся як хлопчисько та втік від дружини. Він підвівся й обійняв Каріну. Вона уткнулася обличчям в його груди й плакала гірко та неспинно.

Він не ворушився. Каріна відчувала його запах, гладку тканину дорогої сорочки, стукіт серця. Поступово заспокоїлася, відсторонилася та повернулася на своє місце. Запхнула руку в пакетик з горішками, але нічого там не знайшла. Тоді облизала сіль з пальців та зробила ковток пива. Їй все здавалося сном: цей вечір, мотель при дорозі, незнайомий чоловік. Карина не звикла до спиртного і почувалася сп’янілою. Тепер вона хотіла говорити.

—  Після смерті мами нічого не налагодилося. Батько постійно пив. Я ходила до школи, але припинила рости. Це прозвучить дивно, та я бачила, як мої однокласниці поступово перетворюються на жінок. З часом в кожної з’являвся кавалер, і лишень я, ніби зависла на позначці «тринадцять років». У якийсь момент одна з дівчат помітила, яка я нескладна, і сказала вголос: «У нашої Каріни груди менші, ніж у Василя». І всі сміялися, а я хотіла провалитися. Це може здатися маячнею, але в мене з’явилося переконання, що без мами мені ніколи не стати дорослою жінкою...

Олександр та Каріна ще довго говорили. Вона розповідала про свої печалі, підліткові смутки та образи, а він згадував їхні з дружиною щасливі моменти. Лишень коли зовсім не лишилося сил, він запропонував Каріні ліжко, а собі постелив на розкладному кріслі.

***

Каріна прокинулася від сонячного світла, що прорвалося крізь шпарину в шторах та сліпило очі. Поступово згадувала події минулого вечора. Довкола панувала тиша, і вона вирішила, що він поїхав. Ця думка засмутила. Не могла чітко окреслити, чого очікувала, але його відсутність справила гнітюче враження. Вона ковзнула поглядом по рештках учорашньої вечері та побачила записник.

Огорнутий темною шкірою, він дисонував з пустими пляшками, порваними пакетиками та крихтами на столі. Дівчина взяла його до рук і розгорнула: записи, позначки, розклад. Типовий діловий щоденник. Вона прогорнула ще кілька сторінок і зрештою добралася до останньої. Там майоріла учорашня дата та напис: «Сьогодення — матеріальне втілення минулих думок». Дівчина здригнулася. Від цієї думки їй стало тривожно, спина вкрилася холодними липкими краплинами поту, а в животі, ніби утворився льодова брила. Вона не відразу зреагувала на скрип дверей.

—  Доброго ранку, сплюхо. В мене кава та пиріжки. Не боїшся зіпсувати фігуру? — Каріна швидко захлопнула записник. До номера, привітно посміхаючись, увійшов Олександр.

— Думала,  ти поїхав та забув це, — простягнула записник.

— Не міг же я тебе тут покинути. Місцеві кулібіни вже прикріпили дзеркало. І я роздобув сніданок. Тож мерщій в душ і вирушаймо.

***

За дві години Олександр та Каріна опинилися на узбережжі. Було вітряно. Море підіймало хвилі й з усієї сили викидало їх на берег. Вони рвалися вперед, а тоді втягувалися, загрібаючи дрібну гальку та змінюючи обриси берега.

Жирні білі мартини з пронизливим криком кружляли над мертвими медузами, що утворили нескінченну смугу рваного желе, перемішаного з ламінарією та сміттям.

Олександр та Каріна деякий час сиділи на жакеті, який він розстелив просто на пляжі. Вони мовчки спостерігали за стихією, заглиблені у власні думки. Зрештою вона підвелася.

— Я замерзла. Дякую тобі за море. Маю одне прохання перед тим, як ми повернемось до Києва.

— Кажи.

— Я, можливо, здамся нахабою, але, якщо тобі не гидко, ти можеш мене поцілувати? Тільки по-справжньому, будь ласка.

***

Минуло шість місяців. Каріна стояла біля вікна та дивилася на затерту візитівку з обшарпаними куточками. Неслухняними пальцями набрала номер. Серце відбивало такт, підлаштовуючись під гудки. Один, два, три... Ніхто не бере слухавку. Вона хотіла скинути виклик, але не мала сил. «Добрий день. Це —   Олександр. Залиште ваше повідомлення…»

«Привіт. Я — Каріна, дівчина, яку ти підібрав на дорозі. Хотіла подякувати. Твій приятель онколог, номер якого ти мені дав, він суперовий. І в мене чудова новина: я — здорова. Здорова! Ми встигли. Виявилось, що в мене перша стадія, тож усе вдалося виправити. Моє волосся тепер ще коротше, ніж було... якщо пам’ятаєш, але це не важливо. Я купила перуку. Приміряю роль блондинки. Хотіла сказати, що та фраза у твоєму щоденнику… Ти записав її після нашої розмови. Вона стала відправною точкою, — Каріна розгладила долонею поділ нової сукні, мимоволі кинула погляд на свою праву руку, безіменний палець якої прикрашало тоненьке срібне кільце, на секунду завагалася і додала: — Дякую тобі за все».